Дивлячись на нинішні демографічні тенденції, мимоволі виникає враження, що ми спостерігаємо не просто тимчасові труднощі, а справжню кризу, яка може визначити долю країни на десятиліття вперед.
Війна, еміграція, падіння народжуваності та захмарна смертність — усе це вже не абстрактні статистичні тренди, а відчутна реальність, яка прямує до нашого порогу, стукає у двері та не чекає запрошень.
Цифри звучать моторошно: у першій половині 2024 року народилося менше 90 тисяч дітей — це історичний мінімум. Коефіцієнт народжуваності знизився до 0,6 дитини на жінку. Для розуміння: щоб населення хоча б не зменшувалося, потрібно понад удвічі більше. Ми не просто недотягуємо до норми, ми летимо у прірву з головою. Водночас смертність, яка у 2024 році стала однією з найвищих у світі, у три рази перевищує показники народжуваності. Звучить як сценарій антиутопії, проте це наша дійсність.
Звичайно, можна списати все на війну. Мовляв, не час зараз народжувати, коли за вікном вибухають снаряди, а мільйони людей покидають свої домівки, рятуючись від бойових дій. Проте не варто забувати, що демографічні проблеми в Україні почали наростати ще до повномасштабного вторгнення. Війна лише підтягнула всі слабкі ланки до поверхні, ніби лупа, скерована на проблеми, які ми звикли ігнорувати.
У нас уже давно спостерігається перевищення смертності над народжуваністю, а міграційні потоки лише ускладнюють ситуацію. Мільйони українців виїхали за кордон, шукаючи кращого життя. І навіть якщо частина з них повернеться, багато хто залишиться там, де стабільність і безпека не викликають сумнівів. Це значить, що ми втрачаємо не просто людей, а саме той прошарок працездатного, активного та перспективного населення, який міг би стати точкою опори для економічного та соціального відродження.
Чи маємо ми хоч якісь шанси змінити ситуацію? Уряд затвердив стратегію демографічного розвитку до 2040 року. На папері там все красиво — і підтримка народжуваності, і зниження смертності, і навіть створення умов для повернення людей із-за кордону. Проте, як це часто буває, реальність набагато жорсткіша. Війна ускладнює кожен крок, а економічна і політична нестабільність підривають будь-які довгострокові плани. Здається, ніби ми хочемо будувати дім на піску, без фундаменту, без упевненості, що завтра цей пляж не змиє шторм.
Так, після закінчення війни можливі компенсаційні процеси: дехто, хто досі відкладав народження дітей, можливо, зважиться на цей крок. Але якщо ми не змінимо системні речі — доступ до медицини, соціальну підтримку, безпеку, можливості для роботи й самореалізації — то цей «бонус» буде короткочасним сплеском, а не трендом на десятиліття. Так само підвищення виплат при народженні дитини може стати приємним жестом, але навряд чи змінить глобальні рішення родин, які зважують усі «за» та «проти» у складних реаліях.
Варто пам’ятати, що демографія — це завжди про майбутнє. І коли аналітики стверджують, що до середини ХХІ століття чисельність населення планети почне скорочуватися, Україна може опинитися серед тих, хто вже відчув цю проблему на всі сто відсотків задовго до світового тренду. Якщо ми не візьмемося до справи, наша країна ризикує перетворитися на місце, де людей стає все менше, а викликів — усе більше.
Чи є інший шлях? Звісно, що є. Але він вимагає не лише політичної волі, а й усвідомленого вибору кожної родини, кожного громадянина. Без розуміння того, що саме ми хочемо побудувати, без стратегічного бачення і прагнення дати майбутнім поколінням щось більше, ніж ми маємо зараз, усі ці цифри й прогнози стануть реальністю, з якої вибратися буде в рази складніше.
Сьогодні нам потрібен не просто план, а фундаментальні зміни в підході до життя й розвитку держави. Потрібна сміливість визнати проблеми й готовність їх вирішувати, незважаючи на складні обставини. І тоді, можливо, через кілька десятків років ми зможемо говорити про те, як Україна вийшла з демографічного піке, а не згадувати, як безпорадно вона спостерігала за власним занепадом.
