Чому Варшава сьогодні дивиться на Київ без ентузіазму: глибинні причини польського роздратування

Останніми тижнями українсько-польські відносини знову опинилися в інформаційному штормі, і звинувачувати все лише в передвиборчих іграх чи небажанні окремих політиків пускати нас до ЄС було б небезпечною спрощеністю. Насправді тріщина, яка пролягла між Києвом та Варшавою, значно глибша, ніж може здатися на перший погляд, і вона сягає корінням не лише в економіку, а й у нашарування історичної пам’яті, соціальної психології та внутрішньої політичної боротьби в самій Польщі. Ми звикли думати про Польщу як про нашого найбільшого адвоката та тилу, але останнім часом дедалі більше ознак того, що терпець союзника вичерпується, а місце братерської риторики займає холодне, прагматичне, а інколи навіть вороже роздратування. І щоб зрозуміти, як із цього стану виходити, спершу варто чесно визнати п’ять ключових причин, чому поляки сьогодні незадоволені нами.

Перша й найболючіша – це історія з “Волинською різаниною”, яка вже давно переросла межі суто академічного історичного дискурсу. Треба бути відвертими: в Україні роками вибудовувалася політика виключної глорифікації власної сторони в тих трагічних подіях, і це виявилося катастрофічною помилкою. Ще за часів Януковича певні сили запустили кампанію, яка поступово перетворила Волинь на головний маркер польського ресентименту. І зараз ми пожинаємо плоди того, що відмовлялися бачити напівтони. Міжнаціональний конфлікт 1940-х років не може бути суто чорно-білим – там були жертви з обох боків, але наша пропагандистська машина роками заперечувала навіть можливість дискусії. Поляки ж, навпаки, зробили цю тему частиною своєї національної ідентичності, і що довше ми відтягуємо створення чесної і складної історії Другої світової, тим більше ми потрапляємо в пастку чужих образ. Ми врешті дали дозволи на ексгумації – але цього замало. В Україні досі немає інституційної структури, яка би на постійній основі займалася цим питанням, немає “головного історика” з публічним мандатом, немає системної інформаційної кампанії, яка би пояснювала суспільству складність тих подій. Ми продовжуємо затискати цю тему, а поляки – використовувати її, бо вона ідеально лягає на їхній внутрішній запит на героїчний наратив.

Друга причина, менш очевидна, але від того не менш руйнівна – це приховане, але відчутне небажання певної частини польського суспільства сприймати українців як абсолютно рівних. Не йдеться про більшість – але про досить значну меншість, яка до великої війни тримала свої погляди при собі, а зараз отримала тригер у вигляді майже одномоментного напливу мільйонів українських мігрантів. І це стало детонатором давньої хвороби, яку можна назвати комплексом старшого брата. Психологія спрацьовує так: допомагати сусідові, який постраждав від агресії, – це благородно, але коли цей сусід починає сприймати твою країну як власний дім, коли він шукає роботу, квартири, місця в школах – тоді вмикаються захисні механізми. І найгірше те, що ця “хвороба” перекидається навіть на тих поляків, які ще кілька років тому були відверто проукраїнськими. Адже діє закон пропагандистського негативу: коли суспільство живе в полі напруги й образ, воно навіть нейтральні події починає сприймати як негативні. І ось тут ми переходимо до третьої причини – частотності скандалів за участю українців у Польщі.

Здавалося б, дрібниці. То якийсь блогер виїхав на позашляховику в парк і похвалився, що він єдиний, кому це дозволено. То інший спіймав величезного сома, якого місцеві мешканці вважали своїм неофіційним талісманом. Але ці окремі випадки, помножені на соціальні мережі та традиційні медіа, створюють кумулятивний ефект. Кожен тиждень приносить новий інфопривід, де фігурує “українець-порушник”. І поступово образ сусіда, який воює за свою свободу, замінюється образом нахабного мігранта, який не поважає місцевих правил. Бандера в цьому контексті стає лише фоновою історією, а справжнє тло – це щоденна побутова втома від “чужинців”. І це дуже болісне визнання для нас, але без нього неможливо зрозуміти масштаб проблеми.

Четверта причина лежить виключно в площині внутрішньополітичної боротьби в Польщі. Партія “Право і справедливість” Ярослава Качиньського, яка історично вважалася досить прихильною до України, сьогодні опинилася в пастці власного правого флангу. Соціологія показує, що самостійно взяти більшість PiS вже неспроможна без коаліції з дрібними, набагато радикальнішими сателітами. А ці сателіти – партії, які будують свою впізнаваність виключно на жорсткій, часто ксенофобській риториці, зокрема й антиукраїнській. І ми маємо класичний випадок, коли великий гравець змушений мімікрувати під меншого, щоб не втратити електорат. Тобто навіть якщо Качиньський особисто не має нічого проти українців, він змушений грати за правилами, які диктують його майбутні партнери. І це призводить до того, що антиукраїнські заяви лунають із найвищих трибун, бо це – дешевий і дієвий спосіб мобілізувати власного виборця.

І п’ята причина, яку не можна ігнорувати, – це економічний страх польських фермерів, який часто жартома, але дуже влучно порівнюють зі страхом перед ядерною ракетою. Для польського аграрія український виробник – це апокаліпсис. Величезні землі, дешевша робоча сила, ліберальніші правила – усе це робить українське зерно, м’ясо та молоко надконкурентними на європейському ринку. І поки триває війна, ЄС запроваджує різноманітні обмеження на імпорт, але поляки чудово розуміють: після вступу України до Євросоюзу ці обмеження впадуть остаточно. До останнього часу частина польського політикуму тішила себе ілюзією, що Віктор Орбан вічно блокуватиме українські переговори, а тепер Орбана в тому форматі, яким його знали, вже немає. І паніка в аграрному середовищі зростає. Відтак Варшава шукає способів відтермінувати або пом’якшити неминуче – не через пряму вето, а через створення додаткових перешкод на шляху Києва до ЄС.

Є, щоправда, й шостий фактор, про який незручно говорити вголос, але який останніми тижнями набирає обертів – це конспірологія. В Польщі дедалі ширше поширюється наратив про те, що німецькі еліти нібито свідомо “підсунули” Зеленському ідею назвати військові підрозділи на честь героїв УПА саме для того, щоб викликати обурення поляків. А навіщо? Щоб Берлін, а не Варшава, став головним розпорядником коштів на відновлення України. Це звучить абсурдно, але не варто недооцінювати силу конспірологічних наративів – вони живуть власним життям і впливають навіть на тих, хто вважає себе раціональними. І зараз ця історія активно гуляє польськими телеграм-каналами та ток-шоу, створюючи додатковий рівень напруги.

Що ж робити з усім цим? Найпростіше, звісно, образитися. Сказати: “Ми воюємо, кров проливаємо, а вони про якогось сома думають і Волинь нам пригадують”. Але в політиці право ображатися мають або ідіоти, або надзвичайно сильні гравці. Слабший має грати гру, не ображаючись. Перший крок – не допустити ескалації, яка перейде в конкретні дії, наприклад, відкликання ордену Білого орла. За попередніми сигналами, певні кроки вже робляться, але цього замало. Нам необхідно створити цілу інформаційну екосистему навколо Волинської трагедії – з власними публічними спікерами, з бюджетом, із довгостроковою кампанією, яка змінюватиме наративи не за один день. По-друге, питання аграріїв та вступу до ЄС збігаються з польськими парламентськими виборами в жовтні 2027 року. Отже, вже зараз варто розробляти окремий, горизонтальний інформаційний план, який не зав’язаний на постать президента чи прем’єра, а охоплює якомога більше голосів в Україні – від економістів, агровиробників, громадських діячів. І треба вчитися говорити з поляками їхньою ж мовою – через провину, через вибачення там, де воно доречне, і через чіткі економічні гарантії там, де йдеться про гроші. Бо альтернатива – це поступове відчуження, яке в умовах війни може стати для нас стратегічною катастрофою.