Похід глави ПВК “Вагнер” на Москву закономірно привернув до себе увагу не тільки військово-політичного керівництва в Росії, а й представників оборонних відомств інших країн, зокрема України.
Ємко сформулював природу цього інтересу глава українського МЗС Дмитро Кулеба, який заявив:
“Будь-яке повстання, будь-яка проблема, що виникає в тилу ворога, відповідає нашим інтересам”.
Таку точку зору багато хто в Україні трактував як необхідність завдати максимально потужного, скоординованого удару по російських лініях оборони на головному напрямку наступу ЗСУ, а саме в Запорізькій області.
Але “пригожинський заколот” почався, пройшов свою пікову точку, але українська армія так і не зробила нових масштабних атак. І тут виникає цілком закономірне запитання: чому ж ЗСУ не скористалися моментом?
По-перше, далеко не факт, що заколот усередині Росії масштабу суботніх виступів Пригожина обов’язково призведе до дезорганізації на фронті.
А по-друге, показова історія, описана російськими ЗМІ: після заходу “вагнерівців” до штабу Південного військового округу офіцери штабу (за винятком головкому Герасимова) залишилися на місцях, а керівництво ПВК наказало своїм підлеглим “не заважати їм керувати військами”.
Таке ставлення – результат того, що Євген Пригожин та інші керівники заколоту – аж ніяк не “ліберальні голуби миру, які хотіли здатися Україні”, а скоріше навпаки – прихильники жорсткої лінії на ескалацію війни і досягнення в ній повної перемоги Росії будь-якими засобами.
Українське командування все це напевно розуміло. А тому й не стало робити стрімкі “атаки легкої кавалерії” (любителі британської військової історії зрозуміють, про що йдеться) на позиції російських військ. Принаймні в Генштабі ЗСУ напевно вирішили почекати з цим до того моменту, поки між заколотниками і урядовими військами в Росії почнуться кровопролитні бої, до чого справа, як ми знаємо, не дійшла.
