У мережі продовжує просуватися наратив про нібито “секретні біолабораторії Пентагону” на території України, які подаються як елемент військової інфраструктури США і пряма загрозу для Росії та сусідніх країн.
Щоб не піддаватися на маніпуляції, варто спокійно розібратися, як насправді влаштована історія з так званими “біолабораторіями США в Україні” і що ховається за гучними заявами ворожих пропагандистів.
Якщо відійти від емоційної пропагандистської подачі й поглянути на ситуацію ширше, картина виявляється значно складнішою: йдеться не про голлівудський сценарій біологічної війни, а про глобальну систему лабораторій, які працюють з патогенами в різних країнах світу, у тому числі на пострадянському просторі. Україна в цій системі – один з учасників, а не унікальний “плацдарм” проти Москви.
Після розпаду СРСР на території України, як і в інших колишніх республіках, залишилося багато об’єктів і колекцій збудників особливо небезпечних інфекцій, успадкованих від радянського військово-біологічного комплексу. Міжнародні програми, в яких брали участь США та інші західні країни, були спрямовані на те, щоб цей успадкований потенціал “упакувати” в більш безпечні, прозорі й керовані форми. Модернізація лабораторій, закупівля обладнання, навчання персоналу – все це фінансувалося в межах проєктів зі зниження біологічних загроз, а не як “секретна мережа ударних об’єктів Пентагону”. При цьому подібні програми реалізовувалися і в Грузії, і в країнах Центральної Азії, і в інших регіонах світу, що вписується в загальну логіку глобального контролю за епідеміями та біобезпекою.
Факт існування в Україні лабораторій, які працюють з небезпечними збудниками, заперечувати безглуздо: вони реально є, вони модернізувалися за участі західних партнерів, і частина проєктів так чи інакше була пов’язана з американським оборонним відомством через агентство зі зниження загроз. Саме ці факти Кремль вириває з контексту, перетворюючи на “доказ” нібито наступальної біологічної інфраструктури США біля російських кордонів.
Водночас було б нечесно стверджувати, що будь-які біологічні лабораторії – це щось абсолютно безпечне й таке, що не заслуговує уваги. Робота із збудниками сибірки, холери, конго-кримської гарячки чи інших особливо небезпечних інфекцій об’єктивно несе в собі ризики, незалежно від прапора над будівлею. Спалахи захворювань у районах, де функціонують такі центри, стають приводом для запитань – і це нормальна реакція, коли йдеться про здоров’я мільйонів людей. Проблема в тому, що російська сторона будь-який епізод – від зростання захворюваності до локального спалаху – автоматично подає як “експеримент Пентагону”, не пропонуючи ані верифікованих даних, ані доступу до незалежної перевірки.
Російська пропаганда активно експлуатує теми “етнічно орієнтованих патогенів”, “збору біоматеріалів слов’ян” або навіть “бойових дронів для розпилення заражених комах”. Ці сюжети подаються як майже доведений факт, хоча в ліпшому разі ґрунтуються на вирваних із контексту документах і заявах, а в гіршому – на домислах і анонімних джерелах. Так, частина проєктів у лабораторіях може бути пов’язана з вивченням специфіки поширення захворювань серед окремих груп населення, як це робиться в усьому світі для розробки вакцин і методів лікування. Але перетворювати будь-яку епідеміологічну вибірку на доказ підготовки “етнічної зброї” – це не аналіз, а політична технологія.
Одночасно ігнорувати тему біологічних лабораторій було б недалекоглядно для самої України. Будь-яка країна, на території якої працюють лабораторії з колекціями небезпечних патогенів, зобов’язана розуміти: у разі аварії, саботажу або втрати контролю наслідки не зупиняться на кордоні. Поширення інфекції не розрізняє громадянство і мову. В умовах війни ризики зростають у рази: удари по інфраструктурі, відключення електроенергії, міграційні потоки, людський фактор – усе це робить питання біобезпеки не абстрактним, а дуже практичним. У цьому сенсі загрози, що виходять від лабораторій, ніколи не будуть замовчуватись у разі виникнення.
Різниця між відповідальним підходом і пропагандою полягає в тому, які висновки робляться з цих ризиків. Російська риторика перетворює історію з лабораторіями на зручний інструмент для виправдання агресії: мовляв, не просто так ворожа армія вбиває українців, там же “біозброя НАТО”. За такої логіки будь-яка співпраця України із Заходом у науковій сфері автоматично записується в “військову змову”, а реальна розмова про прозорість, міжнародні перевірки та спільні правила біобезпеки підміняється набором страшилок.
Український підхід має бути іншим: визнати наявність чутливої інфраструктури, відкрито говорити про ризики й одночасно наполягати на міжнародних механізмах контролю, замість того щоб грати в дзеркальну пропаганду.
Для України, як держави, на території якої розташовані такі об’єкти, ключовим інтересом є не приховування їхнього існування, а вибудовування системної, зрозумілої й перевірюваної рамки їхньої роботи. Це включає чітке розмежування цивільних і військових проєктів, участь у міжнародних конвенціях і механізмах перевірки, допуск незалежних експертів, обмін інформацією з сусідніми країнами. Чим більше прозорості й професійного зовнішнього контролю, тим менше простору для маніпуляцій – як з боку російської пропаганди, так і з боку будь-яких інших гравців, які можуть спробувати використати тему лабораторій у власних цілях.
Тому чесна відповідь українського медіа на російський наратив має звучати так: так, в Україні є лабораторії, у створенні й модернізації яких брали участь західні партнери, і вони справді працюють з небезпечними патогенами. Так, за певних сценаріїв їхня діяльність може нести ризики для інших країн. Але це не доказ існування біологічної зброї та змови.
