Україна продовжує протистояти агресії з боку Росії, але все більш відчутною стає проблема нестачі піхоти на передовій.
Попри збільшення темпів мобілізації та зусилля територіальних центрів комплектування (ТЦК), бойові підрозділи відчувають дефіцит особового складу, що негативно впливає на обороноздатність країни та призводить до втрати важливих територій.
Одним із показових прикладів стала втрата міста Вугледар на Донбасі. Багато військових експертів і безпосередніх учасників бойових дій вказують на те, що однією з ключових причин цього стала саме нестача піхотинців на передовій. Військовослужбовці змушені протистояти переважаючим силам противника, не маючи достатньої підтримки та ресурсів.
Перші хвилі мобілізації в Україні характеризувалися значним припливом добровольців і резервістів, які були мотивовані захищати свою країну. Однак з часом, коли війна стала затяжною, ентузіазм почав спадати. Люди усвідомили, що конфлікт не закінчиться швидко, і почали обдумувати ризики та наслідки участі в бойових діях.
Крім того, поширення негативної інформації про умови служби, корупцію в ТЦК та випадки неправомірної поведінки посадовців призвело до зниження довіри до системи мобілізації. Багато потенційних новобранців сумніваються в ефективності та справедливості процесу, що стримує їх від вступу до лав ЗСУ.
Ті військовослужбовці, які перебувають на передовій з початку конфлікту, зазнають значного фізичного та психологічного виснаження. Відсутність чітких термінів служби та можливості демобілізації призводить до апатії та зниження бойового духу. За словами багатьох бійців, вони відчувають себе покинутими та забутими, а їхні зусилля не оцінюються належним чином.
Відсутність регулярної ротації та відпочинку негативно впливає на ефективність підрозділів. Без можливості відновити сили та пройти психологічну реабілітацію, військові не можуть повноцінно виконувати свої обов’язки, що підвищує ризик втрати позицій.
Незважаючи на офіційні заяви про успішне виконання мобілізаційних планів, на практиці виникають труднощі з комплектуванням бойових підрозділів. Багато новобранців не бажають служити в піхоті, віддаючи перевагу тиловим або менш небезпечним позиціям. Крім того, значна частина призовників — це люди старшого віку, які фізично не завжди здатні виконувати важкі завдання на передовій.
У великих містах можна спостерігати велику кількість молодих чоловіків, які уникають мобілізації. Водночас у сільській місцевості ситуація протилежна: багато чоловіків уже призвані або переховуються. Це свідчить про нерівномірність мобілізації та потребу в удосконаленні її механізмів.
Багато військових експертів та самі бійці наголошують на важливості встановлення чітких термінів служби. Визначений період мобілізації, наприклад, на рік чи півтора, дозволить військовослужбовцям планувати своє життя та зменшить психологічний тиск. Після завершення терміну багато хто може добровільно продовжити контракт, маючи вже бойовий досвід та мотивацію.
Крім того, необхідно покращити умови служби та матеріальне забезпечення бійців. Забезпечення якісною амуніцією, своєчасні виплати та соціальна підтримка сімей військових сприятимуть підвищенню престижу служби та залученню нових рекрутів.
Регулярна ротація підрозділів є ключовим елементом підтримки боєздатності армії. Військові повинні мати можливість відпочити, пройти реабілітацію та підвищити кваліфікацію. Це не тільки покращить моральний стан бійців, але й підвищить ефективність виконання бойових завдань.
Ситуація з нестачею піхоти на фронті є критичною і вимагає негайних дій з боку керівництва країни та Збройних сил. Необхідно реформувати систему мобілізації, встановити чіткі терміни служби та забезпечити належні умови для військовослужбовців. Тільки так можна забезпечити ефективний захист країни та зупинити втрату важливих територій.
Підтримка військових, як матеріальна, так і моральна, є обов’язком суспільства. Кожен громадянин повинен усвідомлювати важливість свого внеску в оборону країни, а держава має створити умови, за яких служба в армії стане почесним та гідним вибором.
