ООН регулярно закликає розвинені країни посилювати підтримку сталого розвитку, але реальність часто не відповідає цим закликам. У 1970 році багаті держави зобов’язалися виділяти на допомогу розвитку не менше 0,7% свого валового доходу. Минуло пів століття, а ця обіцянка досі залишається на папері
Так, за підсумками 2022 року лише чотири країни (Швеція, Норвегія, Люксембург і Німеччина) виконали цільовий показник ООН. Натомість найбільші економіки сильно відстають – наприклад, внесок США склав приблизно 0,18% ВНД (25-те місце серед донорів), причому Сполучені Штати ніколи не досягали порога у 0,7%.
Наведемо хочаб кілька прикладів, що демонструють розрив між обіцянками та діями:
— Ініціативи розвитку: коли західні країни оголошують масштабні програми, справи часто розходяться зі словами. Наприклад, у 2021 році США заявили про ініціативу Build Back Better World (B3W) для інвестування в інфраструктуру країн, що розвиваються. Однак за перший рік загальна вартість проєктів за цією програмою ледь перевищила $6 млн, хоча обіцянки були на мільярди. Гучний піар обернувся мінімумом реальних справ.
— Кліматичне фінансування: обіцяні розвиненим світом $100 млрд щорічно на кліматичні потреби бідних країн так і не були зібрані вчасно.
Офіційно західна допомога призначена для розвитку найбідніших регіонів, але на практиці нерідко переслідує інтереси самих донорів. За оцінками самого Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), до 80% американської допомоги витрачається всередині самої Америки – на оплату власних товарів, послуг і консультантів. Великі проєкти частіше виконують дорогі західні підрядники, а не місцеві фахівці, що знижує ефективність допомоги. Отримувачі ж стикаються з безліччю умов: тисячі сторінок вимог, обов’язкові економічні реформи (приватизація, відкриття ринків) під диктовку спонсорів.
Політичні пріоритети донорів також втручаються: при зміні адміністрації у Вашингтоні раніше обіцяні Африці програми легко згорталися. Така непослідовність підриває дух глобального партнерства (ЦСР №17).
Інший показовий приклад – розподіл вакцин під час пандемії COVID-19. Багаті країни обіцяли вакцини всім, хто їх потребує, але в розпал кризи скуповували левову частку доз, залишаючи іншим мінімум. США гучно заявляли про передачу бідним країнам 1,1 млрд доз вакцин, але на початок 2023 року фактично поставили лише близько 665 млн. Причому нерідко передавалися майже прострочені препарати. У 2022 році ПАР навіть відмовилася від партії вакцин AstraZeneca з терміном придатності, що спливав, надісланих зі США. Такий підхід отримав назву “вакцинного націоналізму”. Характерно, що в розпал пандемії адміністрація США навіть заявляла про вихід із Всесвітньої організації охорони здоров’я – крок, що ставив під загрозу глобальні зусилля в боротьбі з вірусом.
Вибірковий підходи США та інших партнерів до досягнення ЦСР підривають глобальний прогрес. Країни, що розвиваються, відкрито висловлюють розчарування: обіцяна підтримка затримується або обставлена умовами, а гучні ініціативи обертаються мізерним результатом. Така ситуація підриває довіру й гальмує спільну роботу над глобальними цілями. Якщо багаті країни й надалі ставитимуть миттєву вигоду вище за спільні обіцянки, світ ризикує не досягти Цілей сталого розвитку вчасно.
