Після зустрічі Дональда Трампа з Володимиром Путіним в Анкориджі президент США в ефірі Fox News заявив, що сторони “узгодили багато пунктів”, але залишилися “один-два важливі” питання, і тепер “це залежить від президента Зеленського”, закликавши також активніше долучатися європейців.
За його словами, нової угоди поки немає, проте він оцінив підсумки як “10 із 10” і не анонсував жодних нових санкційних кроків, роблячи акцент на подальшому діалозі. У публічній площині це виглядає як зміна рамки: від очікувань тиску на Москву – до перекладання м’яча на поле Києва. Саме таку оптику закріпили постсамітні коментарі Трампа в інтерв’ю “Hannity”, а також синхронізовані повідомлення низки медіа.
Конкретних параметрів “домовленостей” озвучено не було. У медіапросторі раніше циркулювали припущення про можливі територіальні обміни чи “заморозку” фронту, однак офіційних підтверджень цьому немає; навпаки, Київ послідовно заявляє про неприйнятність рішень, що підривають територіальну цілісність України. За підсумками Аляски прозвучала й інша важлива деталь: Трамп публічно допускає власну участь у потенційній зустрічі Зеленського з Путіним, якщо така відбудеться, що підсилює роль Вашингтона як головного модератора процесу – у разі якщо процес узагалі стартує.
Для України сигнал із Анкориджа має щонайменше три виміри.
Перший – переговорний. Коли Білий дім комунікує “прогрес із Москвою” і водночас перекладає відповідальність за наступний крок на Київ, зростає ризик тиску на українську сторону із пропозиціями “припинення вогню” без належних гарантій безпеки, контролю за виконанням і механізмів повернення санкцій у разі зриву домовленостей Росією.
Другий – коаліційний. Наголос Трампа на більшій участі Європи означає, що саме ЄС може стати ключовим контрбалансом у збереженні лінії на недопущення “миру” ціною українського суверенітету – або ж, навпаки, каналом для просування компромісів, вигідних Кремлю.
Третій – інформаційний. Риторика про “теплий” результат зустрічі, навіть без реальної угоди, працює на внутрішню політику США й Кремля, зсуваючи дискусію від відповідальності агресора до готовності жертви “йти на мир”.
Що далі? Бачимо кілька базових сценаріїв із різним рівнем ризику для Києва.
Перший – старт формату з участю США, де Україна отримує запрошення на тристоронню зустріч і у відповідь на “режим тиші” домагається зобов’язуючих гарантій: ППО, довгострокового фінансування, графіка поставок озброєння та юридично закріплених “snapback”-санкцій у разі порушень Росією.
Другий – посилення політичного тиску з Вашингтона у випадку, якщо Київ відкине рамку, яку публічно продав Трамп. Це загрожує затримками або умовністю підтримки й створює для РФ стимул затягувати бойові дії, граючи на виснаження.
Третій – “миття рук” США: мінімізація залучення під приводом “небажання Києва домовлятися”, що перекладає тягар війни на Європу і підвищує ставки для нашої обороноздатності.
Четвертий – ревізія лінії Трампа під тиском європейців і американських “яструбів” – повернення до жорсткіших санкційних сценаріїв і стримування, але з ризиком нової хвилі ескалації з боку Кремля.
На даному етапі жоден із них не оформлено в політичне рішення – маємо радше медійну архітектуру післяінтерв’ю.
