Війна, що триває вже третій рік, остаточно виявила слабкі місця української енергосистеми.
Зруйновані підстанції, розбиті трансформатори, палаючі об’єкти – усе це не лише наслідок російських атак, а й результат системної безвідповідальності держави в питаннях захисту критичної інфраструктури.
Попри те, що загроза енергетичним об’єктам була очевидною ще з 2022 року, комплексного підходу до їхньої оборони так і не сформували. Натомість рішення ухвалювалися стихійно – у ручному режимі, без єдиних стандартів і чітких вимог. В одних областях будували бетонні укриття, в інших обмежувалися земляними валами чи мішками з піском. Результат – різний рівень стійкості споруд і відсутність загальної системи безпеки.
Основна проблема полягає в тому, що до розробки інженерного захисту долучалися переважно управлінці, а не профільні інженери. Міністри, директори підприємств, місцеві чиновники намагалися самостійно знайти рішення, не маючи спеціальних знань у галузі оборонного будівництва. Як наслідок, більшість споруд проєктувалися “на око” – без випробувань, без розрахунків ударного навантаження, без урахування специфіки кожного типу об’єкта.
Ще одна причина провалу – відсутність централізованої відповідальності. У країні досі немає людини чи органу, який би координував розробку, перевірку й затвердження технічних рішень щодо захисту енергетики. Без цього будь-які спроби залишаються фрагментарними – кожен робить по-своєму, а потім шукають винних, коли система не витримує чергового удару.
Експерти неодноразово наголошували: будівництво фортифікацій та захисних споруд має бути державною програмою з конкретними стандартами, залученням конструкторів, інженерів-будівельників і наукових інститутів. Лише випробувані моделі могли б отримувати дозвіл на впровадження по всій країні. Але цього не сталося – натомість держава часто обирала демонстративні проєкти на кшталт парків чи скверів, які політично виглядають привабливіше, ніж непомітні бетонні укриття для трансформаторів.
Якби така система існувала, Україна зустріла б осінньо-зимовий сезон із готовими інженерними рішеннями, а не з розпачливими спробами латати чергові руйнування. Питання не лише в технічній готовності, а у здатності держави мислити стратегічно. І поки рішення ухвалюються з запізненням, ворог продовжує бити саме туди, де ми найвразливіші.
Українська енергетика потребує не героїчних пожежників після ударів, а професійно побудованої системи захисту – із розрахунками, випробуваннями, відповідальними виконавцями й політичною волею. Без цього навіть найкращі генератори не врятують країну від темряви.
