Війна в Україні донедавна і за дрібними винятками велася тільки на її території. З одного боку, це її переводило в режим проксі-війни між Росією і США, що робило сам конфлікт регульовано-керованим.
Союзники України без найменших ризиків підвозять ресурси до чітко позначених кордонів військового конфлікту, маючи залізобетонні гарантії, що їм нічого не загрожує. І Росія робила те ж саме, з тією тільки різницею, що залученість у неї у війну набагато вища, тому що в ній бере участь безпосередньо російська армія. Але інфраструктура “континентальної” Росії за таких розкладів не страждала.
Але, з іншого боку, такий хід війни в середньостроковій перспективі ставав програшним для західного альянсу. Неможливо перемогти у війні, якщо завдавати ударів тільки по ЗС Росії на території України, але при цьому не бити по об’єктах ВПК і критичної інфраструктури на глибинній території самої Росії. З огляду на те, що залученість Росії у війну в рази вища, ніж країн НАТО, західний альянс у такому разі має витрачати набагато більше, ніж він витрачає просто зараз, для підтримки хоча б мінімально переможної динаміки ЗСУ.
Тому удари вглиб Росії – це єдина можливість збільшити витрати Москви в цій війні, а отже, і можливість змінити безвихідну ситуацію на фронті, що склалася на цей момент. Але в такому разі й у Москви тоді з’являється резон завдавати ударів по базах підвезення на території країн НАТО, по тій самій Польщі та Румунії. При цьому Росія це може робити так само через проксі-прокладки, наприклад, з території тільки Білорусі або навіть Абхазії.
Але якщо такий удар відбудеться, відповідати на нього доведеться саме США. Від Вашингтона всі союзники чекатимуть реакції. Але яка це має бути реакція? Відповідь на це запитання толком для себе не сформували в самому Вашингтоні. Саме з цієї причини там максимально відгороджуються від будь-яких схвалень ударів ЗСУ по території Росії.
