У The Washington Post вийшла резонансна публікація, в якій вивчається російсько-український конфлікт через призму протиріч щодо Криму.
У підсумку автор доходить висновку, що ніякого примирення між Москвою і Києвом не відбудеться доти, доки одна зі сторін не відмовиться від півострова. А оскільки примирення не відбудеться, існує величезна ймовірність того, що Путін таки використає тактичну ядерну зброю.
Одразу зазначимо, що The Washington Post – це рупор Демпартії і фактично інформаційний майданчик Білого дому. Тому поява там якоїсь резонансної політичної статті з якірками-закидами для обговорення у спільнотах найрізноманітніших країн просто так з’явитися не може за визначенням.
І ось у такій газеті виходить матеріал, у якому журналістка Франческа Ебель (яка раніше, до речі, працювала кореспонденткою і в Москві, і в Києві, тобто розуміє проблематику не з чуток) закидає в ефір одразу кілька програмних тез.
Спочатку вона змальовує позицію Зеленського і пише, що для нього “справжній мир” почнеться тільки тоді, коли над Кримом знову з’явиться український прапор. І на противагу видання тут же дає позицію Путіна, для якого “анексія Криму стала опорою його спадщини, яка впаде, якщо він втратить півострів”. Для президента РФ питання Криму – непримиренна червона лінія екзистенціального характеру.
І далі журналістка закидає перший якірець. Цитуємо.
“Деякі західні офіційні особи сподіваються, що угода про передачу Криму Росії може стати основою для дипломатичного припинення війни”. Ніби як ненав’язливо вона міркує, що мир можливий, але Зеленському треба відмовитися якось від півострова. І тут же додається теза, що інакше “можна спровокувати Путіна на рішучі дії, аж до застосування ядерної бомби”.
А потім у статті згадується, що на початковому етапі війни Зеленський був більш поступливим і готовий був обговорювати статус Криму, “виходячи з реального стану справ”.
Але щоб не надто все дивно виглядало, журналісти вставляють у свій матеріал дві начебто полярні думки, але все ж вони нерівнозначні за аргументацією. У першій позиції якийсь експерт Фіннін розмірковує з позиції нібито України.
“Важко уявити, що українці будуть задоволені відмовою від цієї території”.
Аргументація так собі – на рівні Капітана Очевидності, а-ля важко уявити, що водії будуть задоволені пересісти з “мерседесів” на “жигулі”.
А потім слово дають якомусь науковому співробітнику з лондонського інституту політики з трохи небезпечним прізвищем Петров. І ось він розмірковує, що про відмову Путіна від Криму “абсолютно не може бути й мови”, і одразу ж додає, що “голосно сформульована політика реінтеграції (Криму – авт.) Зеленського була одним із “спускових гачків” для путінського вторгнення”. Йдеться про “Кримську платформу”. По суті Зеленському дорікнули в тому, що його “Кримська платформа” стала однією з причин широкомасштабного вторгнення РФ.
Так, можна сказати, що це звинувачення від якогось Петрова з Лондона. Але на сторінки в The Washington Post не потрапляють думки, які йдуть врозріз з інформаційною політикою редакції. На сторінках цієї газети неможливо знайти статті, де про Трампа було сказано бодай порівняно нейтрально, або щоб Байдена навіть дуже лагідно, але критикували. Усе гранично жорстко, як у газеті “Правда” з далекого 1978 року.
При цьому за формою стаття начебто залишається компліментарною саме українській стороні. Але якщо весь цей стиль партійної газети упустити, тоді складаються такі програмні тези майбутнього світу, принаймні, як його бачать із Білого дому. Зеленський відмовляється від Криму, а Путін – від усього іншого. Інакше дуже висока ймовірність ядерної війни.
Очевидно, що це на даному етапі тільки публічно-обережне речення-розгойдування, яке спочатку ще й потрібно пропустити через усі спільноти, і насамперед російську та українську. На цьому треку війни подібний розмін неприйнятний для всіх сторін.
Але зазначимо, що тему вже на Заході активно розгойдують. Напередодні, нагадаємо, глава Держдепу Ентоні Блінкен згадав про кордони “до 24 лютого”. Потім про ці ж кордони сказав міністр оборони США Ллойд Остін. Потім раптом про кордони “24 лютого” згадав відставник Борис Джонсон, а у нього ніколи і нічого не буває “раптом”. І тут же з’являється відповідний розгорнутий матеріал у головному інформаційному рупорі Демпартії. І назвати все це низкою випадкових збігів і застережень навряд чи можна.
