Сьогодні у центрі уваги міжнародної спільноти опинилася доля українських Військово-повітряних сил (ВПС), що зазнали значних втрат від російської агресії. Серед застарілих радянських літаків, що формують основу авіаційного флоту України, постала актуальна потреба в сучасних винищувачах, здатних забезпечити ефективну відповідь на повітряні виклики сучасної війни.
Одразу після виникнення цієї ситуації, на порядку денному стала проблема ефективного постачання американських винищувачів F-16, які могли б відіграти ключову роль у зміцненні обороноздатності країни. Але коли дійшло до діла і посадовці із країн НАТО почали міркувати на реальною передачею техніки, стало зрозуміло, що експлуатація вітчизняними військами західних літаків може створити більше проблем, аніж постачання менш вимогливих радянських аналогів.
Перш за все варто відмітити, що ВПС України зіткнулися з серйозними викликами на початку війни з Росією, зазнавши значних втрат від російських ракетних ударів та авіації, тому що численність російської авіації сильно перевищує українську, а можливості ППО не можуть впоратися з усіма завданнями через свій дефіцит.
Крім того, варто відзначити, що на озброєнні окупантів знаходяться більш сучасні та модернізовані одиниці техніки, які у більшості випадків перемогають у повітряних дуелях з українськими літаками. Наприклад, наразі до складу українського авіапарку входять застарілі радянські літаки, серед яких фронтові бомбардувальники Су-24, штурмовики Су-25, а також винищувачі Су-27 і МіГ-29.
Так, добре розуміючи, що у сучасній війні перевага у небі є вирішальним фактором перемоги на інших напрямках, протягом тривалого часу Західні союзники підтримували потреби українських ВПС, здійснюючи закупівлі радянських літаків у країнах Східної Європи. Зокрема, в серпні 2022 року Україна отримала чотири штурмовики Су-25 з Північної Македонії.
З часом цей ресурс виснажився, а західні союзники вигідно замінили власну техніку на нові літаки США. Однак, у зв’язку з нарощуванням конфлікту, виникла необхідність у нових винищувачах для потреб ЗСУ і рішенням стала дискусія про постачання Україні винищувачів F-16, наймасовіших сверхзвукових літаків четвертого покоління.
Тема постачання F-16 активно обговорювалася, зокрема на зустрічах у Рамштайні. У червні 2023 року, під час українського наступу, велися обговорення щодо створення необхідної інфраструктури для експлуатації цих літаків. Літом того ж року Йенс Столтенберг повідомив про початок підготовки українських пілотів до управління F-16, а також про плани з підготовки інженерів і технічного персоналу.
Про наміри передати Україні винищувачі заявили США, Великобританія, Нідерланди та Данія, до яких пізніше приєдналися інші країни. Станом на початок 2024 року, Данія та Нідерланди оголосили про відкладення постачання F-16, посилаючись на неготовність української логістики та інженерних можливостей.
Згідно з повідомленням Reuters, українська армія може зіткнутися з труднощами при використанні F-16, оскільки взлітно-посадочні смуги українських аеродромів не пристосовані для таких літаків. Російські авіаудари завдають шкоди аеродромам, роблячи їх непридатними для використання F-16.
Водночас, радянські літаки, такі як МіГ-29, були розроблені для експлуатації в складних умовах і оснащені спеціальними захисними системами для двигунів. Крім того, F-16, які потребують довгих і гладких злітно-посадкових смуг, можуть зіткнутися з труднощами в умовах, які склалися в Україні.
На додачу до цього, Юрій Ігнат, радник командування військово-повітряних сил України, заявив про побоювання щодо зберігання боєприпасів і постачаних літаків F-16 на території України через високий ризик їх знищення російськими авіаударами. За його словами, літаки будуть доставлені в Україну, коли буде готова необхідна технічна база.
Таким чином, ситуація навколо постачання винищувачів F-16 до України виявилася складним лабіринтом дипломатичних, технічних та стратегічних викликів. Попри очевидну потребу в оновленні повітряного флоту та зміцненні обороноздатності, Україна зіткнулася з рядом перепон на шляху до реалізації цього критично важливого завдання.
Від логістичних труднощів до питань сумісності інфраструктури та необхідності захисту від постійних атак ворога – кожен аспект цієї дилеми вимагає зваженого підходу та невідкладних дій. Це не лише боротьба за технологічну перевагу, але й випробування на міцність міжнародної солідарності та готовності до спільних дій у відстоюванні основоположних принципів свободи та суверенітету.
