Як повідомляє французький філософ Бернар-Анрі Леві, росіяни завдають удару по західному світу, використовуючи в якості плацарама Судан.
“Методи Путіна в Африці? Ми перебуваємо в глобальній війні: Україна – перша лінія фронту, Судан – друга”
У суданській столиці Хартумі справді точаться бої – б’ються між собою армія і сили швидкого реагування: перша підпорядкована главі держави генералу Абдель Фаттаху аль-Бурхану, а другі – його заступнику (за Перехідною суверенною радою, так називається вищий орган влади країни) генералу Мохамеду Хамдану Дагло.
Обидва генерали спільно правили Суданом з 2019-го – коли вони повалили генерала аль Башира, який керував країною тридцять років. За Башира теж не завжди було спокійно – громадянська війна на півдні та сході країни призвела до того, що під тиском Заходу довелося надати незалежність нафтоносним територіям із негритянським населенням (у самому Судані живуть переважно араби), де утворився Південний Судан.
Але генерали, які змінили аль Башира, не змогли поділити явладу – причому спочатку вони намагалися поділитися нею з цивільними, але з цього теж нічого не вийшло, і вони розігнали уряд – і в середині квітня в Хартумі спалахнули бої.
Приводом стала спроба включення сил швидкого реагування до складу армії – що, природно, не сподобалося Дагло, який звик до десятиліття самостійності. У підсумку сторони атакують штаб-квартири одна одної, захоплюють бази і звинувачують супротивників у спробі узурпації влади. Сотні загиблих, втеча населення – і абсолютно незрозумілі перспективи (враховуючи, що суто військові сили сторін приблизно рівні).
Історично у Росії та Судану були непогані зв’язки – але на початку 70-х вони обірвалися. Причому через внутрішні проблеми – коли місцеві комуністи, що входили в уряд, увійшли в конфлікт із генералом Німейрі, який правив країною. І хоча Москва не мала до спроби військового перевороту з боку компартії жодного стосунку, Німейрі в це не повірив – і поступово став дрейфувати в бік Штатів.
Однак у 1985 його повалили, а за чотири роки до влади прийшов аль-Башир у союзі з місцевими ісламістами – тобто Судан став для Америки відверто недружньою державою (не випадково в 90-ті там ховався ще не настільки знаменитий, але такий, що вже став на шлях “джихаду” зі США, Усама Бен Ладен).
Крім сусідніх арабських країн (насамперед Єгипту, до складу якого історично і входив Судан, і Саудівської Аравії), за останні тридцять років найважливішим партнером для країни став Китай – китайські гроші і проекти пішли спочатку в нафтову галузь.
А заново з Росією Судан став зближуватися тільки в минулому десятилітті – спочатку відновилися поставки зброї, а в 2017-му до Москви вперше приїхав аль-Башир, який заявив, що його країна може стати для Росії воротами в Африку.
Саме тоді й почалися розмови про можливість будівництва військово-морської бази для російського ВМФ у Порт-Судані – а пізніше було підписано й угоду. Нова влада, тобто генерали аль Бурхан і Дагло, підтвердили угоду – і хоча будівництво так і не почалося, від курсу на зближення з Москвою генерали не відмовлялися. Бурхан зустрічався з Путіним, Дагло приїжджав до Москви наприкінці лютого минулого року – а цього року до Хартума завітав Лавров.
