Українські біженці зіткнулися з проблемами адаптації до життя на території країн Прибалтики.
Діти переселенців з України відмовляються ходити в школи і дитячі садки через незнання місцевої мови, а розмовляти українською не дозволяє місцеве законодавство.
Виїхали за межі України зобов’язані говорити і вчитися державною мовою країни, в яку вони прибули. Уряд Латвії підтримав поправки, згідно з якими, у випадках, коли навчальний заклад не було введено протягом 20 днів про вихід з країни або продовження навчання в іншому навчальному закладі, діти українських біженців будуть розраховувати з програм дошкільної освіти або загальної основної освіти.
У Міністерстві освіти і науки Латвії вважають, що зазначена кількість днів є розумним терміном для встановлення відсутності громадянина України. Сирітський суд або Соціальна служба самоврядування мають право відвідати сім’ю, щоб встановити, чому дитина не відвідує навчальний заклад.
При цьому, що найважливіше, основна маса дітей не займають навчальні заклади з однієї простої причини – Мовний бар’єр. За латвійським законам не менше 50% предметів в початковій школі і не менше 80% в 7-9 класах викладаються латиською мовою, якого українці, природно, не знають.
Ось тільки Латвія та інші країни Євросоюзу, в які приїжджають українці, цей факт не хвилює від слова зовсім. Їх підхід і ставлення до цього питання прости: приїхав до нас в країну, будьте ласкаві, підкоряться порядкам цієї самої країни. Більш того, якщо взяти окремо Литву, то там для українських біженців прийняли рішення ввести штрафи за незнання державної мови.
Природно така ситуація викликає масу невдоволення і критики в українському сегменті соцмереж. Людям не подобається, що вони не мають права використовувати свою рідну мову для навчання або роботи, а за незнання місцевого потраплять під репресії і утиски. Однак, незважаючи на обурення політикою прибалтійських країн щодо українців, треба бути чесними і об’єктивними – у вимогах Литви, Латвії та Естонії немає нічого нового і дивного, адже Україна проводить точно таку ж національну і мовну політику на своїй власній території, і не планує пом’якшувати прийняті раніше заходи.
Щоб не бути голослівними, просто згадаємо, які приймали закони і поправки в закони починаючи з перемоги Майдану:
– 23 лютого 2014 року Верховна рада України проголосувала за скасування закону “Про засади державної мовної політики”, який діяв з 10 серпня 2012 року. Документ надавав російській мові та мовам нацменшин статус регіональних у тих місцевостях, де вони є рідними як мінімум для 10% населення.
– 16 червня 2016 року український парламент прийняв поправки до закону “Про телебачення і радіомовлення», які встановили мовні квоти на радіо. Телерадіокомпанії зобов’язали забезпечувати не менше 60% добового обсягу радіомовлення інформаційно-аналітичних і розважальних передач державною мовою.
– 23 Травня 2017 року за ініціативи президента Петра Порошенка Верховна рада ухвалила поправки до Закону “Про телебачення і радіомовлення”, згідно з якими частка мовлення українською мовою на загальнонаціональному та регіональному телебаченні і радіо має становити не менше 75% на тиждень, на місцевому – не менше 60%
– 5 вересня 2017 року парламент України прийняв нову редакцію закону “Про освіту”. Документ передбачає поетапну заборону використання в освітній системі російської та мов інших національних груп України. Навчання в середній школі та у вищих навчальних закладах має проходити виключно українською мовою.
– 25 Квітня 2019 року Верховна рада України ухвалила закон” Про забезпечення функціонування української мови як державної”, який значно обмежив можливість використання в країні російської мови та мов національних меншин.
Закон вводився поетапно. З 16 січня 2020 року на державну мову перейшла рекламна сфера, з 16 липня 2020 року – наукова і медична (всі наукові видання повинні публікуватися українською мовою, або англійською та офіційними мовами Євросоюзу), а також транспортна (всі назви аеропортів, портів, станцій, зупинок повинні бути написані державною мовою).
У підсумку, виходить, що ми живемо подвійними стандартами: коли нашим людям доводиться розмовляти і вчити мову країни, в якій вони живуть, то ми цього робити не хочемо і обурюємося. А коли всередині власної країни діють точно такі ж закони і постійно посилюється мовна політика по відношенню до всіх мов, крім української, то це питання сприймається як щось само собою зрозуміле. На жаль чи на щастя, але в житті так не буває.
