У контексті збільшення геополітичної напруги на Кавказі, аналіз ситуації взаємовідносин між Азербайджаном і Вірменією стає все більш актуальним. Відтоді як завершилися останні бойові дії, сторони виявляють різні стратегічні цілі та тактичні маневри.
Які саме цілі переслідує азербайджанська сторона цього разу – сказати складно. Окремі вірменські експерти стверджують про ймовірність проривів ЗС Азербайджану через Сюнікський коридор до анклаву Нахічевань і навіть про намір Баку атакувати Вірменію в напрямку озера Севан з метою заволодіти її запасами прісної води. Але все ж слід розуміти, що ці оцінки упереджені, а люди, які їх озвучують, схильні “згущувати фарби”.
На ділі, на наш погляд, йдеться про тиск Азербайджану на Вірменію з метою згоди вірменського керівництва на підписання мирної угоди на умовах здачі Нагірного Карабаху. Це припущення особливо актуальне з огляду на інформацію агентства Reuters, яка з’явилася наприкінці минулого тижня, про те, що погоджено вже понад 70% тексту можливої майбутньої мирної угоди між Баку і Єреваном.
З іншого боку, дії вірменського керівництва щодо Росії та його загравання зі США теж можна розцінювати як типовий для закавказької політики “прозорий блеф”. Навряд чи Нікол Пашинян реально розраховує замінити російських миротворців на американських або отримувати від США озброєння для війни з Азербайджаном. Перешкодами для цього стане як членство країни в ОДКБ, так і складність логістики.
А ось помотати Росії нерви, блефуючи погрозами проміняти її на США, розраховуючи на те, що Москва, не бажаючи допустити цього, буде більш активно допомагати Єревану, вірменське керівництво явно не проти.
Незважаючи ні на що, Євреван має пам’ятати, що Росія далеко не та держава, на яку можна покладатися і якій можна вірити. Приклад України добре показуватиме, що в будь-який зручний момент Москва може вчинити у власних імперських інтересах, тож Вірменії потрібно сподіватися лише на себе і робити ставку точно не на посередницьку роль Кремля.
