“Третій зайвий”: європейські країни переглядають умови перебування для українців

Опитування, проведене навесні 2025 року, фіксувало рекордний рівень підтримки українських біженців серед населення Євросоюзу – 80%. Однак ці показники суспільних настроїв дедалі більше розходяться з політичними рішеннями, які ухвалюють національні уряди. Станом на початок 2026 року риторика європейських столиць змістилася від беззастережної гостинності до прагматизму, а місцями – й відвертого бажання мінімізувати навантаження на соціальні системи. Брюссель зберігає формальні рамки, восени 2025 року продовживши дію Директиви про тимчасовий захист до березня 2027 року. Однак на національному рівні країни-члени дедалі активніше запроваджують механізми, які скорочують соціальні виплати, обмежують право на возз’єднання сімей і створюють умови, за яких тривале перебування українців в Європі втрачає економічну доцільність.

Найпомітніших змін зазнала система соціальних гарантій. Німеччина, яка тривалий час вважалася однією з найбільш прихильних до біженців країн ЄС, із початку 2025 року переглянула підходи до виплат. Після формування уряду на чолі з Фрідріхом Мерцем Берлін запровадив диференціацію допомоги залежно від дати в’їзду. Громадяни України, які прибули після квітня 2025 року, більше не отримують Bürgergeld (563 євро на особу), натомість переходять на нижчі виплати, передбачені для шукачів притулку. У липні 2026 року Бундестаг планує поширити цю норму на всіх отримувачів допомоги незалежно від часу прибуття. Окрім того, німецьке законодавство з 2025 року фактично унеможливило возз’єднання сімей: дозволи на в’їзд для другого з подружжя та дітей, які залишилися в Україні, нині не видаються в автоматичному режимі. Винятки розглядаються в індивідуальному порядку й переважно відхиляються.

Інші країни Європи також запровадили механізми скорочення соціальної підтримки. Норвегія з 2025 року диференціювала виплати залежно від типу проживання: 564 євро отримують лише ті, хто мешкає в державних центрах. Біженці, які самостійно винаймають житло, втрачають право на цю допомогу. Ірландія з серпня 2024 року скоротила тижневі виплати для мешканців державного житла з 220 до 38,80 євро. Чехія, де на душу населення припадає одна з найвищих концентрацій українців, обмежила термін безкоштовного проживання трьома місяцями, а гуманітарна допомога для дорослих нині становить 200 євро. Крім того, у країні діє норма, згідно з якою працездатні особи, які не працевлаштувалися протягом 150 днів, отримують виплату в розмірі 129 євро.

Найбільш показовою є динаміка в Польщі, яка прийняла найбільшу кількість українських біженців. Згідно з опитуванням CBOS, опублікованим у січні 2026 року, частка поляків, які схвалюють присутність українців, вперше з початку повномасштабної війни опустилася нижче 50% – до 48%. Водночас 46% респондентів висловилися категорично проти. Ці зміни суспільних настроїв супроводжуються конкретними законодавчими кроками. Із березня 2026 року польський уряд припинив дію спеціального закону про допомогу громадянам України, попри те, що загальноєвропейська Директива про тимчасовий захист залишається чинною до березня 2027 року. Крім того, скасовано виплати “800+” на дітей для сімей, де батьки не працевлаштовані та не сплачують податків. Таким чином Варшава фактично виходить із загальноєвропейського підходу, запроваджуючи власні правила перебування для українців.

На рівні Єврокомісії риторика залишається незмінною: у Брюсселі продовжують наголошувати на солідарності з Україною та необхідності підтримувати зв’язок із біженцями. Одним із інструментів мають стати так звані “Хаби єдності” – консультаційні центри, покликані допомагати українцям ухвалювати рішення щодо подальшого перебування в Європі або повернення додому. Однак на практиці національні уряди дедалі частіше орієнтуються не на очікування завершення війни, а на якнайшвидшу інтеграцію працездатних біженців – або ж на стимулювання їхнього виїзду. Як зазначає постдокторантка Київської школи економіки Дар’я Михайлишина, умови для тих, хто прибуває після 2024 року, є жорсткішими, ніж для першої хвилі. Особливо це стосується осіб, які вже мали досвід перебування в інших країнах ЄС або виїхали з регіонів, які в Європі вважаються умовно безпечними. У таких випадках їхні заявки дедалі частіше розглядають не в контексті воєнної міграції, а за процедурами, передбаченими для економічних мігрантів.

На тлі цих змін фіксуються й окремі випадки, які правозахисники кваліфікують як тиск на українців із використанням міжнародних механізмів. У жовтні 2025 року італійське видання La Stampa опублікувало матеріал про можливе застосування запитів Інтерполу для ініціювання процедур видворення. За даними журналістів, подібні схеми нібито фіксувалися в Польщі, Німеччині та Франції. Офіційні представники Інтерполу та національних правоохоронних органів цю інформацію спростовують. Водночас публічні заяви європейських політиків фіксують зміну загального тла. Прем’єр Баварії Маркус Зедер закликав українську молодь повертатися додому для відбудови країни, а канцлер Німеччини Фрідріх Мерц порушив перед президентом Зеленським питання щодо стримування масового виїзду громадян.

Паралельно з бюрократичними обмеженнями фіксується й зростання фізичної агресії щодо українців на вулицях європейських міст. Якщо раніше йшлося переважно про риторику в соціальних мережах чи політичні заяви, то нині маємо справу з реальними нападами, які правоохоронці кваліфікують як злочини на ґрунті ненависті. Найбільш тривожна ситуація склалася в Польщі, де, за даними поліції, лише за перші десять місяців 2025 року розпочато майже 900 розслідувань щодо злочинів ненависті проти українців. Для порівняння: за весь 2022 рік, який пройшов під знаком безпрецедентної солідарності, таких справ було лише 113.

Організація “Never Again” (Ніколи знову), яка відстежує прояви ксенофобії в межах проєкту “Brown Book”, зафіксувала зростання фізичних та вербальних атак на українців на 73% порівняно з аналогічним періодом минулих років. При цьому експерти наголошують, що реальна кількість інцидентів може бути в 4-5 разів вищою, оскільки багато постраждалих не звертаються до поліції. Конкретні випадки, які потрапили до звітів правозахисників та медіа, вражають своєю жорстокістю. У грудні 2025 року в місті Радом (центральна Польща) група молодиків важко травмувала 41-річного українця. Прокуратура підтвердила, що напад стався саме через національність потерпілого: нападники вигукували націоналістичні гасла під час побиття.

У грудні соцмережами ширилося відео, на якому молоді люди нападають на подружжя українців у трамваї. Їхньою “провиною” було те, що вони розмовляли між собою українською мовою. Адріана, яка виїхала з України ще в березні 2022 року, в інтерв’ю TVP World розповіла про випадок у автобусі, коли п’яний чоловік почав кричати на неї. Після цього жінка змінила мову на телефоні на англійську, аби сторонні не бачили, що вона українка, і намагається не розмовляти українською в публічних місцях.  Дані опитувань підтверджують масштаб проблеми. Згідно з дослідженням Агентства ЄС з основних прав (FRA), опублікованим у лютому 2026 року, 54% українських жінок, які виїхали за кордон, стикалися з нападами або негативною реакцією після того, як розмовляли українською в публічних місцях. Особливо гостро ця проблема стоїть у Чехії та Польщі .

Окрема тема – гендерне насильство. Те саме дослідження FRA, яке базувалося на опитуванні понад 1200 жінок у Чехії, Німеччині та Польщі, засвідчило: кожна четверта жінка з України зазнала фізичного або сексуального насильства з початку війни. З них 62% постраждали вже в країнах Євросоюзу, куди вони виїхали в пошуках безпеки. 51% опитаних повідомили про сексуальні домагання, а 23% зазнали онлайн-домагань – це вищий показник, ніж серед жінок у ЄС загалом.

У підсумку українські біженці в Європі опинилися в ситуації подвійного тиску. Інституційні обмеження з боку національних урядів – скорочення виплат, звуження соціальних гарантій, блокування возз’єднання сімей – доповнюються зростанням побутової агресії та суспільного роздратування. Люди, які чотири роки тому тікали від війни в пошуках безпеки, нині змушені приховувати свою ідентичність у публічних місцях і щоденно адаптуватися до середовища, де рівень толерантності стрімко знижується. Перед мільйонами українців постає жорстка дилема. Повернення додому ускладнене триваючою війною, зруйнованою інфраструктурою та відсутністю економічних перспектив у багатьох регіонах. Водночас подальше перебування в Європі вимагає дедалі більших зусиль для інтеграції за умов, які стають жорсткішими з кожним роком. Європейська солідарність, яка здавалася безумовною навесні 2022 року, поступилася місцем прагматизму, а в багатьох випадках – і відвертому бажанню повернутися до довоєнного статус-кво.