Рада ввела на 50 років санкції проти Ірану. Причина всім зрозуміла – Київ неодноразово звинувачував Тегеран у постачанні Росії зброї, зокрема, дронів-камікадзе “Шахед”.
Про те, що з Тегераном у Києва намічається остаточний публічний розрив, стало відомо ще 24 травня, коли Володимир Зеленський звернувся до народу Ірану. Зеленський емоційно ставив риторичні запитання:
“Просте запитання: а для чого вам бути співучасниками російського терору? Чому ви на боці держави-зла?”.
Ну, а закінчив промову президент України в стилістиці опусу із “Зоряних воєн”:
“Ваші “Шахеди”, які щоночі тероризують Україну, означають лише те, що людей Ірану штовхають ще глибше і глибше на темний бік історії”.
За кілька днів тему продовжив радник глави ОП Михайло Подоляк, і він уже жодних півтонів не вимальовував: “Сьогоднішній Іран – це терористичний режим, який становить загрозу для Європи і Близького Сходу”… Ну, і далі все в такому ж дусі.
Зрештою, напередодні в Раді розглянули термінову пропозицію Зеленського запровадити санкції проти Ірану на 50 років і одразу ж дружно й одноголосно за них проголосували. Принаймні тих, хто утримався, а вже тим більше тих, хто проти, не було. Український парламентаризм у цьому плані став дуже дисциплінованим.
Наскільки болючі українські санкції проти Ірану, який з 1979 року живе під тотальними санкціями США, і навіть, як показує сучасна війна, цілком собі успішно технічно розвивається, – теж питання вторинне.
Але питання санкціонування відкриває тепер перед Україною проблему категоричності, коли країни за ті чи інші дії діляться суворо на чорне і біле. Ще недавно таку політику могли собі дозволити проводити США, але, як показує російсько-українська війна, санкційна методика в американців дуже жорстко тріщить в усіх напрямках.
Київ запровадив у цьому випадку санкції проти країни за постачання окремого виду озброєння Росії. Зрозуміло, що всередині України війна сприймається на зовсім іншому емоційному рівні. Але за її межами оцінки війни теж зовсім інші, при цьому від регіону до регіону і від країни до країни вони іноді відрізняються діаметрально. Десь у ПАР або Нікарагуа точно задаються питанням, чому одній стороні конфлікту можна постачати зброю, а іншій – категорично ні.
І в цьому плані вже сама Україна стає на розтяжку. Якщо завтра, скажімо, Північна Корея оголосить офіційно про постачання зброї Росії – особливих проблем ввести ще й проти цієї країни санкції для України не буде. Але що робити, якщо надійдуть відомості, що вже й Китай постачає зброю Росії? А КНР навіть під час війни залишається головним торговельним партнером України. Що робити, якщо Туреччина Ердогана почне постачання якихось видів озброєння Росії? Так, це зараз здається малоймовірним, але хто міг припустити, що Туреччина так і не приєднається до антиросійських санкцій, а навпаки, буде ще більше розвивати стратегічне партнерство з Росією?
Тобто Україна в даному випадку проявила максимально публічну категоричність, але вона відтепер має стати універсальним правилом для всіх інших країн на планеті
