Днями на просторах мережі бурхливо обговорювалася поїздка президента Білорусі Олександра Лукашенка в Тегеран. Втім, набагато цікавіше не те, куди літає персонально Лукашенко, а сам факт кругових зустрічей лідерів Китаю, Росії, Ірану та Білорусі, що не може не викликати побоювань в Україні.
Лукашенко провів зустріч із президентом Ірану Ебрагімом Раїсі, потім із віцепрезидентом, потім із главою місцевого парламенту, поблукав по виставках, дав кілька пресконференцій, ну і загалом мав веселий вигляд живчика. Десь жартував з перекладача, в іншому місці посварив іранську бюрократію, розповів зубодробильну історію про стародавніх персів, порівнявши тих з американцями, загалом поводився вельми позитивно.
Однак у цьому контексті важливо відзначити інше: у лютому президент Ірану Раїсі їздив до Сі в Пекін, і обидва підтвердили, що лідер Китаю відвідає потім Іран. А вже невдовзі після цього візиту китайці зробили майже неможливе – посприяли відновленню дипломатичних відносин між Саудівською Аравією та Іраном, про що ми буквально вчора розповіли. І це ще один хльосткий ляпас адміністрації Байдена після того, як саудити відмовилися збільшувати видобуток нафти.
Одразу ж після цього Лукашенко полетів до Пекіна, де також зустрівся з Сі. І вже після того візиту стало практично зрозуміло, що Сі таки відвідає Путіна в Москві. І ось тепер Лукашенко в Тегерані, де, крім усіх веселих перлів від білоруського президента, були напевно і кулуарні переговори, тільки вже по суті.
По суті можна констатувати, що Лукашенко став своєрідним човниковим посланником Путіна. І тепер ми стаємо свідками формування промислово-енергетичного конструкта навколо Китаю. На півночі у КНР – безкрайній енергетичний тил-союзник у вигляді Росії. А в Перській затоці знімається напруга між двома головними нафтовими антагоністами регіону, і в програші залишаються тільки США та Ізраїль. Усе це не означає, що Китай уже зараз готовий до битви за Тайвань. Якраз у військовому плані він її по максимуму відтягує. Але ось те, що ґрунт під нові геополітичні реалії Пекіном готується, – уже абсолютно очевидний факт.
А ось Україні від цих вояжів Лукашенка позитивного точно очікувати нічого. Уже практично явно сформований союз розбиває ілюзії про можливості поразки Росії за рахунок західних санкцій. А раз немає економічної поразки Росії, у Києва залишається в багажі тільки дві компоненти можливої перемоги в цій війні. По-перше, домогтися стратегічної перемоги на полі бою, для чого ЗСУ потрібно мінімум прорватися до Азовського моря. А по-друге, спробувати створити всередині Росії розбрід і хитання в суспільстві, що теж малоймовірно.
