Британська столиця вкотре слугує кулуарами великої геополітики: тут у травневому тумані зійшлися ті, хто вважає себе архітекторами нового світового порядку. Офіційна візитка зустрічі – “консультації з припинення вогню”, неофіційна ж – останній раунд дипломатичного покеру між Вашингтоном, Києвом, Москвою та Європою.
Ставка запаморочлива: з одного боку – шанс завершити найбільшу війну на континенті з часів Другої світової, з іншого – ризик залишити Україну сам на сам із агресором.
Упродовж передвиборчої кампанії Дональд Трамп по-дитячому просто формулював головну ціль: “Мир — за 24 години”, але реальність виявилася жорсткішою. Після інавгурації його команда зварила суміш із семи пунктів: припинення вогню “як є”, американське (а не міжнародне) визнання російського Криму, заморожені санкції проти Москви, мораторій на вступ України до НАТО. У Лондоні делегацію очолювати мав шеф Держдепу, та в останню мить її спустили “на два щаблі” – сигнал Банковій: терпіння не безмежне.
Українська команда привезла мандат тільки на перемир’я, без схвалення “плану-7”. Історія з Кримом – лише вершина айсберга. Набагато болючіше блок НАТО: для Банкової це не просто альянс, а символ безпеки й приналежності до західного світу. Та в офісі Зеленського чудово усвідомлюють: четвертий місяць без американських ракет, снарядів “155-го калібру” та супутникових знімків ніщо не компенсує. Європа обіцяє “створити коаліцію дронів”, але поки узгоджує стандарти, фронт прогинається. Генштаб чесно доповідає: дефіцит БК уже відчутний, а мобілізація без гарантій перемир’я буксує.
Водночас воєнний стан – це і важіль контролю за елітами, і бюджетна зливка, і можливість тримати опозицію “на короткому повідку”. Скасувати його – відкрити шлюзи політичної турбулентності. Тож у Києві точиться справжня дуель між “партією миру” та “партією війни”, і Лондон став полем їхнього випробування на міцність.
У Кремлі уважно читають американський пакет і посміхаються. Санкції, накладені з 2014-го, – головний фінансовий морок: без них російські держбанки знову виходять на західні ринки, а нафтогазові монополії дістають дешевші кредити. Так, доведеться зафіксуватися на поточних рубежах і поки відкласти ідею “Новоросії до Дніпра”. Але це легка данина за повернення до глобальної торгівлі й перспективу, що інші столиці рано чи пізно повторять жест Вашингтона.
Брюссель, Берлін і Париж офіційно клянуться підтримувати Україну “стільки, скільки треба”. На практиці – склади порожні, а виборці хочуть дешевої електрики й субсидій, а не ще однієї програми “танк за податки”. Франція мріє про власну миротворчу місію, але без гарантій Пентагона солдати Марні туди не підуть. Німеччина готується до виборів: будь-яке рішення, що подорожчить газ і дизель, стане політичним самогубством.
Відтак ЄС удень аплодує Україні, а вночі шле депеші Трампу: “Вирішіть це швидко, нас рятуйте від газового шантажу й ринку зброї, що горить”.
Якщо Лондон завершиться без результату, сценарій виглядає похмуро:
— Вихід США з процесу. Озброєння та розвіддані зникають, а разом із ними – гарантія, що російські літаки не з’являться над Одесою.
— Європейська розгубленість. Брюссель готує чергове комюніке, але реального плану “допомоги без Америки” немає.
— Нове російське наступальне вікно. Кремль отримує шанс перевірити оборону від Сум до Запоріжжя, адже моральний дух західних союзників дестабілізується.
— Перезапуск діалогу Москва-Вашингтон без Києва. Тема війни відсувається на другорядний план, а РФ продає світу «розумного» партнера, готового боротися з Китаєм і тероризмом.
Навряд чи українське керівництво хоче опинитися в такій реальності, проте й поступки заради самого перемир’я можуть коштувати дорого. Як мінімум – втрату довіри виборців, як максимум – внутрішньополітичну кризу на тлі військової втоми. Варто сказати й про те, що американці поставили мовчазний дедлайн – перші дні травня. Якщо до того моменту з’явиться чорнило під хоча б рамковим документом, ціна компромісів буде болючою, але зрозумілою. Якщо ні – світ ризикує знову прокинутися під гуркіт ракет, і вже без омбудсмена зі смолоскипом демократії.