Опублікований у західних медіа повний текст українських пропозицій, які сьогодні обговорюють у Стамбулі, став чи не найпомітнішою подією початку літа.
Київ уперше офіційно готовий зафіксувати режим припинення вогню по поточній лінії фронту, тобто погодитися, що майже п’ята частина території залишатиметься під контролем Росії. Це різкий розворот, адже ще пів року тому президент Зеленський і провідні чиновники називали будь-яке “заморожування” війни актом капітуляції й наполягали на поверненні кордонів 1991 р.
Зміна риторики має кілька причин. По-перше, накопичене військово-ресурсне виснаження: оборонна промисловість України працює на межі, а темпи західних постачань коливаються. По-друге, політичний календар США: передвиборчий рік і перспектива повернення Дональда Трампа примушують Банкову шукати спосіб виграти час, аби не опинитися без гаранта допомоги після листопада. Нарешті, дедалі відчутніша “втома” Європи, де енергетичні й соціальні ризики змушують уряди коригувати публічну позицію щодо тривалості конфлікту.
Українська логіка нині трирівнева. Тактика полягає в тому, щоб зберегти живу силу й техніку на випадок, коли вікно зовнішньої підтримки знову відчиниться ширше. Стратегія – “дати Кремлю сказати “ні”” і перекласти відповідальність за продовження війни на Москву. Кінцева мета – після очікуваного зриву домовленостей спробувати переконати Вашингтон і Брюссель у потребі жорсткіших кроків, від нових пакетів F-16 до секторальних санкцій проти російської нафтохімії.
Тим часом Кремль публічно дає зрозуміти, що припинення вогню можливе лише в обмін на зупинку західних поставок і фактичну демілітаризацію української прифронтової смуги. Якщо Москва погодиться на “корейський” варіант із лінією розмежування, але вимагатиме нейтралітету Києва, переговори ризикують забуксувати в деталях. Відсутність згоди, навпаки, може стати приводом для нового російського наступу, покликаного змінити конфігурацію фронту перед черговим дипломатичним раундом.
Всередині країни компроміс містить одночасно загрози і можливості. Втрата близько двадцяти відсотків території стане політично вибуховою темою, особливо для ветеранського середовища і правих сил, але режим тиші дає шанс стабілізувати економіку, стримати інфляцію, повернути частину полонених і депортованих дітей та виконати базові вимоги МВФ щодо макрофінансової дисципліни.
За лаштунками переговорів залишається головний архітектор процесу – Вашингтон. Формула “землі в обмін на паузу та довгострокові, але неформалізовані гарантії безпеки” є результатом активної американської дипломатії, що прагне закріпити бодай короткочасний спокій до дня голосування 4 листопада 2025-го.
Отже, Україна робить ставку на дипломатичну гру з мінімальним ризиком для партнерів: висунути найкоротший список умов миру, який Кремль, ймовірно, відхилить. Якщо Москва погодиться, Київ отримує перепочинок і час для нарощування спроможностей; якщо відмовиться – моральний аргумент, який можна пред’явити союзникам, щоб вимагати посилення тиску на Росію. У будь-якому разі подальшу динаміку визначатиме не стільки українсько-російський фронт, скільки політична температура у Сполучених Штатах, де виборчі голоси вже давно лунають відлунням артилерійських залпів у степах Донбасу.
