П’ять років війни: чому ми маємо право на власне визначення перемоги

Ми вже п’ятий рік воюємо. П’ять років, які перевернули все – наше життя, країну, світосприйняття. Але досі ми так і не домовилися про головне: що для нас перемога? З одного боку, відповідь ніби очевидна. Але чим довше триває війна, тим менш однозначною стає ця відповідь. І від того, як ми на неї відповімо, залежатиме, якою буде Україна після війни. Бо перемога – це не просто військовий термін. Це психологічний, політичний, історичний маркер, який або об’єднає суспільство, або розірве його. І в цій битві за наші голови Росія зацікавлена не менше, ніж у наступі на фронті.

Наші уявлення про перемогу змінювалися разом із лінією фронту. У 2022-му, коли росіян вибили з Київщини, Чернігівщини та Сумщини, коли звільнили острів Зміїний, провели Харківське контрнаступлення і зайшли в Херсон, ми входили в 2023-й із відчуттям, що перемога – це кордони 1991 року. Тоді це здавалося спільною метою, яка об’єднувала майже всіх – від волонтерів до військового командування. Лише найрадикальніші мріяли про розпад Росії. Але наступні три роки війна поступово приземляла наші очікування. Ми зрозуміли, що Друга світова війна, яка для багатьох була головним зразком завершення конфлікту, – не універсальний шаблон. У 1945-му зло було не просто переможене, а окуповане, покаране, перевиховане. Але той сценарій став можливим завдяки абсолютному домінуванню союзників. А ми з самого початку були не фаворитами, а андердогами.

Сьогодні, весною 2026-го, війна не перетнула наших кордонів у тому сенсі, що держава вціліла. Але бойові дії перейшли у фазу виснаження. І попри все, ми зробили неймовірне. Ми сточили той радянський танковий кулак, який десятиліттями готувався для кидка до Ла-Маншу. Ми перетворили Чорноморський флот на тінь того, чим він був. Щомісяця ми знищуємо більше росіян, ніж вони встигають набрати. І якщо завтра війна заморозиться по нинішній лінії — ми цілком можемо вважати це перемогою. Бо ми вижили. Бо нас не знищили. Бо ми не стали черговою маріонеткою.

Давайте чесно: метою Москви ніколи не були окремі міста. Її завданням було або вийти на західні кордони, або перетворити Україну на подобу Білорусі. І якщо нам вдасться зберегти незалежність і суверенітет – це означатиме, що цілі вторгнення провалилися. Москва даремно спалила ресурси, розміняла свій вплив на війну, в якій не досягла мети. Величезна країна розбивається об нашу оборону. І якщо це не перемога, то що?

Дискусія про кордони 1991 року була б доречною, якби ми були фаворитами. Наполягати на повному розгромі ворога може той, хто перевершує його за всіма показниками. Ми ж з самого початку воюємо проти найбільшої країни світу, якій ще й функцію тилу забезпечувала друга економіка планети. Фаворит може дозволити собі максималістські завдання. А претендент – лише ті, які йому під силу. Прив’язувати перемогу виключно до кордонів 1991 року – значить знецінювати подвиг наших військових і грати на руку ворогу.

І тут найважливіше. Дискусія про критерії перемоги має не лише теоретичне, а й цілком практичне значення. Країна-переможець і країна-переможений – це різні світи. Перемога народжує солідарність. У неї багато батьків, і під її зонтиком знаходиться місце для всіх – для тих, хто воював, і тих, хто працював у тилу; для тих, хто платив податки, і тих, хто допомагав переселенцям; для тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Перемога стає колективним тріумфом, підтвердженням того, що ми – суб’єктна нація. Поразка ж запускає зворотний процес: пошук винуватих, взаємні звинувачення, фрустрацію. Військові звинувачують тил, тил – військових, всі разом – тих, хто поїхав.

Саме тому, якщо Росія не зможе перемогти нас на полі бою, вона зробить усе, щоб переконати нас у тому, що ми програли. Якщо вона нав’яже нам свій наратив – солідарність і синергія стануть головним дефіцитом післявоєнної України. Ми перетворимося на країну ресентименту, внутрішніх окопів і безкінечних чвар. І це стане прекрасним плацдармом для російського реваншу.

Звичайно, думка про те, що перемога можлива без кордонів 1991 року, для когось видасться кощунственною. Але для максималізму потрібні ресурси, яких у нас немає. І ми маємо бути чесними перед собою. Україна п’ятий рік складає іспит на солидарність, адаптивність, стресостійкість. Нам пророкували поразку в перший місяць. Але ми вистояли. Ми переписуємо правила війни, знаходимо асиметричні рішення, досягаємо результатів, яких ніхто не очікував. І якщо ми в підсумку вистоїмо на полі бою 0 ми не маємо жодного права відмовлятися від перемоги на користь тих, хто захоче її в нас вкрасти. Бо перемога – це не тільки те, що дають нам обставини, але й те, що ми самі вирішуємо собі подарувати.