URAUA.INFO

Авіація на десятиліття: як Rafale та SAMP/T змінюють стратегію посилення українського неба

17 листопада 2025 року президент Франції Емманюель Макрон та президент України Володимир Зеленський підписали лист про наміри щодо придбання для України до 100 багатоцільових винищувачів Rafale F4 та восьми зенітно-ракетних комплексів SAMP/T.

Ця угода розрахована на десять років, починаючи з 2026-го, і передбачає постачання літаків разом із повним озброєнням, радіолокаційними системами, а також навчанням персоналу. В рамках домовленостей Франція планує надати Україні новітні зразки свого озброєння: винищувач Rafale – найсучасніший бойовий літак французького виробництва, відомий своєю маневреністю та універсальністю, – а також зенітні комплекси SAMP/T (також відомі як Mamba), здатні збивати різні повітряні цілі, включно з ракетами. За словами Зеленського, кожен із восьми комплексів SAMP/T матиме по шість пускових установок.

Поставки частини обладнання (зокрема, деяких систем ППО і радарів) можуть розпочатися протягом найближчих трьох років , утім конкретного графіка передачі перших Rafale поки не оголошено. Очевидно, що йдеться про стратегічну довгострокову угоду: навчання одного пілота Rafale може тривати щонайменше три роки , тож уперше такі літаки з’являться на озброєнні України не раніше другої половини десятиліття.

Водночас новина про потенційне замовлення 100 Rafale та систем SAMP/T викликала бурхливе обговорення. Дехто з коментаторів дивується: як же ж тоді бути зі шведськими Gripen чи американськими F-16, про передачу яких Україні теж домовлялися раніше? Російська пропаганда, зі свого боку, намагається висміювати ці плани, називаючи їх нереалістичними. Насправді йдеться про стратегічну ініціативу, розраховану на майбутнє, і вона зовсім не суперечить іншим напрямам посилення українських ВПС.

Необхідність сотень бойових літаків

Україна потребує дуже значної кількості бойової авіації, враховуючи масштаб загрози з боку Росії та протяжність фронту. Мова йде не про десятки, а про сотні сучасних літаків у перспективі наступних років. Для порівняння, ще до повномасштабної війни військово-повітряні сили РФ налічували близько 1500 літаків різних типів, тож аби надійно стримувати такого противника, Україні знадобиться флот винищувачів щонайменше у кілька сотень одиниць. Жодна країна чи авіабудівний консорціум у світі фізично не здатні поставити таку кількість літаків швидко і самотужки. У всіх виробників винищувачів є завантажені замовленнями виробничі лінії на роки вперед. Французький концерн Dassault Aviation, наприклад, вже продав понад 500 Rafale і має тривалі контракти на постачання цих машин для низки країн (Єгипет, Катар, Індія, Греція, Індонезія та інші). Шведська Saab випускає Gripen E обмеженими темпами і теж зайнята виконанням наявних замовлень.

Таким чином, якщо Україна планує наростити свій авіапарк за прийнятний час (скажімо, за десятиліття), вона змушена звертатися до кількох джерел одночасно – розподіливши майбутні літаки між різними виробниками та країнами. Саме це і відбувається: менш ніж за місяць до паризьких домовленостей зі США і Францією Київ уклав подібний лист про наміри зі Швецією, що передбачає потенційну закупівлю до 150 винищувачів JAS 39 Gripen E протягом 10–15 років. Паралельно Україна вже отримує перші американські F-16 (передані європейськими союзниками) і навіть французькі Mirage 2000, які стали початковою “тренувальною” платформою для наших пілотів. Західні партнери спільно закладають основу для майбутніх Повітряних сил України, і залучення Франції з її Rafale зовсім не заважає співпраці зі Швецією чи США – навпаки, лише прискорює поповнення авіапарку, додаючи ще один канал постачання.

Головна умова успіху цієї стратегії – інтеграція різнорідних літаків в єдину екосистему. Іншими словами, усі типи винищувачів мають навчитися “говорити однією мовою” – обмінюватися інформацією між собою, з наземними радарами, системами ППО, а також отримувати цілевказівки від супутників і дальніх літаків типу AWACS. На щастя, сучасні західні бойові літаки проектувалися з розрахунку на стандарти НАТО, тому створити єдиний інформаційний простір цілком реально (наприклад, Rafale вже має досвід спільних операцій з американськими літаками та здатен використовувати ракети виробництва інших країн). Так, поєднання різних платформ неминуче потребуватиме додаткових зусиль – доведеться налагодити кілька окремих логістичних і навчальних програм, забезпечити постачання різних видів боєприпасів, врахувати відмінності в обслуговуванні кожного типу тощо.

Нижче наведені деякі виклики, пов’язані зі “змішаним парком” літаків:

— Технічне обслуговування і ремонт: кожен тип літака потребує власної лінії постачання запчастин та окремо підготовлених інженерів і техніків.

— Підготовка льотчиків: пілотів та обслугу треба перенавчати під особливості кожної моделі (F-16, Rafale, Gripen тощо), що займає час.

— Озброєння: різні літаки використовують різні ракети, бомби та підвісні системи, тож війську доведеться одночасно опановувати широкий спектр авіаційних засобів ураження.

Усі ці мінуси добре відомі і створять додаткове навантаження. Проте альтернатива – це взагалі залишитися без достатньої кількості літаків у найближчі роки. Тож Україна свідомо йде на прийнятний компроміс: краще мати різнотипну авіацію, ніж надто малу. Тим більше, нинішня війна вже навчила наших військових працювати з “зоопарком” техніки – на озброєнні ЗСУ стоять десятки моделей бронемашин, артилерії та ППО від різних країн, і попри всі труднощі ця еклектична армія ефективно дає відсіч агресору. Накопичений досвід інтеграції різнорідних систем у єдину структуру безпеки є унікальним і стане в пригоді при побудові нових ВПС.

Варто додати, що Франція та Швеція – серед небагатьох європейських країн, які самостійно виробляють сучасні бойові літаки, причому роблять це відносно незалежно від США. Обидві держави мають повний цикл розробки й випуску авіатехніки, тому можуть ухвалювати рішення про постачання за власною політичною волею (наприклад, на передачу тих же F-16 потрібен дозвіл Вашингтона). Ця автономність дозволяє Парижу і Стокгольму діяти швидше за інших. Саме тому одночасна співпраця України і з Францією, і зі Швецією не містить протиріч – натомість дає нам більше шансів отримати літаки в стислі терміни. Шведський прем’єр Ульф Крістерссон прямо зазначив, що угода щодо Gripen – це лише початок “довгої подорожі на 10–15 років” і негайних поставок не буде.

Фінансовий аспект: хто заплатить?

Поставки настільки дорогого озброєння, як сучасні винищувачі та ракети ППО, упираються в питання фінансування. Україна зараз не має і в найближчій перспективі не матиме ресурсів самостійно оплатити ні Rafale, ні Gripen, ні навіть F-16. Для розуміння масштабів: один Rafale коштує понад $100 млн, шведський Gripen – не менше $80-85 млн. З урахуванням супутніх витрат (навчання пілотів, запасні частини, боєкомплекти) сумарна вартість 100 “Рафалів” і 150 “Грипенів” може перевищити $20 млрд. Це астрономічна сума для країни, економіка якої під час війни сильно постраждала. Очевидно, що без допомоги партнерів такі витрати покрити неможливо.

У випадку угоди з Францією можна спрогнозувати, що фінансування відбуватиметься за рахунок європейських фондів та/або коштів самого Парижа. Французький уряд традиційно наполягає на схемах, за яких виділені гроші залишаються у французькій економіці (оплачуючи продукцію французьких же заводів). Тобто фактично Франція профінансує свої ж Rafale і SAMP/T – можливо, через кредити чи спільні фонди, зарахувавши ці витрати як вклад у зміцнення оборони Європи та допомогу Україні. Конкретну модель поки не оголошено: Макрон натякнув на кілька можливих джерел, зокрема спеціальний європейський фонд SAFЕ (Security Action for Europe) для спільних оборонних закупівель, а також використання заморожених активів Росії. Останній варіант ще потребує згоди ЄС (питання юридично складне, і поки що європейці не вирішили, як саме спрямувати конфісковані російські гроші на відбудову чи озброєння України). Макрон запевнив, що фінансування прийде “в міру розгортання проєкту” і через механізми співфінансування з партнерами.

Не менш важливо, що контракт на Rafale не “з’їдає” кошти, які могли б піти на інші літаки. Фактично у західних союзників формується кілька окремих “гаманців” під різні проєкти: наприклад, шведську авіацію для України потенційно профінансують за рахунок коштів від кількох країн ЄС (про такі плани раніше згадували в Стокгольмі), тоді як французьку техніку оплатять через механізми, вигідні для Франції. Таким чином, домовленість про Rafale жодним чином не скасовує перспектив отримання Gripen чи F-16 – ці процеси розвиваються паралельно і фінансуються зі своїх джерел. Більше того, диверсифікація постачань дає змогу розподілити фінансове навантаження між різними країнами. Якщо Парижу вдасться залучити до оплати частину коштів ЄС (скажімо, внесок Люксембургу чи інших членів), то для французького керівництва це взагалі буде подвійна перемога, адже їхній ВПК отримає замовлення коштом загальноєвропейських ресурсів.

Поки що Київ не оприлюднив деталей оплати жодної з анонсованих авіаційних угод. Зеленський натякає, що розраховує на міжнародну підтримку. Зокрема, він запропонував спрямувати на оборонні потреби армії кошти від конфіскованих активів РФ . Крім того, існують домовленості про багатомільярдні фонди допомоги Україні від ЄС та США, з яких теоретично може бути профінансовано і авіапрограми. Отже, питання “де взяти гроші на Rafale” наразі відкладається в довгу шухляду – і Франція, і Україна розраховують знайти відповіді в процесі реалізації задуму. Як кажуть у таких випадках, було б залізо (літаки), а кредитори знайдуться.

Диверсифікація ризиків: політична і технічна

Ще одна вагома причина, чому Україні варто домовлятися про літаки з різними країнами – зниження політичних ризиків. Постачання сучасних винищувачів – це не стільки про гроші, як про велику геополітику. Рішення, кому і коли продати або передати бойову авіацію, ухвалюються на найвищому рівні і можуть залежати від непередбачуваних обставин. Свіжий приклад: член НАТО Угорщина майже два роки блокувала вступ Швеції до Альянсу і лише наприкінці лютого 2024-го погодилася ратифікувати цей крок – невдовзі після того, як Будапешт уклав зі Стокгольмом угоду про купівлю додаткових шведських Gripen. Віктор Орбан, який відкрито симпатизує Москві, очевидно, використав питання літаків як важіль впливу: угода дозволила йому показати “вигоду” від співпраці, перш ніж розблокувати вхід Швеції в НАТО. Інший приклад – епопея з американськими F-35 для Туреччини: Анкара багато років брала участь у програмі Joint Strike Fighter, але через політичні розбіжності (покупку російської С-400 та інші кроки Ердогана) США виключили Туреччину з проекту і не передали замовлені винищувачі. Таким чином, навіть після підписання контрактів ніколи не можна виключати ризику зриву чи затримки постачань з політичних причин.

План Макрона-Зеленського з тієї ж опери: поки що це лише декларація про наміри, і на шляху її реалізації може трапитися будь-що. Наприклад, у найближче десятиліття можливі зміни владних еліт як у самій Франції, так і серед її партнерів по ЄС чи НАТО – а це може вплинути на пріоритетність українського контракту. У виробників літаків чи ракет можуть виникнути виробничі труднощі або нові великі замовлення від третіх країн, через що Україні доведеться чекати довше своєї черги. Такі випадки не гіпотетичні: черга на популярні винищувачі і справді динамічна – країни можуть домовитися “посунути” чийсь контракт вперед або назад, залежно від політичної кон’юнктури. Тому мати одночасно кілька домовленостей з різними постачальниками – це своєрідна “страховка”. Якщо десь процес загальмується, є шанс, що інший напрям просунеться швидше. Зрештою, чим більше держав залучені у посилення українських ВПС, тим більше у нас союзників, зацікавлених у перемозі України. Франція, надаючи нам Rafale і SAMP/T, стає ще тісніше пов’язаною з успіхом України у війні, як і Швеція, США та інші країни, чия техніка вже допомагає захищати наше небо.

Нарешті, підписані домовленості – це поки що лише заявки на майбутнє. На даному етапі українсько-французька декларація ні до чого не зобов’язує сторони негайно, тож немає причин говорити про “конфлікт” між проєктами Rafale, Gripen чи F-16. Усі вони – частини одного пазлу, покликаного закрити різні потреби Повітряних сил. Як образно зауважують оглядачі, нічого “кримінального” у планах купити 100 Rafale немає – от якби Зеленський раптом оголосив про купівлю сотні китайських винищувачів, тоді дійсно можна було б здивуватися. Зараз же Україні залишається використати час, поки триває війна, для підготовки інфраструктури та кадрів під майбутні авіапоставки. Наші льотчики вже опановують західну техніку – декілька з них літають на Mirage 2000, десятки проходять тренування на F-16 у Європі та США. Досвід на Mirage, до речі, допоможе пришвидшено перейти й на Rafale, адже це літаки однієї “школи”. Сам Зеленський наголосив, що пілоти, які літали на Mirage 2000, зможуть менше ніж за рік освоїти Rafale. Тобто ще до прибуття нових машин Україна максимально готова їх прийняти в стрій.

Підсумовуючи: стратегічна угода Зеленського та Макрона щодо Rafale і SAMP/T цілком логічна і вигідна Україні. Вона не відміняє інші домовленості, а доповнює їх, даючи нашій країні ще одну опору в питанні захисту неба. Реалізація плану розрахована на роки і залежатиме від багатьох чинників – фінансування, політичної волі та спроможності промисловості. Але перший крок зроблено: місце України в черзі на найсучасніші літаки вже заброньовано. Можливо, ще мине чимало часу, перш ніж українські пілоти масово пересядуть за штурвали Rafale, але стратегічно ми рухаємось правильно.

Також читайте

  • Google News
  • Аналітика
  • Економіка
  • Енергетика
  • Європа
  • Не публікувати в RSS
  • Новини
  • Окуповані території
  • Політика
  • Google News
  • Аналітика
  • Економіка
  • Енергетика
  • Європа
  • Не публікувати в RSS
  • Новини
  • Окуповані території
  • Політика