Уявимо, що війна поступово вщухає, гармати замовкають, і настає період перемир’я. Здавалося б, ось він — шанс перевести подих та відновити сили. Але чи справді це гарантує Україні стабільність і процвітання? На жаль, ні.
Сама по собі пауза не вирішує безлічі фундаментальних питань, які країна досі уникає. Ми не маємо ні чіткої стратегії, ні розуміння того, куди саме хочемо рухатися, ні відповіді на запитання: якою ми бачимо Україну після війни?
Прагнення вступити до ЄС чи НАТО без належної підготовки й стратегічного плану може стати пасткою. Замість очікуваних інвестицій та промислового зростання можемо зіткнутися із згортанням виробництва, відтоком робочої сили та перетворенням на «сировинний додаток» Європи. Не варто забувати гіркий досвід інших пострадянських країн, що інтегрувалися до ЄС без ґрунтовної підготовки та чітких цілей. А перспектива вступу до НАТО може розтанути під тиском компромісів, нав’язаних ззовні: Україна ризикує втратити навіть теоретичний шанс на повноцінне членство, якщо міжнародні гравці вирішать заспокоїти Росію.
Внутрішня ситуація не менше тривожна. Управлінська модель країни застаріла, ресурси й досі сприймаються як щось, чим можна вільно розпоряджатися, а бізнес перебуває в перманентному стресі через нестабільне законодавство, надмірний тиск силових органів та відсутність прозорих правил гри. Це не лише відлякує закордонних інвесторів, а й підштовхує вітчизняних підприємців шукати кращих умов деінде. Масова міграція українців — реакція на війну, розмиті перспективи та загальну невизначеність — ставить питання: хто залишиться розбудовувати країну, якщо найактивніші та найамбітніші від’їжджають?
Припустимо, що у 2025-му тиск світових гравців спричинить припинення вогню. Проте це не означатиме перемоги чи стабільності: ми отримаємо перемир’я з розмитими умовами та залежністю від зовнішніх гарантій безпеки і фінансування. Вибори, які відбудуться опісля, можуть призвести до влади строкату, мало фахову й непрофесійну політичну мозаїку. Відсутність стратегічного бачення й досвіду в нових лідерів лише поглибить стагнацію та зневіру.
За кілька років демографічні проблеми, дефіцит ресурсів, зростання криміналу й політичні кризи перетворять Україну на ще менш привабливий майданчик для інвесторів, а для громадян — на простір невизначеності й відчаю. Країна може опинитися у становищі своєрідної «бананової республіки», де правлять безпорадність і відсутність системних рішень, а перспективи змін тануть на очах.
Цей похмурий сценарій — не пророцтво і не вирок. Але він цілком реальний, якщо ми й надалі ігноруватимемо базові проблеми. Шанс змінити майбутнє є, але для цього потрібні сміливість визнати помилки, готовність вибудувати довгострокову стратегію та реальні дії, а не порожні гасла. Якщо ми не визначимося з баченням України завтрашнього дня, гармати можуть замовкнути, та хаос і занепад нікуди не зникнуть. Настав час стати господарями власної історії, а не мовчазними свідками її занепаду.
