В листопаді 2025 року, в період 12-ї річниці Революції Гідності, саме час повернутися до теми становлення та історичного шляху 67-ї бригади ЗСУ, адже навколо неї знову активізувалися дискусії про роль правих сил у війні, трансформацію добровольчого руху та втрату колишнього впливу.
На тлі нової хвилі критики, що посилилася після призначення Шаптала, якого опоненти називають “людиною без належного досвіду” і закидають йому несумісність із початковим ідеологічним духом бригади, суспільство потребує ширшого історичного контексту. Це призначення стало своєрідним тригером для обговорення, чому підрозділ, який у роки Майдану та на початку війни вважався одним із провідників національної ідеї та авангардом правого руху, поступово втратив провідні позиції, поступившись іншим формуванням, зокрема “Азову”. Одинадцятий рік після “Революції Гідності” та десятий рік великої війни створюють природній момент для переоцінки ролі перших добровольців і зрозуміння того, як змінилися їхні позиції у структурі ЗСУ.
Як “Правий сектор” став основою майбутньої 67-ї ОМБР
67-ма окрема механізована бригада Збройних сил України виникла на базі Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” (ДУК ПС) – добровольчого воєнізованого формування руху “Правий сектор”. Сам рух як організація оформився в розпал Революції Гідності (Євромайдану) з кількох угруповань. Правий сектор об’єднав у своїх рядах раніше розрізнені праві організації (включно з рухом “Тризуб” ім. Бандери Дмитра Яроша та УНА-УНСО) і від самого початку позиціонувався як носій ідеї української незалежності. Саме ідеологія та активісти Правого сектору заклали основу, з якої згодом виросла 67-ма бригада.
До початку Євромайдану 2013 року праві організації в Україні існували переважно на периферії суспільного життя. Втім саме ці групи зберігали та просували жорстко національно орієнтовану ідею, апелюючи до спадщини ОУН-УПА та Степана Бандери. Наприклад, організація “Тризуб” (заснована у 1994 році) та рух УНА-УНСО мали обмежений вплив, проте дотримувалися радикального патріотизму. Ці організації, хоч і малочисельні, фактично виступали охоронцями “національної ідеї” – ідеї утвердження української державності та протидії проросійським настроям – у роки правління Януковича. Саме їхні активісти та лідери згодом відіграли ключову роль у створенні коаліції “Правого сектору” на Майдані.
З початком протестів Євромайдану (зима 2013–2014 років) розрізнені ультраправі групи об’єдналися в рух “Правий сектор”. Він був створений у листопаді 2013 року як конфедерація патріотичних організацій, що стала оперативним авангардом найбільш рішуче налаштованих протестувальників. Бійці “Правого сектору” прославилися участю у вуличних сутичках із міліцією на Грушевського та Інститутській; вони використовували історичну українську символіку (чорно-червоні прапори, гасла УПА) та виступали за різкий спротив прорежимним силам. У період Майдану “Правий сектор” зарекомендував себе як один із провідників національної ідеї – сили, що відстоювала суверенітет та європейський вибір України. Водночас російська пропаганда демонізувала їх, зробивши “Правий сектор” другою за згадуваністю політичною групою в російських ЗМІ у першій половині 2014 року (їх представляли як “неонацистів”). Попри таку критику, всередині країни багато протестувальників бачили в “Правому секторі” рішучого захисника національних інтересів.
Формування ДУК і боротьба за автономію добровольців
Після перемоги Євромайдану рух “Правого сектору” легалізувався як політична партія (березень 2014 року) і водночас сформував власне збройне крило – Добровольчий український корпус (ДУК) для участі у війні на сході. Уже з літа 2014 року добровольці ДУК ПС воювали проти проросійських сепаратистів на Донбасі. Бійці “Правого сектору” брали участь, зокрема, в обороні Донецького аеропорту та в Іловайських подіях, демонструючи високий бойовий дух. Втім, на відміну від низки інших добровольчих батальйонів, ДУК залишався поза офіційними силовими структурами, зберігаючи відносну автономію. Українське командування робило спроби інтегрувати добровольців: деякі формування (наприклад, батальйон “Азов”) швидко увійшли до складу Нацгвардії та отримали державну підтримку, тоді як “Правий сектор” відмовлявся підпорядковуватися, остерігаючись втрати своєї “революційної” ідентичності.
З часом вплив “Правого сектору” почав зменшуватися. Лідер руху Дмитро Ярош отримав мандат у Верховній Раді в 2014 році, але на виборах 2019 року коаліція правих сил (“Правий сектор”, партія “Національний корпус” Андрія Білецького та “Свобода”) не змогла провести своїх представників до парламенту. Водночас посилювалася роль інших правих формувань – передусім полку “Азов”, який прославився взяттям Маріуполя у 2014 році й перетворився на одну з найбоєздатніших одиниць. На тлі зростаючої впізнаваності “Азова” та подібних до нього структур “Правий сектор” поступово втратив статус головного символу патріотичного руху. Попри це, до повномасштабної війни ДУК ПС продовжував існувати окремо, зберігаючи своє ядро – мережу ідеологічно вмотивованих бійців.
Ситуація змінилася з початком широкомасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року. Уряду терміново знадобилася консолідація всіх боєздатних сил, і добровольчі загони були інтегровані до офіційних військ. Добровольчий корпус “Правого сектору” від самого початку вторгнення брав участь в обороні країни: його бійці воювали під Києвом і Харковом, зробили внесок у звільнення населених пунктів Київської та Чернігівської областей. 5 квітня 2022 року на основі підрозділів ДУК ПС Генеральний штаб офіційно сформував 67-му окрему механізовану бригаду (в/ч А4123) у складі Сухопутних військ ЗСУ. Особовий склад нової бригади спочатку майже повністю складався з колишніх добровольців “Правого сектору”. Таким чином, 67-ма омехбр стала регулярним армійським з’єднанням, що успадкувало славу та традиції “Правого сектору”.
Внутрішній конфлікт, втрати та розформування ядра ДУК
Під час війни 2022–2023 років бригада ДУК (67-ма) брала участь у важких боях. Зокрема, її підрозділи обороняли місто Часів Яр на Донеччині в період битви за Бахмут. Однак у міру поповнення армії мобілізованими до бригади вливалось дедалі більше новачків, не пов’язаних із “Правим сектором”. На початок 2024 року всередині частини окреслився конфлікт між “старими” військовими та новими солдатами. За даними української преси, командири з числа колишніх дуківців трималися окремо і зверхньо ставилися до новачків (називаючи їх “піксельними” через камуфляж), першими відправляючи їх у атаку – що за низького досвіду рекрутів призвело до втрат і втрати позицій під Часовим Яром. У результаті командування ухвалило жорстке рішення: у квітні 2024 року 67-му бригаду вивели з фронту на переформування, а всіх ключових бійців і командирів-добровольців “Правого сектору “перевели до інших частин, розпочавши службові розслідування. Фактично, з легендарного “ядра” ДУК у бригаді нікого не залишили. Колишні ідеологічні лідери добровольців (які не мали офіцерських звань ЗСУ) не могли офіційно посідати командні посади, і під час реорганізації їх усунули. Один із ветеранів ДУК пізніше з гіркотою зауважив, що армійська система таким чином “ламає ядро” – тобто руйнує їхнє праву патріотичну сутність, хоча з погляду командування відбувалося лише приведення частини у відповідність до норм регулярної армії. Після цього 67-ма омехбр остаточно втратила свою колишню автономію та особливий статус “бригади Правого сектору”.
Точка напруги між ідеологічним минулим і професійною армією
Остаточним перетворенням 67-ї бригади на типове регулярне з’єднання стало призначення нового командира з числа кадрових військових. 23 квітня 2025 року посаду комбрига 67-ї омехбр обійняв 29-річний підполковник Олександр Шаптала, змінивши попереднього командира (підполковника Олександра Поляєва). Призначення одразу привернуло увагу, оскільки Шаптала-молодший – син генерал-лейтенанта Сергія Шаптали, колишнього начальника Генерального штабу ЗСУ (у період командування Валерія Залужного). Прізвище Шаптала добре відоме в українському офіцерському корпусі, і таке збіг не залишилося непоміченим. Критики заговорили про можливу протекцію по родинних каналах, називаючи нового комбрига “вискочкою без досвіду”, який нібито зайняв чуже місце завдяки батькові. Дійсно, з моменту потрапляння до ЗСУ Олександр Шаптала робив стрімку кар’єру: після випуску з військової академії він проходив службу в 14-й, 28-й, 117-й бригадах, устиг повоювати до 2022 року на Луганщині (Станиця Луганська, Золоте), а після 2022 року – під Мар’їнкою, Красногорівкою, Олександрівкою на різних ділянках фронту. Втім, відсутністю прямого зв’язку з “Правим сектором” та молодим віком (багатьом досвідченим добровольцям було 30-40 років) він разюче відрізнявся від попередніх неформальних лідерів бригади, що й породило розмови про його неповну легітимність як “правого” командира.
Особливо болісно призначення Шаптали сприйняли прихильники колишнього добровольчого руху. У їхніх очах новий комбриг не є “своїм”: ані учасником Майдану, ані бійцем-добровольцем 2014 року. Деякі праворадикальні коментатори заявили, що Шаптала “не гідний бути лідером націоналістичного руху”, а його поява нібито остаточно гальмує розвиток правого руху в армії. Фактично, як зазначали самі колишні дуківці, призначення армійського офіцера стало фінальним кроком у “руйнуванні ядра” (патріотично налаштованого активу) всередині бригади.
Окрім ідеологічних претензій, звучали звинувачення в кумівстві та навіть політичній заангажованості. Зазначалося, що Олександр Шаптала отримує чимало уваги ЗМІ – дає інтерв’ю центральній пресі, веде сторінки в соцмережах, – і піар такого рівня для молодого комбрига дехто вважав ознакою можливих майбутніх політичних амбіцій. З’явилися припущення, що це може бути частиною певного проєкту до майбутніх виборів: мовляв, із Шаптали створюють “молодого героя” для потенційної політичної кар’єри, пов’язуючи його прізвище з авторитетом генерала Залужного. Наприклад, в українській пресі підкреслювали, що прізвище Шаптала “на слуху у широкої аудиторії” саме завдяки батькові – начальнику Генштабу при Залужному. Сам Олександр, однак, намагається дистанціюватися від цих розмов. В інтерв’ю він підкреслює, що просувався по службі виключно власними силами і не збирається користуватися здобутками батька. Таким чином, новий командир намагається переконати скептиків, що він “не син — а командир”, який прийшов не руйнувати традиції “Правого сектору”, а воювати і перемагати.
Втрата символічного статусу та важка служба на фронті
Нині 67-ма мехбригада ЗСУ діє нарівні з іншими лінійними частинами, майже втративши особливий статус “бригади Правого сектору”. Після переформування 2024 року та зміни командування бригада поповнилася мобілізованими й перетворилася на бойове з’єднання змішаного складу, у якому ідеологічних послідовників залишилося небагато. У 2025 році підрозділ пережив украй тяжкі бої та зазнав великих втрат. Зокрема, під час літньої кампанії на півдні Донбасу 67-ма бригада була майже разформована – за повідомленнями джерел, безповоротні втрати досягли 80%, і в строю залишалося менш ніж 20% особового складу. Рештки бійців вивели в тил на відновлення, оскільки частину вважали “неготовою до бою” після важких боїв. Попри це, бригаду доукомплектували й знову відправили на одну з найважчих ділянок фронту. Станом на осінь 2025 року 67-ма омехбр тримає оборону на Новопавлівському напрямку (межа Дніпропетровської та Запорізької областей), де в останні місяці точаться найінтенсивніші бої. Комбриг Шаптала впевнено заявляє, що противнику не вдасться прорватися до Дніпра, і щоденно керує відбиттям ворожих штурмів.
Водночас роль 67-ї бригади в інформаційному просторі та символічному вимірі тепер значно скромніша, ніж у деяких інших частин з “історією”. Якщо у 2014–2015 роках добровольці “Правого сектору” сприймалися як авангард національної ідеї, то у 2022–2025 роках першість перейшла до нових підрозділів. На передній план вийшла передусім 3-тя окрема штурмова бригада (сформована на основі колишнього полку “Азов”). Командири 3-ї штурмової регулярно з’являються в ЗМІ, даючи поради навіть щодо загальновійськових питань, а сама бригада неодноразово демонструвала високу бойову ефективність на ключових напрямках – під Бахмутом, Авдіївкою та ін. У Києві повсюдно розміщена реклама набору до 3-ї штурмової, її бійців вважають елітою, а піар-активність бригади є безпрецедентною. На цьому тлі 67-ма бригада виглядає звичайним з’єднанням: про її бої пишуть менше, і їй явно не відведено провідної ролі в наступальних операціях. Як іронічно зауважують деякі українські аналітики, “більшості штатних бригад ЗСУ час би вже з заздрощів скиснути” при вигляді слави 3-ї штурмової. Ці слова повною мірою стосуються і 67-ї: вона більше не є “флагманом” на фронті, поступившись цією позицією “Азову” та іншим.
Таким чином, шлях 67-ї омехбр ЗСУ відображає еволюцію національно оріентованого руху України за останнє десятиліття. Виникнувши як передовий загін Майдану та увійшовши у війну на Донбасі з ореолом носіїв національної ідеї, підрозділи “Правого сектору” з часом були поглинуті регулярною армією та втратили свій особливий статус. Тепер бригада підпорядкована загальновійськовим завданням і командам, а її нове керівництво уособлює професіоналізацію замість колишнього волонтерського духу. Багато колишніх вихідців бригади критикують ці зміни, нарікаючи на “кінець легенди” 67-ї бригади. З іншого боку, бригада продовжує виконувати свій обов’язок на передовій: попри всі реорганізації та втрати, вона залишається частиною Збройних сил України, роблячи свій вагомий внесок у оборону країни, хай і без тієї колишньої гучної слави.
