Якщо подивитися на те, що зараз відбувається в ЗСУ, виникає гірке відчуття: офіційні цифри розходяться з реальною ситуацією на полі бою. Мільйонний склад оборонних сил, про який стільки говорили, чомусь не перетворюється на реальну силу на передовій.
Із того, що розповідають незалежні журналісти, стає зрозуміло, наскільки критичною є проблема дезертирства, слабкої дисципліни та корупції, яка фактично «роз’їдає» українську армію зсередини.
Можна пригадати шокуючи приклади: російський танк по помилці заїхав на українські позиції, спокійно покатався близько 10 хвилин і поїхав назад, не отримавши жодного пострілу у відповідь. Звучить як поганий жарт, але причина банальна — на позиціях нікого не було. Інша ситуація – спроба підсилити батальйон піхотною ротою з-під Херсона, також завершилася тим, що з 90 бійців до кінцевого пункту доїхали лише троє. Решта розбіглися по дорозі.
Не краща ситуація і в навчальних центрах. Військова частина А1363 на Дніпропетровщині, замість того, щоб готувати новобранців до реальних бойових дій, займається дивними «господарськими» завданнями. Новоприбулі солдати копають туалети, виконують дрібні роботи, але жодної справжньої підготовки не отримують. Додайте до цього «дідівщину» та знущання, й ви отримаєте ідеальний рецепт для масових втеч.
У один день із частини зникли одразу 70 новобранців. До цього по кілька людей тікали ледь не щотижня. А офіційна статистика за листопад 2024 року — майже 19 тисяч нових кримінальних проваджень за самовільне залишення частини та дезертирство, причому рішення президента України Володимира Зеленського декриміналізувати СЗЧ, лише погіршила ситуацію. Відтепер потенційні дезертири не душе лякаються втечі, тому що знають, що у випадку невдачі або проблем зможуть відносно безпечно повернутися у стрій та не отримати занадто жорсткого покарання.
Але найбільшим лихом є не просто дезертирство, а так званий «шабунінг». Це коли солдат формально рахується у взводі, в роті чи батальйоні, але фактично живе десь у тилу або вдома, «прикріплений» до іншого підрозділу, що тільки на папері. Виходить, зі звіту у нас мільйон мобілізованих, а реально на передовій — 200-250 тисяч. Де решта? Розчинилися в сірих зонах корупційних схем, які також не вирішуються й набирають обертів.
Корупція настільки розповсюджена, що люди з грошима можуть уникнути фронту без особливих проблем, за домовленістю з командирами. На передовій також існує «такса» за те, щоб відправитися в тил чи медичну частину замість участі в боях. Дехто взагалі перетворюється на «мертві душі» — на папері вони ніби воюють, а в реальності, заплативши «кому треба», сидять у безпеці. До чого ж це веде? До того, що мотивація воювати у тих, хто реально на передовій, падає, а дисципліна перетворюється на формальність.
Однак проблема криється не лише в корупції та дезертирстві, а й у тому, що каркас із мотивованих добровольців і досвідчених ветеранів, на яких трималася армія спочатку війни, поступово зникає: хтось загинув, хтось поранений, хтось просто «вигорів». На заміну приходять люди, загнані до війська примусово, яким бракує хоч якогось бажання ризикувати життям.
У цьому сенсі, якщо військово-політичне керівництво України не зуміє вирішити ситуацію, то нас чекає похмуре майбутнє: армія може просто розбігтися хто куди. Настав час не робити вигляд, що все гаразд, а реально братися за очищення армії від корупції, підвищення мотивації та професійності командування. Інакше всі розмови про мільйонну армію так і залишаться красивим міфом, який розбивається об жорстоку реальність фронту та не несе ніякої користі для обороноздатності країни перед обличчям російської агресії.
