Бездоказова заява Качинського стала приводом для тиску на Україну

14 серпня 2026 року голова польської опозиційної партії “Право і справедливість” (PiS) Ярослав Качинський повідомив, що отримав інформацію про “незаконні розкопки” на території колишніх польських сіл у Східній Галичині. За його версією, нелегальні шукачі нібито розкривають місця поховань людей, загиблих під час польсько-українського протистояння 1943-1944 років, забирають прикраси й особисті речі та порушують спокій останків.

Качинський заявив: “Ми вимагатимемо пояснень і реакції на цю злочинну діяльність”. Речник PiS Рафал Бохенек згодом розповів виданню Interia, що політик отримав від громадян фотографії та інші матеріали. Серед них нібито були посилання на оголошення про продаж предметів, знайдених під час розкопок. Партія анонсувала парламентський запит і звернення до польського Міністерства закордонних справ.

Проблема в тому, що громадськості не показали даних, які дозволили б незалежно перевірити ці твердження. Не оприлюднено оригіналів фотографій і їхніх метаданих, не названо конкретних ділянок, не повідомлено про огляд місцевості українськими правоохоронцями. Немає також інформації про встановлених осіб, протоколи, експертизи чи кримінальне провадження, яке пов’язувало б знайдені речі саме з людськими похованнями.

Отримані політичною партією повідомлення можуть і повинні стати приводом для офіційної перевірки. Але вони не є вироком ані конкретним людям, ані місцевій владі, а тим більше – Україні та українцям загалом. Перестрибувати через етап розслідування й одразу висувати політичні претензії – означає підміняти встановлення фактів готовим звинуваченням.

Оголошення про продаж – не доказ пограбування могили

Одним із головних аргументів у цій історії стало оголошення на українському торговельному майданчику. Приватний продавець пропонував довоєнні польські католицькі хрестики, брошку 1930-х років і старовинний гребінь. В описі було зазначено, що речі знайшли “під час розкопок у Галичині”.

Таке оголошення справді викликає запитання. Походження археологічних або історичних предметів має бути законним і задокументованим. Якщо річ вилучили із землі без дозволу та фіксації, історики втрачають інформацію про місце, глибину, шар ґрунту й сусідні знахідки. А якщо йдеться про поховання, наслідки можуть бути ще тяжчими: переміщення речей здатне ускладнити ідентифікацію загиблих і порушити недоторканність могили.

Однак із самого тексту оголошення неможливо встановити, де саме були знайдені предмети. Слово “Галичина” охоплює великий історичний регіон, а не конкретну ділянку. В оголошенні не йдеться про кладовище, масову могилу чи людські останки. Немає фотографій предметів безпосередньо в ґрунті та немає зафіксованого археологічного контексту.

Отже, оголошення може бути зачіпкою для перевірки продавця та походження речей. Але стверджувати на цій підставі, що хтось пограбував могили жертв Волинської трагедії, – це висновок, для якого бракує ключових доказів. Тим більше воно не підтверджує припущення про потурання українських посадовців.

Волинь і Східна Галичина – не одне й те саме

Історичні регіони Галичини та Волині. Автор: Neofelis Nebulosa. Wikimedia Commons, суспільне надбання.

У публічній суперечці назви “Волинь” і “Східна Галичина” часто звучать поруч, хоча це сусідні, але різні історичні регіони. Качинський говорив про ймовірні розкопки у Східній Галичині, водночас пов’язуючи їх із жертвами подій 1943–1944 років, які в Польщі здебільшого називають Волинською різаниною.

Це не дрібна географічна формальність. Без назви населеного пункту й координат неможливо визначити навіть сучасну область, де нібито відбувалися роботи. Не можна встановити, чи йдеться про колишній цвинтар, місце масового поховання, територію зниклого села, поле або звичайний археологічний об’єкт.

Коли невизначену “Галичину” в політичній заяві швидко перетворюють на “могили жертв Волині”, емоційний зв’язок випереджає доказовий. Саме тому українська сторона має право вимагати конкретики: де, коли, ким і що було знайдено; хто зафіксував пошкодження; яким чином підтверджено зв’язок із похованнями.

Проблема “чорної археології” реальна, але вона не має національності

Незаконний пошук старожитностей існує в багатьох європейських країнах. Його мотивом найчастіше є прибуток від продажу монет, прикрас, деталей одягу, зброї або інших предметів. Це кримінальна й пам’яткоохоронна проблема, яку треба розслідувати на рівні конкретних ділянок, знахідок та осіб.

Визнавати ризик незаконних розкопок – не означає погоджуватися з колективним звинуваченням українців. Якщо злочин скоєно, відповідати мають його виконавці та можливі співучасники. Національність населення країни, де розташована ділянка, не є доказом провини. Так само припущення про бездіяльність влади потребує фактів: зафіксованих звернень, відмов у реагуванні, службових документів або висновків слідства.

Особливо небезпечно використовувати слово «українці» як заміну поняттям “невідомі особи” чи “ймовірні нелегальні шукачі”. Така риторика переводить розмову з права та охорони пам’яток у площину взаємних історичних образ. Вона не допомагає знайти винних, зате створює зручний привід для нового політичного тиску на Київ.

Факти співпраці суперечать тезі про українське потурання

Звинувачення пролунали невдовзі після спільних польсько-українських ексгумаційних робіт у колишніх селах Островки та Воля-Островецька Волинської області. За наданими даними, з 13 липня до 7 серпня 2026 року польські й українські фахівці досліджували три ділянки, визначені під час попереднього пошуку.

Місце масового поховання у Волі-Островецькій, 2015 рік. Фото: Glaube. Wikimedia Commons, CC BY-SA 4.0.

Польський Інститут національної пам’яті повідомив про ексгумацію останків 55 людей, серед яких 26 дітей. Фахівці також знайшли й задокументували понад 300 особистих речей та елементів одягу: хрестики, медальйони, вервиці, ґудзики, пряжки й взуття.

Український інститут національної пам’яті наводив дещо інший спосіб підрахунку: 48 останків у Волі-Островецькій і шість в Островках, тоді як датування ще одного окремого поховання потребувало уточнення. Різниця у формулюваннях може пояснюватися попереднім характером результатів і тим, як установи описують окремі ділянки. Вона не свідчить про відмову сторін співпрацювати.

Роботи виконувала українська організація «Волинські старожитності» разом із польськими експертами та під професійним наглядом. Дозвіл на ексгумацію надала українська міжвідомча комісія. Знахідки не розійшлися приватними колекціями: їх документували в межах офіційної експедиції.

Ці факти не виключають, що десь в іншому місці могли діяти нелегальні шукачі. Але вони прямо руйнують образ України, яка нібито не бажає реагувати, приховує поховання або перешкоджає встановленню правди. Українські установи видають дозволи, українські фахівці працюють поруч із польськими, а результати досліджень стають доступними обом сторонам.

Співпраця відновилася після років суперечок

Питання пошуку й ексгумації останків тривалий час було одним із головних подразників у польсько-українських відносинах. Після призупинення дозволів на польські роботи у 2017 році діалог фактично зайшов у глухий кут. Зрушення стало можливим після домовленостей міністрів закордонних справ Андрія Сибіги та Радослава Сікорського.

Навесні 2025 року в колишньому селі Пужники на території сучасної Тернопільської області підняли останки 42 людей. У вересні їх урочисто перепоховали за участю представників України й Польщі. Сторони визнали право родин на пошук останків, ексгумацію, гідне поховання та доступ до місць пам’яті. На 2026 рік погодили нові пошукові роботи як в Україні, так і в Польщі.

Саме принцип взаємності тут є ключовим. Україна визнає право польських родин на гідне вшанування загиблих і водночас очікує такого самого ставлення до українських поховань у Польщі. Пам’ять не може бути одностороннім обов’язком, за якого лише Київ постійно має щось доводити, дозволяти й пояснювати.

Островки та Воля-Островецька: пам’ять потребує точності

Пам’ятник в Островках, Волинь. Фото: Glaube. Wikimedia Commons, CC BY-SA 4.0.

Островки й Воля-Островецька були знищені 30 серпня 1943 року. Польський Інститут національної пам’яті покладає відповідальність за масове вбивство мешканців на підрозділи Української повстанської армії та учасників нападу із сусідніх сіл.

Навіть назва ширших подій залишається предметом суперечки. У Польщі переважають формулювання “Волинська різанина” або “геноцид польського населення”. Українські державні установи частіше говорять про “Волинську трагедію” та “польсько-українське протистояння”, наголошуючи на складності конфлікту й наявності жертв з обох боків.

Ці розбіжності не скасовують права родин знати, де поховані їхні близькі. Водночас повага до загиблих несумісна з використанням неперевірених повідомлень як аргументу проти сучасної України. Пошук останків має вестися археологами, експертами й правоохоронцями, а не перетворюватися на конкурс політичних звинувачень.

Чому ця заява схожа на політичний привід для тиску

Тема Волині має надзвичайно сильний емоційний заряд у польському суспільстві. Тому навіть неповна інформація про можливе пошкодження поховань здатна швидко викликати обурення. Для опозиційного політика це зручна нагода поставити незручні запитання власному уряду, звинуватити його в недостатній жорсткості та водночас посилити тиск на українську сторону.

Але політична вигода не робить версію доведеною. Якщо PiS справді має фотографії, координати й відомості про продаж речей із поховань, ці матеріали треба передати компетентним органам України та Польщі. Після цього мають відбутися огляд місцевості, експертиза зображень, перевірка продавців і правова оцінка. Саме так встановлюють факт злочину.

Поки цього не зроблено або результати не оприлюднено, найвідповідальніше формулювання звучить так: є повідомлення про можливі незаконні розкопки, які потребують перевірки. Усе інше – припущення. А спроба подати ці припущення як чергову “українську провину” є несправедливою й підриває довіру між суспільствами.

Висновок

Заява Ярослава Качинського описує серйозну версію, яку необхідно перевірити. Але наявність фотографій у розпорядженні партії та одного оголошення про продаж старих речей ще не доводить розграбування масових поховань. Без координат, експертиз, огляду місцевості й процесуальних висновків це залишається припущенням.

Водночас офіційні роботи в Пужниках, Островках і Волі-Островецькій показують реальну картину: Україна не закриває тему, а видає дозволи, допускає польських експертів і бере участь у документуванні та перепохованні останків. Ігнорувати цю співпрацю, але використовувати неперевірені повідомлення для нового тиску на українців – несправедливо.

Повага до пам’яті починається з фактів. Якщо є злочин – його треба розслідувати й назвати винних. Якщо доказів поки немає – політики не мають права підміняти ними емоції та колективні звинувачення.