Україна сьогодні стоїть на роздоріжжі, а її суспільство та еліти ставлять собі питання: до якого майбутнього прагнути?
Дедалі частіше з’являються звернення українських військових, у яких вони висловлюють своє невдоволення станом справ на фронті, вказують на великі втрати і необхідність посилення боєздатності армії. Втручаються і представники влади, а також волонтери, наголошуючи на тому, що війна буде тривалою, і кожен має зробити свій внесок у спільну справу.
Однак реакція українського суспільства може відрізнятися від очікуваної. Упродовж останніх 30 років в Україні склалася унікальна екосистема відносин держави і суспільства, заснована на “суспільному договорі”. Цей “договір” передбачає, що кожна сторона живе своїм життям, не втручаючись у справи іншої. Влада може вимагати, але суспільство вибирає, на що відгукнутися.
З початком повномасштабної війни ці “принципи життя” стали помітно впливати на ставлення до військової служби. Збройні сили України отримали підтримку і визнання, але служити вважали за краще ті, хто сам цього хотів. Решта вирішили підтримати армію в тилу, збираючи пожертви і ведучи інформаційну війну в соціальних мережах. Цей підхід працював, поки чисельності армії вистачало для виконання поставлених завдань.
Але минулорічна мобілізація в Росії змінила розклад сил. Україні довелося зіткнутися зі збільшенням чисельності ворожої армії та посиленням її бойових можливостей. Тепер українській армії не вистачає ресурсів як для наступальних, так і, можливо, для оборонних операцій.
Перед суспільством та елітами постає складний вибір: переходити до тотальної мобілізації, що потребуватиме радикальних змін у звичному укладі життя, або шукати шляхи до мирного договору з Росією. Можливо, для України настав момент визначитися, яке майбутнє вона хоче для себе обрати. Важливу роль у цьому процесі відіграють і західні союзники, чия позиція може виявитися вирішальною.
