15 серпня в Анкориджі Дональд Трамп і Володимир Путін проводять перші очні переговори у США з часу повномасштабного вторгнення РФ. Формальна мета – протестувати можливість швидкого припинення вогню, але політична “ціна” будь-якого сценарію безпосередньо зачіпає український суверенітет і систему безпеки Європи.
Зустріч відбувається на військовій базі Joint Base Elmendorf-Richardson, після низки ультимативних заяв Білого дому та візиту до Кремля спеціального посланця Трампа Стіва Віткоффа. Київ публічно відкидає “обмін територіями” і наполягає: жодних рішень щодо української території без участі України.
Контекст зустрічі – різкий підйом ставок Вашингтоном. Наприкінці липня Трамп дав Москві 10 днів на погодження припинення вогню, інакше погрожував “вторинними” тарифами до 100% для країн, що купують російські енергоносії (удар насамперед по Індії та Китаю). Дедлайн минав тиждень тому, але напередодні Аляски тон зсунувся до “спроби домовитися” без негайного прориву. Переговори анонсовані як особиста бесіда тет-а-тет із перекладачами та спільний брифінг.
Умовно на столі три траєкторії – усі вони ризиковані для України, але з різними наслідками.
Перша – “мир за рахунок Донбасу”. Частина американських і європейських коментаторів допускає, що Москва наполягатиме на юридичному “закріпленні” всієї Донецької і Луганської областей під російським контролем в обмін на загальнофронтове припинення вогню та замороження лінії зіткнення на півдні. Навіть якщо така розкладка обговорюється неформально, вона впирається в публічні позиції Києва (“жодних обмінів”) і самих США (заяви напередодні саміту про відсутність рішень щодо території без України). Реалізувати її можна лише через тиск на Київ і союзників – від скорочення допомоги до обмеження розвідданих, – що послаблювало б українські позиції на полі бою саме під час “заморозки”.
Друга – “тиша спочатку, торг потім”. Гіпотетична угода про негайне припинення вогню без попередніх територіальних рішень в обмін на поступки США (санкції, деякі політичні визнання) виглядає привабливою риторично, але в реальності розбивається об правові та політичні бар’єри: від ордера МКС на арешт Путіна – до стійкої коаліції санкцій, які важко “розмотати” без відкату репутаційних гарантій Заходу. Для України така “тиша” без безпекової архітектури й механізмів примусу Москви швидко перетвориться на паузу перед наступним витком війни.
Третя – “зняття напруги без великої угоди”. Після жорсткої тарифної риторики сторони можуть просто відійти від краю ескалації: Вашингтон тимчасово не запускає вторинні тарифи, Москва демонструє кілька кроків “доброї волі” (декларації, “дорожні карти”, часткові обмеження ударів). Це дасть кожній стороні можливість заявити про “прогрес”, але для України означатиме підвішений стан і повзучу легалізацію статус-кво на фронті.
Для України саме зараз важливо, що формула “нічого про Україну без України” має бути перетворена на робочі запобіжники: письмова фіксація, що будь-які наступні рішення приймаються лише у форматі за участі Києва; синхронізація з ЄС і Британією, які готують власні інструменти гарантій і навіть миротворчих місій на випадок реального перемир’я. Також, якщо в Анкориджі не буде прориву, Україні доведеться жити в режимі “плинної підтримки” США: потрібен план “Європа+”, де Лондон і Париж закривають критичні спроможності ППО/ППО-моря, контрБпЛА, боєприпаси й інструкторські програми. Сигнали з Лондона про готовність діяти “в перший день перемир’я” свідчать, що такий контур можливий – і його варто пришвидшити дипломатично вже сьогодні.
Крім того, Києву слід комунікувати чіткі “червоні лінії” для будь-якого подальшого тристороннього формату: відсутність територіальних поступок; обов’язкові безпекові гарантії з правом негайної допомоги у разі порушення перемир’я; виведення російських військ із прифронтових буферів; обмін полоненими та повернення депортованих дітей; поетапне зняття санкцій – лише за верифікований прогрес. Такі рамки не лише унеможливлюють “поганий мир”, а й позбавляють Кремль вигоди від затягування гри.
Нарешті, слід пам’ятати про символізм майданчика. Аляска – це не “нейтральна територія”, а тест на здатність Вашингтона поєднати жорсткі важелі економічного тиску з дипломатією, не підміняючи інтереси України короткотерміновою деескалацією. І саме якість цих запобіжників – а не заголовки про “історичну зустріч” – визначить, чи стане Анкоридж відправною точкою до справедливого миру, чи лише паузою перед новим витком війни.