Сьогодні головною темою публічного обговорення навколо України є майбутній контрнаступ ЗСУ на Південно-Східному напрямку. Зокрема, багато уваги приділено питанню виходу української армії до Азовського моря з подальшим фокусом на деокупацію Криму.
Так, наприклад, днями в Офісі Президента України заявили, що готові говорити про статус півострова, але тільки після виходу України на колишні кордони. А до цього секретар РНБО Олексій Данілов анонсував власні 12 пунктів щодо деокупації півострова, до яких увійшли наміри покарати причетних до анексії, змінити деякі об’єкти цивільної інфраструктури, а також демонтувати Кримський міст.
Звичайно, важко заперечити той факт, що боротьба за вихід до Азовського моря, яка намічається, багато в чому визначить стратегічні розклади в цій війні. Але не зовсім зрозуміло, на чому засновані припущення Вашингтона і Києва, що Росія, навіть у разі своєї військової поразки за утримання приазовського коридору до Криму, припинить війну і піде на мирне врегулювання.
Де, наприклад, хоч якісь гарантії того, що Росія не продовжить розгортати свій ВПК на промислові рейки і не оголосить нової, ще більшої, хвилі мобілізації? Або, що теж імовірно, що рівень ескалації конфлікту не дасть змоги російському військово-політичному керівництву застосувати більш радикальні засоби озброєння для захисту своїх інтересів? Таких гарантій немає від слова зовсім.
На жаль, незважаючи на очікування демократичного суспільства на Заході та українського народу тут, у нас, розрахунок на капітуляцію Росії в разі хворобливого удару під час весняного контрнаступу є слабким місцем у концепції “військової перемоги України над Росією”. У Вашингтоні чомусь щиро впевнені, що якщо Росія зазнає однієї великої і дуже болючої поразки, то її керівництво неодмінно піде на почесну капітуляцію, але чому це буде так, невідомо.
Нагадаємо, що в Росії вже були поразки в цій війні. Найбільша – військово-психологічна, коли стало очевидним, що Київ узяти не виходить, і все навіть близько не схоже на початкові задумки. Далі були відхід із Харківської області та вимушена евакуація армії з Херсона, який у Росії на той час уже назвали своїм містом.
Але після кожної подібної поразки Росія ще більше втягувалася у війну, при цьому постійно адаптуючись до обставин і переписуючи сценарні заготовки. Війну починали заради встановлення проросійського режиму в Києві. При цьому на Донбасі спочатку проголошувалися “незалежні республіки”, а від нової київської влади Кремль вимагав би визнання Криму, який і так уже 8 років був під фізичним контролем Росії. Але через півроку умови посилилися, Росія провела “референдуми” і оголосила про приєднання ще 4 регіонів України.
Тому складається враження, що у Вашингтоні не зовсім розуміють психологічні особливості кремлівських мешканців. Вихід ЗСУ до Азовського моря стане величезною стратегічною перемогою в цій війні, тут сумнівів немає жодних. І бажання Заходу після цього почати переговори з Росією цілком логічні й обґрунтовані з погляду інтересів саме США та України. Але це точно не означає, що Росія буде готова піти на ці переговори, а не придумає якусь нову авантюру.
