Нічний анонс Дональда Трампа про досягнуте перемир’я між Іраном та Ізраїлем означає, що Білий дім вирішив пригальмувати конфлікт, який уже загрожував перерости у відкриту війну США з Тегераном.
Причина рішення очевидна: блискавичний ракетний удар по іранських ядерних об’єктах не зламав режим аятол, а назрівала перспектива затяжного протистояння, яке вимагало б або прямого залучення американської армії, або ризикувало перетворитися на виснажливу війну, що грала б на руку Китаю й Росії. Трамп обрав варіант швидкої деескалації, аби позиціонувати операцію як “успішну” й водночас не втягнути США у ще один фронт.
Для України це дає кілька важливих імпульсів.
По-перше, Вашингтон звільняє дипломатичний та ресурсний простір, щоби повернутися до теми російсько-української війни. Близькосхідна пауза означає меншу конкуренцію за ракети ППО й боєприпаси, адже пріоритетне перенаправлення озброєнь на Ізраїль могло б заморозити американські пакети допомоги Києву.
По-друге, жест Трампа свідчить, що його стратегія лишається антиінтервенціоністською: він уникає прямих війн, роблячи ставку на угоди й точковий тиск. Це підвищує ймовірність того, що у справі України Білий дім продовжить шукати компромісний формат замість радикального сценарію ескалації проти Москви санкціями або, тим більше, силою.
Втім, баланс залишається крихким. Якщо переговори щодо нової ядерної угоди зайдуть у глухий кут або виявиться, що іранська ядерна інфраструктура вціліла, ізраїльсько-іранське протистояння може спалахнути знову, відтягнувши увагу та ресурси Заходу. Крім того, успіх Тегерана в балансуванні після ударів підвищить ціну його співпраці з Кремлем: Іран може активніше постачати дрони чи ракети Росії, компенсуючи свої втрати коштом спільних проектів. Це створить для України додаткові виклики на фронті, особливо у сфері протиповітряної оборони.
Не менш важливо, що відмова США від глибокого втручання продемонструвала межі американських “червоних ліній”. Кремль уважно відстежує, як далекобійні заяви про “зміну режиму” змінюються прагненням до переговорів після перших же ознак затяжної кампанії. Російська влада може інтерпретувати це як сигнал: достатньо втриматися й уникнути швидкої поразки – і Захід сам шукатиме формулу виходу. Тому для Києва критично нарощувати витривалість і демонструвати, що армія здатна тримати оборону без катастрофічних втрат; тоді інтерес Вашингтона до компромісів лишатиметься зваженим.
У короткостроковій перспективі “пауза Трампа” вигідна Україні, бо повертає ресурси Пентагону у нашу війну й відкладає ризик енергетичної кризи, якої можна було чекати після можливого перекриття Ормузької протоки. У середньостроковій – усе залежатиме від того, чи перетвориться ближньосхідне перемир’я на стійкий дипломатичний процес або ж розвалиться, повернувши США до багатовекторного фронту. Ключове для Києва – використати вікно уваги, довести ефективність отриманої зброї й закласти основу для нових пакетів допомоги доти, поки світ знову не переключився на іншу кризу.