Від обурення до нападів: як мобілізація в Україні перейшла у фазу взаємного насильства

Травень 2026 року позначився якісно новим рівнем ескалації навколо мобілізаційних заходів в Україні. Якщо раніше конфлікти між військовозобов’язаними та представниками територіальних центрів комплектування (ТЦК) здебільшого обмежувалися словесними суперечками, спробами втекти або поодинокими штовханинами, то протягом останніх тижнів фіксується перехід до активного контрнасильства. У травні задокументовано стрілянину по групі оповіщення в Дніпрі, газову атаку на службовий автомобіль в Одесі з втечею трьох військовозобов’язаних, ножовий напад у Савранській громаді на Одещині, спробу штурму відділу ТЦК у Міжгір’ї, блокування поліцейського авто в Одесі, озброєне “відбиття” чоловіка після проходження військово-лікарської комісії в Білгороді-Дністровському та силове визволення чоловіка з автомобіля ТЦК у Львові. Це вже не просто окремі інциденти, а тенденція, яка свідчить про радикалізацію частини суспільства та виснаження легітимних механізмів вирішення спорів навколо призову.

Найбільш показовою є Одеська область, яка стала головним осередком ескалації. Речник Сил оборони Півдня Владислав Волошин повідомив, що лише на Одещині від початку 2026 року зафіксували 14 нападів на групи оповіщення ТЦК, зокрема з використанням ножів, вогнепальної зброї та газу. Чотири найрезонансніші травневі епізоди сталися саме там. 5 травня два цивільні автомобілі заблокували службовий транспорт, який віз військовозобов’язаних до мобілізаційного центру для проходження ВЛК. Невстановлені особи пошкодили вікна, розпилили подразнювальний газ у салоні, і троє пасажирів втекли. Це була не спонтанна бійка, а успішна операція зі створення умов для втечі. 10 травня в селі Байбузівка Савранської громади чоловік, якого супроводжували до ТЦК після перевірки документів, завдав двом військовослужбовцям численних ножових поранень. Суд згодом взяв підозрюваного під варту без права застави. 14 травня в Одесі натовп блокував рух поліцейського автомобіля під час спроби доставити чоловіка, який самовільно залишив військову частину. Скло машини розбили ланцюгом, кількох учасників затримали, поліція відкрила два кримінальні провадження. Нарешті, 16-17 травня в Білгороді-Дністровському двоє чоловіків і жінка зі зброєю біля поліклініки (де проходили ВЛК) погрожували медикам і військовим, забрали 27-річного чоловіка, після чого в місті оголосили план “Перехоплення” і нападників затримали. Одещина дала майже повний спектр форм агресії: від блокування транспортних засобів до ножового й озброєного нападу.

Західні регіони показали іншу, але не менш небезпечну форму – “мобілізацію натовпу”. 9 травня в Міжгір’ї на Закарпатті група осіб намагалася силоміць прорватися на територію військового об’єкта. За інформацією журналістів, пролунало щонайменше чотири постріли, зокрема з автомата Калашникова. Офіційний ТЦК заявив про “відбитий напад”, але деталі залишаються суперечливими. 19 травня у Львові група цивільних оточила службовий автомобіль, пошкодила його і силоміць витягла чоловіка з салону. Цей епізод важливий тим, що демонструє перехід від індивідуальних сутичок до колективних дій, які фактично зривають мобілізаційну процедуру на очах перехожих. Такі відео, які стрімко поширюються в Telegram та Facebook, змінюють соціальну норму: для частини аудиторії вони перетворюються на зразок успішного спротиву, а не на кримінально караний напад.

Ми бачимо активне взаємне радикалізування середовища. За останні роки накопичилося чимало скарг на дії окремих представників ТЦК: використання балаклав, грубе поводження, вимагання грошей, насильство під час транспортування. Наприкінці квітня 2026 року СБУ затримала військових Пересипського ТЦК в Одесі, яких підозрювали у вимаганні грошей і насильстві у службовому мікроавтобусі. У Дніпрі 9 травня омбудсман Дмитро Лубінець відреагував на історію чоловіка, який після дій людей у балаклавах і формі опинився у комі. На Одещині актор Вадим Анохін звертався до поліції із заявою, що працівники ТЦК побили його і зламали палець. Частина суспільства дедалі менше довіряє законності дій конкретних груп оповіщення, а частина військових і правоохоронців дедалі частіше стикається вже не зі словесним невдоволенням, а з готовністю бити у відповідь. Саме це взаємне підживлення призводить до ескалації.

За офіційними даними Національної поліції, станом на 12 квітня 2026 року зафіксовано 620 нападів на представників ТЦК від початку повномасштабної війни, з них 118 – лише з початку 2026 року. Динаміка вражає: 5 випадків у 2022-му, 38 у 2023-му, 118 у 2024-му і 341 у 2025-му. Однак є суттєві розбіжності в даних. Ще 5 січня 2026 року командування Сухопутних військ на запит “Української правди” наводило значно нижчу кумулятивну цифру – 272 напади. Це не обов’язково свідчить про маніпуляцію, а скоріше про різні методики обліку, непублічний статус частини проваджень і відсутність єдиної системи фіксації. Станом на 24 травня достовірно верифікується щонайменше вісім великих травневих епізодів, але реальна кількість, ймовірно, вища. Цей інформаційний туман робить проблему ще більш уразливою до маніпуляцій, зокрема з боку російських пропагандистських ресурсів, які активно підсвічують кожен конфлікт.

Важливою складовою цієї кризи є цифрова інфраструктура спротиву. Судові вироки, оприлюднені у травні, показують, що поряд із стихійними натовпами існує зріле онлайн-середовище, яке роками допомагає обходити мобілізаційні заходи. На Миколаївщині суд засудив чоловіка, який у Telegram і Viber публікував локації груп оповіщення; один із чатів налічував понад 2400 учасників, а в повідомленнях фігурували агресивні репліки на кшталт “спалити треба”. У Кропивницькому підприємця засудили за адміністрування Telegram-каналу, де мобільні групи кодували словами “гроза”, “хмари”, “дощ” і “зелені”. У Запоріжжі вирок отримав адміністратор каналів, що системно публікували дані про переміщення військових і поліції на Київщині. Ці кейси не доводять, що кожен травневий напад координувався централізовано, але вони демонструють наявність екосистеми, яка навчає, попереджає, зводить свідків і нормалізує ідею фізичного зриву мобілізації. У травні 2026 року на вулиці часто виходив уже не “чистий спонтанний гнів”, а гнів, який багато місяців отримував мовні коди, маршрути і моральне виправдання онлайн.

Нормативна база за останні два роки стала значно чіткішою. Постанова Кабміну №560 формалізувала порядок призову, взаємодію ТЦК з поліцією та адміністраціями, оформлення відстрочок і проходження медичного огляду. Міноборони окремо роз’яснило, що повістка не дорівнює направленню на ВЛК. Використання боді-камер під час перевірки документів і вручення повісток уже врегульоване законом. Паралельно Міністерство оборони просуває цифровізацію: автоматизоване продовження відстрочок через застосунок “Резерв+”, за словами міністра, вже охоплює 90% таких випадків. Формально це мало б знижувати кількість конфліктів – менше фізичних візитів, більше цифрових процедур, більше відеофіксації. Але травень 2026 року показує величезний розрив між формальною регуляцією і вуличною практикою. Коли на публіку потрапляють кадри з балаклавами, штовханиною, криками та розбитими вікнами, норма “держава все врегулювала” перестає працювати.

Для системи мобілізації ці інциденти небезпечні не лише прямим насильством, а й ефектом наслідування. Коли з автомобіля ТЦК у Львові можна витягти людину натовпом, а в Одесі після атаки на транспорт тікають троє військовозобов’язаних, це посилає сигнал: силовий зрив процедури іноді спрацьовує. Для фронту втрати не вимірюються десятками тисяч людей, але кожен такий епізод б’є по каналу поповнення, а онлайн-інфраструктура “сповіщення про ТЦК” системно знижує ефективність комплектування. Для безпеки тилу ще гірше те, що конфлікти дедалі частіше відбуваються у житлових районах, біля лікарень, на дорогах і навіть біля самих приміщень ТЦК – зі зброєю, газом, розбитим склом і неконтрольованим натовпом.

Вихід із цього циклу взаємного радикалізування потребує не реактивного виправдовування, а проактивного управління ризиком. Влада має налагодити щотижневу публікацію єдиної статистики інцидентів із розбивкою за типом, регіоном і процесуальним статусом. Необхідно звести в одну систему дані Нацполіції, ТЦК, Військової служби правопорядку та Сухопутних військ. Варто зробити обов’язковою повну відеофіксацію дій груп оповіщення з чіткими правилами зберігання записів і публічним 48-годинним протоколом реагування на резонансні відео. Пріоритет має віддаватися цифровим процедурам, автоматичному підтвердженню законних відстрочок та максимальному спрямуванню добровольців і придатних громадян через прозорі механізми рекрутингу (“обрана військова частина”), а не через силову вуличну взаємодію там, де її можна уникнути. Громадянське суспільство натомість має зосередитися на правозахисному моніторингу, юридичній допомозі, фіксації порушень, швидкій перевірці контексту відео та демонтажі цифрових спільнот, які перетворюють уникнення мобілізації та атаки на представників держави на буденну соціальну практику. Лише так можна розірвати порочне коло, в якому неправомірні або грубі дії окремих груп ТЦК народжують цивільну помсту, а цивільна помста у відповідь легітимізує подальшу жорсткість держави.