Останнім часом в Україні почастішали конфлікти між військкомами (працівниками ТЦК) і цивільними, які іноді переростають у відверті бунти. Хоча поки що такі інциденти мають локальний характер, їх географія розширюється – від центральних областей до заходу і півдня країни.
Випадки силового опору примусовій мобілізації фіксуються по різних регіонах, і динаміка насторожує спостерігачів. Люди все частіше відкрито виражають невдоволення методами проведення мобілізації, навіть попри діючий воєнний стан і заборону масових зібрань.
Однією з головних причин наростаючого спротиву стала так звана “бусифікація” – жаргонна назва практики, коли військкоми насильно затримують чоловіків призовного віку на вулицях та силоміць відвозять їх мікроавтобусами до ТЦК. Для багатьох українців такі методи примусової мобілізації є значно болючішою проблемою, ніж, наприклад, питання антикорупційної політики чи реформ. Випадки порушень прав призовників і жорсткого поводження з ними у військкоматах підривають довіру до системи призову.
Водночас приклад недавніх масових акцій на захист незалежності антикорупційних органів (НАБУ та САП) показав, що навіть в умовах воєнного стану люди здатні організовано виходити на вулиці і домагатися свого. Наприкінці липня тисячі громадян в різних містах протестували проти спроби влади обмежити повноваження НАБУ і САП, і під тиском вулиці влада змушена була відступити. Цей прецедент продемонстрував, що масове невдоволення може мати успіх, тож багато хто зробив висновок: якщо дозволено мітингувати за НАБУ, то чому б не вийти і проти несправедливих методів мобілізації? Таким чином, фактор успішного протесту додав сміливості тим, хто обурений “бусифікацією”, і вони можуть активніше наслідувати приклад антикорупційних мітингів у відстоюванні своїх прав.
Дилема для влади: поступки чи силовий розгін
Посилення антимобілізаційних настроїв ставить владу перед непростим вибором. Є два кардинально різних сценарії реагування:
Піти на поступки протестувальникам. Цей шлях означав би визнати проблему і пом’якшити підходи до призову. Довелося б припинити практику насильних облав, забезпечити прозорість і законність мобілізації, а можливо, навіть провести часткову демобілізацію тих, хто воює з перших днів війни. Фактично, влада мала б дослухатися до суспільного запиту на справедливість та законність. Це могло б знизити напругу, проте водночас загрожує сповільненням темпів доукомплектування армії в умовах затяжної війни.
Придушувати будь-який спротив. Інший варіант – стати на жорсткий курс і не допускати жодних акцій протесту проти мобілізації. Влада, схоже, схиляється саме до силового придушення несанкціонованих виступів. На це вказують і поточні ініціативи щодо посилення мобілізаційних заходів, а аж ніяк не пом’якшення. Зокрема, обговорюється розширення призовного контингенту: все частіше лунають пропозиції знизити вік призову з 25 до 18 років. Західні партнери також натякали, що Україні варто залучити молодше поповнення – наприклад, у Вашингтоні прямо закликали Київ розглянути зниження мобілізаційного віку до 18 років для посилення армії. Хоча українська влада публічно відповідає, що потребує передусім більше зброї, а не людей, фактичний курс на розширення мобресурсу проглядається досить чітко. Отже, ймовірність того, що протести будуть жорстко припинятися, а мобілізація – ще більш тотальною, наразі виглядає високою.
Вінниця: штурм стадіону і сльозогінний газ
1 серпня у Вінниці відбувся найбільш резонансний на сьогодні протест проти дій військкомату, який став своєрідним тривожним дзвіночком для всієї країни. Того вечора біля міського стадіону “Локомотив” зібралися сотні людей – родичі та знайомі чоловіків, яких протягом дня затримали співробітники ТЦК і привезли до цієї тимчасової бази призовників. Як повідомляють очевидці, військкоми ловили чоловіків у різних частинах міста (зокрема “на центральному мосту”) та відвозили на стадіон; зрештою там опинилося близько сотні затриманих. У всіх них забрали мобільні телефони “з міркувань безпеки” , через що рідні не могли зв’язатися з призовниками і запідозрили найгірше. В інтернеті почали ширитися стріми з-під стадіону із закликами протестувати проти методів ТЦК, і ближче до опівночі до стадіону масово стягнулися небайдужі містяни.
Натовп вимагав негайно випустити чоловіків, яких, за їхніми словами, утримували всередині будівлі незаконно. Дехто з розпачу спробував прорватися на територію, було зламано ворота. Правоохоронці намагалися спинити людей і вдалися до сили: як розповідають учасники подій, поліцейські застосували сльозогінний газ та силові прийоми проти протестувальників, зокрема й жінок.
“Коли ми підійшли, поліцейські почали людей “гасити” газовими балончиками. Мого знайомого тепер обпечені очі та ротова порожнина. Людей розігнали, ворота закрили”, – розповіла місцева жителька Ганна про той вечір.
Проте навіть після розгону частина мітингувальників не розійшлася – акція тривала і після початку комендантської години, до самого ранку. Близько 4:40 ранку, за даними місцевих ЗМІ, представники ТЦК почали вивозити мобілізованих чоловіків зі стадіону колонною автобусів під охороною поліції.
Ця нічна драма у Вінниці привернула загальноукраїнську увагу. Поліція повідомила про відкриття провадження за фактом захоплення державної будівлі і затримала п’ятьох найбільш активних учасників віком 21–33 роки. Згодом суд обрав їм запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. В соцмережах вибухнула палка дискусія: чи були ці люди справді провокаторами, чи звичайними громадянами, доведеними до відчаю? В будь-якому разі, випадок у Вінниці наочно продемонстрував небезпечний рівень напруги між суспільством і системою примусового призову.
Напади на військкомів: інциденти почастішали
Вінницький бунт – не поодинокий випадок, а частина ширшої тенденції. В різних областях фіксуються інші конфлікти, де громадяни вже переходять до силового спротиву представникам ТЦК. Наприклад, днями в Миколаївській області стався інцидент, що набув широкого розголосу: у селі Бузьке місцеві жителі озброїлися битами та металевими трубами і напали на групу військових ТЦК та поліцейських, які проводили рейд з оповіщення призовників. Нападники пошкодили службовий автомобіль та побили одного із солдатів, у відповідь той застосував для самозахисту травматичний пістолет. У результаті постраждалі є по обидва боки конфлікту – і серед військових, і серед цивільних.
Ще один шокуючий випадок стався в лютому цього року на Полтавщині: чоловік застрелив начальника військкомату просто на заправці, намагаючись “відбити” свого товариша, якого щойно мобілізували до ЗСУ. Це чи не найбільш радикальний прояв ненависті до системи призову – вбивство воєнкома. Крім того, упродовж 2023–2024 років траплялися і підпали, вибухи та інші атаки на будівлі ТЦК по країні. Експерти наголошують: основне підґрунтя – це втома і обурення самих українців, яка наростає в міру затягування війни та накопичення проблем у мобілізаційній політиці. За словами депутата Андрія Осадчука, мобілізацію організовано з численними прорахунками, що призвело до емоційного і психологічного виснаження суспільства. Іншими словами, коли людей ловлять на вулицях без дотримання процедур, коли є відчуття соціальної несправедливості (одні воюють роками, а інші “відкуповуються” чи ховаються), тоді зростає і озлобленість, і готовність до радикальних дій.
Суперечки навколо антимобілізаційних протестів
У соціальних мережах багато коментаторів пишуть про подвійні стандарти: поки простих хлопців виловлюють на вулицях і відправляють на передову, “жирні відплатники” та їх діти ховаються від призову і насолоджуються життям у тилу. Обурення викликає й те, що влада де-факто порушує власні закони і Конституцію, хапаючи обмежено придатних чи навіть непридатних за станом здоров’я чоловіків – лише щоб виконати план призову.
“На четвертому році повномасштабної війни люди не сліпі – вони бачать соціальну несправедливість”, – пишуть користувачі, вказуючи на те, що мобілізація лягає тягарем насамперед на робітників і селян, тоді як діти можновладців залишаються в безпеці.
До чого це може призвести?
Наростання протестів проти жорстких методів мобілізації – тривожний сигнал, що вказує на глибокі проблеми в тилу. Політолог Дмитро Касьянов називає опір “бусифікації” проявом глибокого суспільного надлому. За його словами, дійшло до того, що люди виходять протистояти поліції, б’ють представників військкоматів, а деколи навіть стріляють у військових – ще недавно таке було неможливо уявити, але тепер це реальність. Якщо нічого не змінити, подібні конфлікти можуть почастішати і стати більш масштабними. Деякі оглядачі проводять паралелі з так званою Врадіївською справою: у 2013 році після звірячого злочину міліціонерів мешканці селища Врадіївка підняли справжнє повстання проти місцевої влади. Той бунт став символом “народного гніву” і передвісником загальнонаціонального вибуху.
Нині ж в умовах війни подібний сценарій – масові бунти по країні через зловживання силовиків – був би надзвичайно небезпечним для держави. Влада поки демонструє рішучість придушувати будь-які такі виступи, адже розхитування тилу грає на користь агресора. Проте силові методи розв’язання проблеми несуть ризики. Кожен жорсткий розгін протесту або кричущий випадок несправедливої мобілізації здатен радикалізувати ще більшу частину населення. Якщо, до прикладу, буде реалізовано ідею про призов 18-річних юнаків, це може викликати нову хвилю обурення батьків і молоді, які раніше не підпадали під мобілізацію. Нетерпимість до воєнкомів у суспільстві вже зараз відчутно зростає, і без реформування підходів вона лише посилюватиметься. Експерти застерігають, що подальше ігнорування законності та принципу рівності при призові руйнує довіру громадян до держави в критичний момент війни.
Підсумовуючи, ситуація зайшла в небезпечну точку. Перед українською владою – дилема: або негайно шукати баланс між потребами фронту і справедливістю для суспільства, або йти шляхом ескалації примусу. Перший шлях вимагатиме від керівництва політичної волі визнати помилки і скоригувати мобілізаційну систему, другий – може тимчасово забезпечити виконання планів призову, але ціною можливого вибуху народного гніву. Який варіант оберуть – покаже найближче майбутнє. Але вже зараз зрозуміло, що примус без діалогу породжує лише більший спротив, а в умовах затяжної війни соціальна єдність і довіра – не менш важлива зброя, ніж танки чи снаряди.