Нещодавня масова публікація Міністерством юстиції США тисяч документів із гучної справи Джеффрі Епштейна – мільярдера, обвинуваченого у створенні міжнародної мережі для сексуальної експлуатації неповнолітніх – сколихнула інформаційний простір.
Серед мільйонів імен, що з’явилися в архівах, були й українські. Це миттєво породило хвилю чуток, звинувачень та політичних маніпуляцій. Однак що насправді містять ці документи, де факти, а де – спекуляції, та яку роль у цій сумнівній історії відіграє принцип презумпції невинуватості? Спробуємо розібратися без емоцій, керуючись доступними даними.
Перше й найголовніше, з чого варто почати – це констатація факту. У матеріалах справи, оприлюднених американською владою, дійсно зустрічаються згадки про українські компанії та громадян. Серед них:
Модельне агентство Linea12 Models (Київ), яке в 2010 році очолювала Марія (Маша) Манюк.
Модельне агентство L-Models, пов’язане з іменами Ірини Тимофєєвої та Станіслава Янкелевського.
Ім’я Аліни Бойко, колишньої учасниці конкурсу “Міс Україна Всесвіт 2010”. Її дані (включаючи контактний номер телефону матері) фігурують у переписках, датованих періодом з 2006 по 2014 роки.
Саме по собі ці знахідки є об’єктивними даними. Вони підтверджують, що певні українські особи та бізнеси перебували на периферії інформаційного поля, пов’язаного із справою Епштейна, зокрема через зв’язки з французьким модельним скаутом Жаном-Люком Брюнелем. Брюнель, довголітній фігурант розслідувань про сексуальну експлуатацію та торгівлю людьми, був тісно пов’язаний з Епштейном і загинув у в’язниці в лютому 2022 року.
Однак ключове питання, яке часто ігнорується в ході сенсаційних обговорень, звучить так: а що саме говорять ці документи про характер та зміст цих зв’язків?
Маша Манюк, колишня керівниця Linea12, коментуючи згадки в пресі, наголошує, що вся її переписка з Брюнелем була виключно професійною: обговорення потенційних контрактів, портфоліо моделей, організація кастингів. Вона категорично заперечує будь-яку причетність до “відправлення дівчат” для Епштейна чи Брюнеля, заявляючи, що жодна українська модель в результаті не поїхала за цими запрошеннями. Важливо, що в опублікованих документах немає прямих доказів (наприклад, конкретних угод про послуги, фінансових транзакцій або свідчень) того, що ці професійні контакти переросли в організацію незаконної діяльності.
Історія Аліни Бойко окремо заслуговує на ретельне розглядання. Хоча її ім’я та контакти присутні в документах, сама вона публічно заявляє про те, що була жертвою насильства. В інтерв’ю українським ЗМІ Бойко розповідала про багаторічні судові процеси зі своїми кривдниками. Це вказує на складну ситуацію: згадка особи в архівах мережі, відомої експлуатацією жінок, не робить її автоматично співучасницею. Навпаки, це може бути свідченням її статусу жертви, чиї дані опинилися в цих файлах. Бойко наголошує на незаконності публікації її особистої інформації.
Беззаперечним є лише факт, що Жан-Люк Брюнель був засудженою та підозрюваною у тяжких злочинах особою. Проте навіть його провина не означає автоматичної провини всіх, хто з ним листувався. Досі не оприлюднено жодного документа, який би прямо і недвозначно пов’язував Брюнеля з вербуванням саме українських моделей для мережі Епштейна. Це важлива лакуна в логіці тих, хто робить далекосяжні висновки.
Найнебезпечнішим аспектом цієї історії стала активізація відверто маніпулятивних та пропагандистських наративів. Речь йде про вигадані “докази” щодо президента України Володимира Зеленського.
Низка Telegram-каналів та сумнівних ресурсів почала поширювати інформацію про “лист 2024 року”, нібито з архівів Епштейна, в якому фігурує ім’я Зеленського у кримінальному контексті. Проте українські фактчекери (“Укринформ”, VoxCheck) одразу зафіксували повну відсутність будь-яких підтверджень: немає скріншотів оригіналу документа, посилань на конкретну сторінку архіву, підтверджень від офіційних джерел. У реальному списку документів Мін’юсту США згадка про Зеленського (якщо така є) стосується лише обговорення новинних повідомлень.
Отже, що ми маємо в результаті? Факт згадок підтверджено. Українські імена в архівах є. Це дає форматний підстав для правоохоронних органів зацікавитися та, за наявності внутрішніх даних, ініціювати перевірки. Це нормальна правова процедура. Відсутність доказів провини – також факт. Жоден з опублікованих документів не містить беззаперечних доказів участі згаданих українських осіб у злочинній діяльності мережі Епштейна. Жоден з них не був оголошений винуватцем у цій справі.
Принцип презумпції невинуватості залишається основним. У правовій державі саме збір доказів і їх подання в суді визначає вину. Публікація фрагментів листування, які можуть мати нейтральне професійне тлумачення, таким доказом не є.
Сповнення інформаційних вакуумів дезінформацією – це реальна загроза. Справа Епштейна стала родовищем для конспірологічних теорій та політичних атак, що вимагає від суспільства та медіа підвищеної критичної уваги. У підсумку, український слід у справі Епштейна на сьогодні – це не реальні обвинувачення у злочинах, а набір інформаційних пазлів, що потребують обережного та професійного складання.















