Політична температура на Заході помітно змінюється: сигнали, що свідчать про втому від української теми, звучать дедалі частіше й голосніше.
Лише за останній тиждень збіглися кілька рішень, які ще рік тому здавалися б неможливими. Агентство Reuters повідомило, що Адміністративно-бюджетне управління Білого дому рекомендує Держдепу закрити близько двох десятків програм із розслідування воєнних злочинів, у тому числі в Україні. Формально йдеться про перерозподіл фінансів, але фактично Вашингтон згортає важливий інструмент міжнародного тиску на Росію в гуманітарно-правовій площині.
На тому самому тлі прессекретарка Білого дому ухилилася від прямої відповіді, чи отримає Київ додаткові ракети для Patriot. Посил про “особисту розмову лідерів” виглядає дипломатичним завісом, за яким приховується небажання публічно фіксувати нові зобов’язання.
Європейський Союз також продемонстрував тріщину в одностайності: підсумкову заяву саміту на підтримку України заблокувала одна країна-член, і, попри відсутність офіційного підтвердження, всі погляди звернулися до Будапешта. Це вже не перший випадок, коли Будапешт гальмує колективні рішення, але тепер прецедент набув символічної ваги: у момент, коли Київ сподівався на черговий жест солідарності, ЄС не зміг його оформити навіть на папері.
Не менш показовим є проект оборонного бюджету США на 2026 фінансовий рік. Пентагон повідомив про скорочення витрат на Україну в рамках двох ключових програм – Ініціативи безпекової допомоги і фонду підтримки коаліції. Натомість Міноборони США змушене урізати власні закупівлі F-35, пояснюючи це “мінімальними темпами виробництва”. Пряма залежність цих рішень від внутрішніх бюджетних обмежень указує, що українське питання дедалі жорсткіше конкурує з внутрішніми потребами й технологічними пріоритетами самих Штатів.
Усі ці кроки складають послідовну картину.
По-перше, у політичних столицях Заходу втома від затяжної війни дедалі частіше перетворюється на пошук “орієнтира виходу” – чи то у вигляді заморожування конфлікту, чи то через делегування відповідальності самій Україні.
По-друге, суперечності всередині західних альянсів загострюються напередодні виборчих циклів: лідери вимушені прислухатися до виборця, який усе менше хоче платити за далеку війну.
По-третє, увагу медіа переключають інші кризи – Близький Схід, зростання напруги у відносинах США-Китай, міграційні хвилі до Європи.
Наслідки для України багатовимірні.
З одного боку, Київ уже інтегрований у західні оборонні ланцюжки, і повне згортання підтримки наразі малоймовірне. З іншого – ресурси стануть більш дозованими й заполітизованими: кожен новий транш доведеться виборювати в умовах складних торгів і дедалі критичнішої оптики. Це означає, що Україні потрібно швидше переходити від екстенсивної моделі “дайте більше зброї” до вичерпного обґрунтування, як саме ця зброя допоможе наблизити завершення війни.
У дипломатичному сенсі зростає значення двосторонніх домовленостей із тими країнами, де консенсус щодо російської загрози тримається міцніше – насамперед із Польщею, країнами Балтії, Великою Британією.
Паралельно на внутрішньому фронті доведеться активізувати власне виробництво БПЛА, боєприпасів і засобів РЕБ, щоби зменшити залежність від сторонніх циклів бюджетного планування. Акцент на розвитку оборонної промисловості стає не політичним гаслом, а умовою виживання у змінній геополітичній погоді.
Утім, втома Заходу – це не вирок, а лише фактор серед інших. Українська стійкість уже двічі змінювала порядок денний великих столиць: у лютому 2022-го, коли Київ вистояв, і в листопаді того ж року, коли успіхи на полі битви примусили союзників наростити постачання. Нинішня хвиля охолодження додає українському уряду новий виклик – переконати партнерів, що інвестиція в українську безпеку все ще найвигідніша страховка для самого Заходу.