Абсурд і логіка великої війни: чому 25% Донеччини стали точкою неповернення

Уявімо, що через століття, коли від сучасної цивілізації залишаться лише радіоактивні руїни, на Землю прилетять дослідники з іншої галактики. Вони вивчатимуть артефакти, аналізуватимуть збережені документи й намагатимуться зрозуміти, чому загинула людська цивілізація. І, ймовірно, вони будуть вражені, коли дізнаються, що катастрофу спричинила суперечка про те, чий має бути Слов’янськ і Краматорськ. Цей кейс, напевно, потрапить до їхніх підручників історії як найбезглуздіший приклад самознищення в усій галактиці. Але поки що це не фантастика – це наша реальність, у якій справжні геополітичні інтереси маскуються під вивіскою боротьби за невеликий клаптик землі на сході України.

Якщо відкинути емоції й проаналізувати заяви офіційних осіб в Україні та Росії, стає очевидним: уся дискусія про завершення війни звузилася до питання про 25 відсотків Донецької області, які сьогодні залишаються під контролем українських військ. Решта – понад 80% території, яку вже окуповано, – залишається за межами публічних торгів. Київ наполягає на фіксації лінії фронту. Москва вимагає вивести війська з Донбасу. І весь світ із завмиранням серця спостерігає, як дві країни готові продовжувати криваве протистояння заради території, яка, за великим рахунком, не визначає долі континенту.

Інформаційна війна між сторонами виглядає майже дзеркально. Українська влада звертається до росіян із риторичним запитанням: чи готові ви заради захоплення Краматорська та Слов’янська воювати ще рік, два, три? Нести колосальні втрати, стояти в чергах за бензином, страждати від ударів по складах і заводах, бачити, як ваші сини гинуть на чужині? Якщо зупинити війну по лінії фронту, кажуть у Києві, усі ці проблеми зникнуть. Москва, своєю чергою, звертається до українців із дзеркальним меседжем: чи справді ви хочете заради збереження Слов’янська та Краматорська, які ми все одно зрештою візьмемо, терпіти обстріли, ночувати в метро, сидіти без світла й тепла, ховати рідних? Вийдіть з Донбасу – і все закінчиться, обіцяють у Кремлі.

Однак за цими риторичними конструкціями ховається питання, яке рідко ставлять уголос: а чи справді ці 25% Донецької області варті того, щоб заради них гинули тисячі людей і руйнувалися цілі міста? У Москві пояснюють стратегічну важливість регіону тим, що там починається канал “Сіверський Донець – Донбас”, від якого залежить водопостачання Донецька. Але ресурси, які Росія витрачає на ведення війни, багаторазово перевищують вартість будь-яких альтернативних рішень. Можна було б прокласти новий водогін, опріснювати морську воду або будувати сучасні очисні споруди – усе це обійшлося б дешевше, ніж один місяць бойових дій. Війна за воду залишилася в минулих століттях і аж ніяк не пояснює готовність жертвувати десятками тисяч життів. Військове значення цього клаптя землі також перебільшене: захоплення решти Донеччини не дасть російській армії вирішальної переваги, не переріже ключові логістичні шляхи України і не наблизить її до великих міст. Упираючись в укріпрайон біля Барвінкового, наступ може захлинутися.

То в чому ж справжній сенс цього протистояння? Відповідей, імовірно, дві. Перша стосується трактування перемоги. Для Росії фіксація лінії фронту на сьогоднішніх позиціях означає збереження контролю над 20 відсотками території України – і це вже можна подати як достатнє підтвердження успіху. Для Києва ж така фіксація – це можливість уникнути болючого формулювання “виведення військ”, яке звучало б як капітуляція. До березня 2025 року президент Зеленський категорично відкидав будь-які варіанти завершення війни, окрім виходу на кордони 1991 року. Але під тиском Вашингтона позиція змінилася, і нині перемир’я по лінії фронту стало офіційною лінією Києва. Якщо Росія погодиться на це, Україна зможе подати події як дипломатичну перемогу. Якщо ж українська сторона буде змушена віддати ці території, пояснити такий крок як успіх буде неможливо. Саме це, ймовірно, є головним мотивом Кремля наполягати на виведенні військ.

Однак друга відповідь, і вона важливіша, лежить у площині стратегічних цілей, які не зводяться до кількох відсотків території. Україна та її європейські союзники намагаються завдати Росії стратегічного програшу – або хоча б виснажити її ресурси, поки Європа переозброюється. Аргумент, який лунає з Брюсселя: якщо війна в Україні закінчиться, Росія одразу нападе на Європейський Союз. Росія ж, своєю чергою, ставить за мету повне переформатування української державності під свої інтереси. Крім того, триває глобальне зіткнення між Росією та Заходом за визначальний вплив на світові процеси. Москва просуває ідею багатополярного світу, Захід хоче зберегти свою гегемонію. Україна у цьому протистоянні сковує російські сили й ресурси. І допоки ці стратегічні цілі залишаються незмінними, мир залишатиметься примарним.

Водночас існує й інший бік медалі. Якщо раптом одна зі сторін погодиться на умови противника, другій буде дуже важко викрутитися й висунути нові вимоги. Адже готовність завершити війну після виконання озвучених умов уже стільки разів проголошувалася, що будь-який відступ виглядатиме ганебно – і на тлі втоми від війни всередині країн, і на тлі втоми світу, який давно прагне миру. Втома зростає, а чергових кроків до зближення позицій поки що не видно. Росія робить ставку на військовий тиск, сподіваючись виснажити сили України та захопити весь Донбас, а можливо й більше. Київ розраховує на серію далекобійних ударів, що мають підірвати російську логістику та спровокувати внутрішню дестабілізацію в РФ. Завдання-максимум для України – змусити Росію капітулювати на значно гірших умовах.

На жаль, цей шлях означає нові жертви, нові руйнування та нові ризики. І чим довше триватиме це протистояння, тим вищими будуть ризики – включно з можливим розширенням війни на Європу чи навіть застосуванням ядерної зброї. Усе це змушує замислитися над абсурдністю ситуації: зовні суперечка зводиться до долі 25% Донецької області, а насправді йдеться про те, чи зможе людство уникнути катастрофи, яка може знищити цивілізацію.