Станом на ранок суботи, 9 серпня, у ЗМІ вималювався приблизний контур проєкту мирних домовленостей щодо України, яких можуть досягти Дональд Трамп і Володимир Путін на своїй зустрічі 15 серпня в штаті Аляска (США).
Офіційно ця інформація не підтверджена, її достовірність невідома, але численні публікації на Заході окреслюють такий план завершення війни:
— Виведення українських військ з Донбасу: Україна має відвести всі свої війська з території Донецької та Луганської областей, фактично залишивши весь Донбас під контролем Росії. Іншими словами, Київ повинен відмовитися від частин Донбасу, які наразі ще контролюються українською армією, і передати їх без бою Москві. Це стосується приблизно 2,6 тис квадратних миль території (близько чверті Донецької області), які зараз залишаються під українським прапором. Включно з цим пунктом Росія, за даними ЗМІ, наполягає і на міжнародному визнанні її контролю над Кримом.
— Припинення вогню на півдні: У Херсонській та Запорізькій областях пропонується припинити бойові дії по фактичній лінії фронту. Під контролем Росії залишаться всі території, захоплені нею на цей момент, зокрема і Запорізька АЕС. Натомість подальший наступ на підконтрольні Україні райони цих двох областей зупиняється. Тобто фронт фіксується там, де він є на день угоди, без вигнання росіян з Херсонщини чи Запоріжжя, але й без подальшого просування РФ углиб цих регіонів.
— Часткове повернення інших територій Україні: За деякими даними, обговорюється, що Росія може “в обмін” повернути Україні захоплені нею прикордонні території на півночі – окремі невеликі ділянки Сумської та Харківської областей. Однак площа та значення цих районів непорівнянні з масштабами Донбасу, який має віддати Україна.ф
— Відмова України від НАТО і обмеження військових сил: Як повідомляє Financial Times, у проєкті фігурує умова, за якою Україна офіційно відмовляється від планів вступу до НАТО і погоджується на певні обмеження у військовій сфері. Тобто Україна мала б закріпити свій нейтральний статус поза блоками. Окрім того, можуть прописуватися ліміти на чисельність або озброєння української армії, аби заспокоїти Кремль.
Реакція Зеленського та зміна стратегії Вашингтона
Коли перші повідомлення про можливу “формулу Аляски” поширилися інформаційним простором, українська влада певний час зберігала мовчання. Західні медіа написали, що спецпредставник США Стів Уіткофф ще 6 серпня у Москві довів до відома Кремля позицію Трампа, а також повідомив у Київ вимоги Путіна щодо Донеччини. Лише вранці 9 серпня Зеленський оприлюднив офіційну позицію: Україна не передаватиме свої території Росії і жодних рішень про неї без неї не визнає. Президент нагадав про конституційну норму, що будь-які зміни території мають схвалюватися на всеукраїнському референдумі, і дав зрозуміти, що не збирається від цього відступати. Водночас Зеленський зазначив, що прагне виробити з Трампом “реальний план миру” – тобто іншими словами, спробує переконати американського лідера відмовитися від пункту про передачу Донбасу Росії та знайти інші шляхи до припинення війни.
Однак варто розуміти, що переконати Трампа кардинально змінити вже узгоджені з Путіним умови буде надзвичайно складно. По-перше, президент США надто багато поставив на ці переговори і розраховує досягти швидкого миру, яким зможе похвалитися як дипломатичною перемогою. Він навряд чи захоче в останній момент ламати домовленості, ризикуючи зірвати увесь процес. По-друге, Путін не залишив цю угоду в таємниці – він уже обзвонив лідерів багатьох країн, у тому числі Китаю та Індії, та проінформував їх про попередні домовленості. Якщо тепер Вашингтон дасть задній хід, це вдарить по репутації США в очах цих впливових держав.
Нарешті, головне: у Трампа фактично немає реальних важелів, щоб змусити Путіна піти на інший варіант (скажімо, просто припинити вогонь по поточній лінії фронту без додаткових умов). Це наочно продемонструвала історія з “10-денним ультиматумом”. Нагадаємо, що наприкінці липня Трамп вимагав від Москви припинити бойові дії до 8 серпня, пригрозивши інакше запровадити 100% мито для країн, які купують російську нафту. Фактично це мало вдарити по основних партнерах РФ – Китаю, Індії, а також інших великих імпортерів. Але цей шантаж не спрацював: Пекін і Нью-Делі відкрито відмовилися згортати співпрацю з Москвою і заявили, що продовжать купувати її енергоносії, незважаючи на американські погрози. Трамп не зміг змусити Китай, Індію та Бразилію відмовитися від російської нафти. Схоже, ціною такого компромісу і стала згода Вашингтона на головну умову Кремля – передачу Росії всієї території Донецької області.
Чому така угода може бути не найгіршою для України?
На перший погляд, описані умови – це майже капітуляція, адже Україну фактично схиляють добровільно відмовитися від частини своєї суверенної території, яку вона досі обороняє, в обмін на примарне перемир’я. Недарма впливові медіа називають можливий саміт Трампа і Путіна “повільною поразкою України” , а пропозицію віддати Донбас – сценарієм, де всі виграші дістаються Москві. В Києві ідею полишити решту Донецької і Луганської областей в обмін на мир зустріли з цілком зрозумілим жахом. Проте якщо поглянути тверезо на стратегічну ситуацію, дехто може зробити парадоксальний висновок: можливо, така угода і не буде найгіршим варіантом для України. Ось декілька причин, чому вимушений компроміс зараз може виявитися менш поганим, ніж нескінченна війна з надією на недосяжну перемогу:
— Росія має стратегічну перевагу в ресурсах. Війна перейшла у фазу затяжного виснаження, і переможцем у ній зрештою стане той, хто зможе задіяти більше ресурсів – людських, промислових, фінансових. На папері Захід володіє колосальними сукупними ресурсами, здатними перевершити російські, але на практиці далеко не всі ці резерви спрямовуються на підтримку України. Натомість Росія кинула проти України армію чисельністю в кілька разів більшою за українську, і за потреби може мобілізувати ще. Населення РФ перевищує українське вчетверо, що дає Кремлю глибший резерв для поповнення війська. Попри величезні втрати, Москва продовжує вербувати добровольців та знаходити союзників, навіть залучила найманців з Північної Кореї. Україна ж після півтора року важких боїв відчуває дедалі більший брак людських ресурсів – мобілізаційний резерв вичерпується, дедалі важче компенсувати втрати досвідчених бійців, спостерігається падіння мотивації на тлі високих втрат.
— Висока імовірність втрати Донбасу у випадку затяжної війни. З урахуванням згаданого дисбалансу, існує реальний ризик, що продовження бойових дій призведе до поступової втрати Україною тих територій Донбасу, які вона ще контролює – навіть без жодної угоди. Інакше кажучи, якщо війна триватиме кілька років за поточних тенденцій, то Росія, можливо, і так силою захопить решту Донеччини та Луганщини, тільки ціною значно більшої крові. Вже зараз ситуація на фронті складна: Москва після перегрупування і мобілізації знову перейшла в наступ. За даними розвідок, російські війська близькі до оточення кількох важливих міст на Донеччині – зокрема Покровська та Костянтинівки – вже в найближчі тижні. Якщо їх доведеться залишати під натиском ворога, то чи не розумніше зробити це зараз політичним рішенням, зберігши життя тисяч українських солдатів та цивільних? Зрештою, оборона решти Донбасу (Краматорська, Слов’янська тощо) обіцяє бути надзвичайно важкою і кривавою. Ці міста густо населені, там досі мешкають десятки тисяч людей. Росія була б у захваті, якби українці евакуювалися і дозволили їй зайти туди без бою – і саме такий сценарій по суті пропонується умовами угоди. Так, це втрата території, але, можливо, уникнення масштабного міського побоїща і оточення – менше зло. Брутально кажучи, Україна, погодившись на угоду, віддає території, які в військовому плані може не втримати у довгостроковій перспективі, але натомість зберігає свою армію від розгрому на цих рубежах та виграє час.
— Обмеженість підтримки Заходу і небажання прямої конфронтації з Кремлем. На початку війни західні союзники заявляли про непохитну підтримку України “стільки, скільки потрібно”. Однак на практиці ця підтримка має межі. Жодна країна НАТО так і не погодилася відправити свої війська воювати за Україну чи закрити її небо від російських ракет – аби не провокувати пряму війну з ядерною Росією. Постачання новітнього озброєння постійно відбувалося із запізненням і після довгих дебатів. Боязнь ескалації з боку США і Європи досі стримує їх від радикальних кроків, яких вимагала б повна перемога над РФ. Сам Трамп під час свого нинішнього керівництва явно не готовий іти на відкрите протистояння з Путіним – навпаки, він шукає спосіб завершити конфлікт без продовження санкційного та військового тиску. Якщо навіть жорсткий ультиматум Вашингтона щодо ембарго на російську нафту не змусив Москву відступити , то годі сподіватися, що Захід зможе швидко й мирно примусити Кремль до капітуляції.
Таким чином, Україні не варто розраховувати, що хтось зі сторони силою змусить Росію піти з Донбасу. А враховуючи, що попереду в США вибори і в Європі теж зростає втома від війни, підтримка союзників може поступово слабшати. Уже тепер соціологія показує, що українське суспільство починає усвідомлювати цю реальність: частка українців, які вважають за потрібне продовжувати боротьбу до повної перемоги, обвалилася з 73% у 2022 році до лише 24% у 2025-му. Натомість 69% опитаних українців тепер підтримують ідею переговорів про завершення війни якнайшвидше. Західні країни теж все активніше шукають шляхів якщо не до справедливого миру, то хоча б до перемир’я, щоб зупинити бойню. В таких умовах позиція “воювати до кінця” може виявитися нежиттєздатною, якщо для цього не буде ні внутрішніх ресурсів, ні достатньої зовнішньої допомоги.
— Мир на прийнятних умовах зараз – краще, ніж мир на гірших умовах потім. Слід пам’ятати, що будь-яке перемир’я чи мирна угода – це не кінець історії, а лише новий її етап. Якщо Україні вдасться наразі виторгувати у США і Європи прийнятні умови (хай навіть ціною поступок), вона збереже державність і більшу частину території, отримає перепочинок для економіки та можливість укріпитися. Призупинення війни вже зараз збереже тисячі життів і дасть країні шанс на відбудову. Навіть якщо Донбас на деякий час відійде під контроль РФ, Україна залишиться незалежною державою з чіткими міжнародно визнаними кордонами (хоч і меншими) та зможе будувати нову армію за західними стандартами, інтегруватися в ЄС, проводити реформи. Натомість продовження війни без світла в кінці тунелю загрожує повною руїною, виснаженням людських і матеріальних ресурсів, стагнацією економіки, відпливом мільйонів громадян за кордон. У найгіршому випадку затягування конфлікту може привести до ще більших територіальних втрат і ще гірших умов капітуляції в майбутньому, коли Україна буде занадто ослабленою, щоб диктувати щось на переговорах. Тож, як не прикро це звучить, але погодившись на важкий компроміс зараз, Україна може уникнути катастрофічного компромісу потім. Навіть у випадку “замороженого” конфлікту за корейським сценарієм, коли бойові дії припиняються, а політична суперечка залишається невирішеною, це дасть змогу виграти час і шанс змінити баланс сил у майбутньому.
Висновок
У підсумку Україна опинилася перед жорсткою дилемою. З одного боку, погодитися на нав’язаний мир означає поступитися принципами і підірвати віру суспільства у справедливість жертви, принесеної за останні роки. З іншого – відмова від компромісу загрожує залишити Київ сам на сам із ворогом, який перевершує його за чисельністю і не гребує нічим заради своєї мети. Проте, як не парадоксально, саме цей мир може виявитися кращим за продовження війни на виснаження без перспектив перемоги. Якщо Захід не готовий піти на пряму конфронтацію з Кремлем, а ресурси Росії перевершують українські, то стратегічно в Україні залишається не так багато варіантів. Домовленість, за якої зберігається життя тисяч захисників і цивільних, зберігається незалежність країни (хай і в дещо менших межах) і є шанс отримати паузу для переозброєння – можливо, не така вже й “погана угода” у тих сумних реаліях, які маємо на середину 2025 року. Українське керівництво, звісно, робитиме все, щоб покращити стартові умови на переговорах і не допустити реалізації найгіршого сценарію. Але тверезий аналіз підказує: якщо альтернативою є повільна поразка і втрата ще більшого, то краще вже погодитися на важкий компроміс зараз, аби врятувати державу й підготуватися до нових викликів у майбутньому.