Завершення так званого енергетичного перемир’я між Україною та Росією стало очікуваним розвитком подій, а не раптовим зламом домовленостей. Від самого початку йшлося про обмежену в часі паузу, яка не супроводжувалася жодними довгостроковими зобов’язаннями з боку Росії.
Москва відкрито заявляла, що утримання від ударів по енергетичній інфраструктурі триватиме лише до 1 лютого – дати запланованих переговорів в Абу-Дабі. Після її спливу відновлення атак стало не порушенням, а поверненням до звичної воєнної логіки.
Після завершення цієї паузи Росія знову завдала ударів по українській енергетичній інфраструктурі. За даними Міністерства енергетики України, внаслідок атак були знеструмлені споживачі у Харківській, Сумській, Дніпропетровській та Черкаській областях. У регіонах тривають аварійно-відновлювальні роботи, застосовуються стабілізаційні відключення, а в Києві та області зафіксовано дефіцит потужностей, що створює ризик повернення до погодинних графіків. Ці події відбуваються на тлі складних погодних умов і різкого похолодання, коли навантаження на енергосистему зростає до критичних значень.
Важливо розуміти, що нинішнє енергетичне перемир’я не передбачало ані механізмів продовження, ані гарантій дотримання. Російська сторона не приховувала тимчасового характеру паузи й не брала на себе жодних зобов’язань після 1 лютого. За таких умов відновлення ударів було закладене в саму конструкцію цих домовленостей. Для Москви відмова від атак на кілька тижнів не створювала стратегічних втрат і дозволяла виграти час для накопичення ресурсів та перегрупування.
Для України ж ця пауза мала зовсім інше значення. Вона дозволила частково стабілізувати енергосистему, провести аварійні ремонти, підготуватися до пікових зимових навантажень і знизити ризики масових відключень у період сильних морозів. Саме тому збереження енергетичного перемир’я було насамперед в інтересах української сторони, тоді як для Росії воно не мало критичної цінності й розглядалося як суто тактичний епізод.
Апеляції російської сторони до нібито попередніх зірваних “енергетичних перемир’їв” не змінюють загальної картини. Жодних формалізованих домовленостей, які б забороняли Україні завдавати ударів по військово-промислових або енергетичних об’єктах Росії у відповідь на обстріли, не існувало. В умовах повномасштабної війни такі удари є частиною взаємної ескалації, а не порушенням незафіксованих домовленостей.
Підсумовуючи, нинішнє енергетичне перемир’я варто розглядати як коротку паузу, вигідну передусім Україні, але позбавлену будь-яких гарантій. Росія не обіцяла більше, ніж утримання від ударів до конкретної дати, і не мала мотивації продовжувати цей режим. Тому його завершення стало логічним продовженням війни, а не несподіваним зламом. Для України ж це означає повернення до системного тиску на енергетичну інфраструктуру в один із найуразливіших періодів року, що знову ставить питання не про паузи, а про довгострокову стійкість і захист критично важливих об’єктів.















