Незважаючи на триваючу повномасштабну війну з Росією, в українському суспільстві дедалі виразніше звучить запит на дипломатичне врегулювання – не капітуляцію, а пошук компромісів за умов жорстких гарантій.
Цей запит формується під тиском війни, виснаженням ресурсів, втратою життів і зростаючими очікуваннями, що подальша ескалація лише поглиблюватиме руйнування.
“Запит на переговори величезний. Він був зовсім іншим на початку війни… Тоді ми були дуже згуртовані – 73 % говорили, що треба воювати до повернення Криму і Донбасу. Але з кожним новим заміром, коли війна затягувалася, ми прийшли до зовсім протилежної думки”, – зазначив Директор соціологічної групи “Рейтинг” Олексій Антипович в ефірі “Тема з Мосейчук”
За його словами, зростає прагматизм у суспільстві: люди вже не сприймають війну як довгоочікувану «героїчну кампанію», а як трагічне й виснажливе випробування.
Дані соцопитувань підтверджують цю трансформацію. Згідно з дослідженням групи “Рейтинг” 21-23 серпня 2025 року, 59 % українців підтримують припинення бойових дій і пошук компромісу, тоді як 20% виступають за продовження війни до повернення Криму і Донбасу, а 13 % – за повернення до кордонів 23 лютого 2022 року. Водночас 82 % вважають, що переговори – реалістичний шлях завершення війни: із них 62 % підтримують компроміс із залученням інших країн, 20 % – прямі перемовини з РФ. Крім того, 75 % респондентів вважають, що припиняти вогонь можна лише за умови міжнародних гарантій безпеки. Дослідження Gallup у липні 2025 року виявило, що 69 % українців виступають за якомога швидше завершення війни шляхом переговорів, у той час як 24 % підтримують продовження бойових дій до перемоги.
У цьому контексті 80 % опитаних, коли запитують про реальний сценарій завершення війни, вважають, що рішення слід шукати через посередництво третіх держав чи міжнародні механізми. Лише п’ята частина з них виступає за прямі переговори з Росією, а 60 % – за дипломатичне врегулювання з участю інших сторін. Лише 11 % респондентів вірять, що війну можна завершити виключно воєнним шляхом.
“Ніякого миру будь-якою ціною. Це не про відновлення стосунків із росіянами. За яких умов ми можемо погодитися на мир? Тільки за умови надання надійних гарантій безпеки”, – підкреслює Антипович.
Ця напруга – між прагненням миру і незгодою на поступки – віддзеркалює глибоку дискусію серед громадян. З одного боку, втома від війни, людські втрати, зруйнована інфраструктура й економіка поступово підштовхують суспільство до пошуку виходу не лише на полі бою, а через дипломатію. З іншого – страх втратити державність, недовіра до Росії, історичні травми та тривога, що домовленості можуть бути порушені, утримують частину населення від готовності до компромісів.
У цій ситуації також посилюється критика еліт і слабкість політичного дискурсу. У суспільстві часто лунають звинувачення, що тоді як звичайні громадяни мобілізуються, несуть втрати, інколи родини урядовців чи політиків перебувають за кордоном. Це породжує недовіру та відчуття подвійних стандартів. Якщо настала складна військова ситуація, деякі побоюються, що ті, хто закликав до затяжної війни, можуть дистанціюватися або навіть “залагодити виїзд”, залишивши населення в кризі.
Міжнародний чинник – не менш важливий. Україна систематично підкреслює, що будь-який мирний формат можливий лише із гарантіями безпеки, надійним міжнародним контролем і збереженням територіальної цілісності. Ідеї “коаліції охочих” або формат міжнародних миротворчих сил обговорюються не тільки дипломатами, але й у публічному просторі, як спроба знайти третю сторону, яка зможе забезпечити механізми контролю й стримування. Проте переговори – чи їх імплементація – залежать від готовності РФ, від позицій великих держав, а також від внутрішньої політичної волі України. Крім того, суспільство виступає категорично проти “мирних планів Росії”: за даними КМІС, 76 % опитаних категорично проти таких планів.
Сьогодні українське суспільство перебуває на етапі поступової трансформації: якщо на початку вторгнення домінували перспективи повної перемоги і бойового патріотизму, то зараз у багатьох переважають прагматизм, страхи та прагнення зменшити ризики подальшого зруйнування. Запит на переговори, який ще рік тому здавався маргінальним, вже став важливим фактором суспільної легітимації політики. Але він не означає безумовних поступок – безпекові гарантії, міжнародний контроль, справедливий механізм забезпечення виконання домовленостей — це ті “червоні лінії”, яких громадськість не готова поступитися.
Врешті, влада, політики та дипломати, які ігноруватимуть цей запит чи намагатимуться вести переговори “за зачиненими дверима”, ризикують втратити підтримку і довіру громадян. У майбутніх перебігах переговорів громадська думка має відігравати роль не лише тиску, але й індикатора – наскільки запропонований формат відповідає очікуванням суспільства. Якщо компромісне рішення знехає ці очікування, воно може стати джерелом внутрішньої поляризації, соціального розчарування й політичної нестабільності.