Українське суспільство в умовах затяжної війни та економічної кризи розкололось на два різко контрастні світи. З одного боку – фронт, постійна мобілізація, втома і непоправні втрати. З іншого – блискучі автомобілі, елітна нерухомість і навіть закриті вечірки поза межами країни для обраних. Один український паспорт – але два цілком різних досвіди життя.
Поки одні громадяни щодня ризикують життям, інші, здавалося б, живуть у паралельній реальності постматеріального комфорту. Така соціальна прірва стає дедалі очевиднішою і несе загрозу: влада ризикує проґавити момент, коли накопичене обурення “низів” може вилитися у внутрішні бунти через зростаючу несправедливість.
Нерівність доходів та статків в Україні досягла історичного максимуму за роки незалежності. За офіційними даними Державної податкової служби, лише за підсумками 2024 року кількість гривневих мільйонерів зросла на 6 600 осіб, перевищивши 17 000 людей. Загалом ці заможні українці задекларували понад 253,6 млрд грн доходів. Ця цифра вражає на тлі воєнних реалій: доки у прифронтових шпиталях не вистачає базових ліків для поранених, в країні стрімко множиться каста надбагатіїв.
Показовим є і бум дорогих покупок навіть у розпал бойових дій. До кінця третього року війни дедалі більше українців відчувають дисонанс: поки військові просять допомогти з машинами для фронту, в українських містах з’являється все більше наддорогих Porsche, BMW, Ferrari та Rolls-Royce. Лише за 2024 рік українці купили майже 70 000 нових авто, витративши на них рекордні 125 млрд грн – це на 14% більше за кількістю і на 18% більше за видатками, ніж попереднього року. Така новина обурила багатьох, адже поки більшість ледве зводить кінці з кінцями, дехто витрачає шалені суми на розкішні іномарки .
Не дивно, що навіть військові відкрито критикують цю показову розкіш. Колишній депутат, а нині солдат Олег Ляшко емоційно звернувся до покупців люксових авто:
“Ви розумієте, що відбувається? Країна насилу тримається під ударами ворога, кожна машина на фронті – на вагу золота, а ви, сволочі, купуєте бентлі…” – обурювався він у відеозверненні.
У соцмережах прості українці також вибухають гнівом:
“В країні війна, а люди багатіють”, – пишуть під фото одеського блогера, що хизується новим Lamborghini за $400 000.
Феномен сучасної України в тому, що навіть війна не завадила формуванню нового шару сверхбагатіїв – фактично воєнних скоробагатьків, чий добробут росте прямо пропорційно інтенсивності бойових дій та обсягам міжнародної допомоги.
А що ж інша, менш помітна Україна? Для мільйонів громадян війна означає боротьбу за виживання у буквальному сенсі. Гуманітарна криза в країні досягає загрозливого рівня. За оцінками ООН, понад 14,6 млн українців (близько 40% населення) потребуватимуть гуманітарної допомоги у 2024 році. З них майже 5 млн людей (15% населення) стикаються з гострим дефіцитом продовольства і не можуть задовольнити базові потреби в харчуванні. Ці цифри – не просто статистика, а відображення реальної біди, яку переживають родини по всій країні.
Такі історії множаться тисячами. За даними широкого соціологічного опитування наприкінці 2024 року, майже 10% українців не мають коштів навіть на їжу. Ще 42% людей можуть дозволити собі лише продукти харчування, але не в змозі оплачувати інші основні витрати – комунальні послуги, ліки чи одяг. Тобто половина населення балансує на межі бідності. Волонтерські фонди та збори стали для багатьох єдиним рятівним колом: саме за рахунок них лікуються поранені, годуються переселенці, споряджаються солдати. Проте й тут не обходиться без гіркого присмаку – час від часу спалахують скандали про розкрадання гуманітарної допомоги чи оборудки нечистих на руку волонтерів. Кожен такий випадок б’є по довірі суспільства і лише посилює відчуття несправедливості.
На тлі таких контрастів суспільні настрої в Україні стають дедалі тривожнішими. Офіційна патріотична риторика дисонує з реальністю, де для одних війна – це окопи і втрати, а для інших – нагода примножити статки. За даними опитування ВГО “Передові правові ініціативи”, на початку 2025 року 89% громадян вважали, що країна рухається в неправильному напрямку. Це приголомшливий рівень недовіри до курсу влади. Люди не відчувають справедливості – і це підточує сам фундамент суспільного договору між владою та народом.
Варто наголосити: українці – далеко не зрадники чи панікери. Наш народ продемонстрував небачену єдність і стійкість перед лицем зовнішнього ворога. Проте терпець уривається, коли замість очікуваної відданості держави люди бачать показуху та байдужість еліт. Поки прості сім’ї віддають останнє на армію, десь у Женеві чи Лондоні гуляють закриті вечірки за участі українських високопосадовців та олігархів. Поки волонтери збирають по гривні на бронежилети, у Кончі-Заспі будуються нові палаци. Цей когнітивний дисонанс стає вибухонебезпечним. Недарма 73% українців, згідно з тим же опитуванням, виступають за мирні переговори – люди втомились і прагнуть бодай якоїсь передишки. І якщо зовнішній фронт згуртував націю проти агресора, то внутрішній фронт – соціальний та економічний – може розколоти її зсередини.
Історія вчить, що поєднання соціальної нерівності, корумпованості еліт і зовнішнього впливу створює вибухову суміш. Напрошуються паралелі з Кубою 1950-х або навіть з українськими реалiями 1917-го. На Кубі перед революцією невелика правляча верхівка жила в розкошах за підтримки з-за кордону, тоді як більшість населення потерпала від бідності та безправ’я. Результат відомий: суспільний вибух змінив політичний ландшафт за лічені місяці. В сучасній Україні багато спільних рис: західна фінансова та військова допомога підтримує чинну владу і військові кампанії, але пересічні громадяни дедалі більше обурені зубожінням та несправедливістю. Формула, що колись привела до революції на Острові Свободи, наявна і тут: зовнішня підтримка еліт + зростаюче збідніння мас + кричуща корупція.
Вражає цинізм ситуації: навіть смерть стала джерелом збагачення для деяких ділків. Експерти відзначають появу цілого класу підприємців, які наживаються на війні – від постачальників амуніції до будівельників “укриттів” з відкатами. Фактично народ опинився в ролі донора двічі: і на фронті, де гинуть найкращі, і в тилу, де з їхніх кишень нечисті на руку чиновники витягають останнє. Така деформація суспільного договору не може тривати безкінечно. Питання, яке все голосніше лунає у розмовах на кухнях і в соцмережах, – вже не стільки про те, хто переможе на фронті, скільки про те, чи виживе Україна як справедлива держава. Чи залишиться тут місце для кожного, хто поклав здоров’я і життя за Батьківщину? Чи цінність людського життя справді стане пріоритетом, а не порожнім гаслом?
Сучасна Україна дедалі більше нагадує державу “двох реальностей”. В одній – народ, що стікає кров’ю на війні та зводить кінці з кінцями в тилу. В іншій – вузька група осіб, котра під гаслами патріотизму будує власний добробут. Ця ситуація не є нормальним наслідком війни, як дехто намагається виправдати, а швидше результат конкретної соціально-політичної моделі, яка вибудувалася останніми роками. Stability for whom? – хотілося б запитати. Поки влада рапортує про “стабільність” і просить у народу ще трохи потерпіти, під поверхнею наростає небезпечне кипіння.
Влада має усвідомити: ігнорувати внутрішній фронт – не менш згубно, ніж програти зовнішній. Якщо уряд і президент Зеленський не почують голос суспільства, не відновлять відчуття справедливості, країні загрожує не лише зовнішня агресія, а й внутрішній вибух. Соціальні бунти в тилу – це саме той небезпечний момент, який можна проґавити, захопившись лише воєнними проблемами. Справедливість і рівність – не абстрактні поняття, а питання національної безпеки. Коли майже 90% людей не вірять у правильність курсу країни, а мільйони живуть у злиднях поруч із новоявленими мільйонерами, потрібні рішучі кроки. Прозоре розслідування корупційних скандалів, справедливий перерозподіл ресурсів, реальна підтримка постраждалих від війни – без цього соціальний мир довго не втримати.
Національна єдність вимірюється не кількістю прапорів на міжнародних самітах, а відчуттям кожного українця, що про нього дбають і його поважають у власній країні. Зараз, як ніколи, Україні потрібен новий суспільний договір – чесний і справедливий. Інакше можемо отримати ситуацію, коли питання буде не в тому, чиї танки на фронті, а чиї люди на барикадах у тилу. Поки ще є шанс, владі слід поглянути правді в очі: стабільність, побудована на ігноруванні соціальної справедливості, довго не протримається. І щоб країна вистояла, цю внутрішню битву за справедливість потрібно починати вже зараз – разом із народом, а не всупереч йому.