В Україні звикли хвалити бойових інженерів, які швидко вигадують “заспокійливі” для російських дронів-камікадзе, однак майже не говорять, чому ці рішення доводиться вигадувати вже після перших вибухів.
Проблема проста й болюча: системної технологічної розвідки фактично немає. Ми дізнаємося про нові ворожі сенсори, антени чи алгоритми лише тоді, коли їхнє “ноу-хау” прилітає на дах електростанції. Доки фахівці розберуть трофей, створять емулятор і внесуть зміни у софт РЕБ або ППО, минають місяці – а це зруйновані об’єкти, вибита інфраструктура й людські життя.
Найяскравіший приклад – антена “Комета”. Перша серія, умовно названа “Комета-8”, з’явилася на “шахедах” і корегованих авіабомбах ще 2022-го. Трофеїв вистачало, але знадобився майже рік, аби зрозуміти принцип роботи й навчити засоби радіопридушення зривати канал управління. Лише наприкінці 2023-го успішність перехоплень “шахедів” перевищила 90 %: безпілотники кружляли колами, сідали в полях або самі тікали в бік Білорусі. Здавалося б – перемога, та в середині 2024-го росіяни непомітно перевели виробництво на “Комету-12”, і показник успіху ППО впав до 70 %. За статистикою Генштабу, саме ці 20 % різниці дали десятки пробитих цілей, зокрема енергооб’єктів, і сотні поранених цивільних.
Чому ми не дізналися про “Комету-12” заздалегідь? Бо пріоритети державних програм – реактивні. Ми витрачаємо ресурси на те, щоб латати наслідки, а не попереджати загрози. Немає розгорнутих грантів чи фондів під “розвідку майбутнього озброєння”, зате є десятки проєктів, що ліплять черговий дрон-камікадзе “тут і зараз”. Така логіка зрозуміла на полі бою, але згубна у довгій війні: противник модернізує виріб швидше, ніж ми встигаємо написати новий алгоритм глушіння.
Друга причина – брак “піару”. Тих, хто тихо копає у російських патентах чи зливає дані з виробничих ланцюжків, не покажеш у телеефірі із гучним “плюс сто збитих дронів”. Проактивна розвідка – робота в тіні. Її результатом має стати не гучна новина, а навпаки: відсутність новини про руйнування. У медійному спринті це виглядає непривабливо, тому пріоритет надають тому, що можна швидко монетизувати у статистику збиттів.
Нарешті, ми досі дивимося на стратегічні загрози крізь призму “освоєного бюджетного року”. Плани, розраховані на два-три роки уперед, складно проходять погодження: надто багато відомств і надто мало швидкого результату. У підсумку програми раннього попередження або фінансують за залишковим принципом, або взагалі відкладають.
Це дороге задоволення: кожна втрата коатей, трансформаторної підстанції чи зернового термінала з’їдає сотні мільйонів. Додайте витрати на ремонти, компенсації, релокацію підприємств – і стане ясно, що утримувати десяток аналітичних груп у глибокій “тіні” дешевше, ніж латати наслідки чергової “Комети-14”.
Навчитися бачити загрозу до того, як вона здійметься над горизонтом, – питання виживання. Необхідні довгі програми скринінгу російських R&D-центрів, прослуховування ланцюгів постачання комплектуючих, робота з патентними базами Китаю та Ірану. Потрібен інститут технологічної аналітики, який тижнями копирсатиметься у схемах і кулуарних виставках, щоб за рік до дебюту дрона вже лежав план протидії. Не для красивого брифінгу, а для того, щоб “шахед-2026” так і не знайшов дорогу до українського неба. Якщо ми не змінимо підхід, доведеться знову «танцювати» з новою версією “Комети” й знову платити за це кров’ю та мільярдами.