Минуло менше доби відтоді, як у Києві й Брюсселі урочисто малювали “червону лінію” для Кремля – перемир’я з 12 травня або жорсткі санкції без жодних перемовин. І саме стільки знадобилося Дональду Трампу, аби розсипати всю конструкцію.
Вечірнє звернення президента США з простим закликом до Володимира Зеленського – “сісти й негайно поговорити з Путіним” – фактично зняло питання ультиматуму: про припинення вогню перед діалогом Трамп не промовив ані слова.
Така розв’язка виглядає особливо іронічною, зважаючи на те, що саме європейські лідери напередодні відводили собі роль диригентів мирного процесу, а Вашингтону відводили партію другого плану. Та реальність показала: без фінального акорду Білого дому будь-який “концерт” перетворюється на репетицію. Ультиматум збіг, Кремль не спинив вогонь, а замість покарання за непослух з’явився новий формат – стамбульська зустріч 15 травня, на яку Київ уже погодився.
Логіка Банкової зрозуміла: приїхати, вимагати особистої присутності Путіна, перекласти провину за зрив переговорів на Москву й отримати довгоочікуваний санкційний кийок із Вашингтона та ЄС. Проблема лише в тому, що Кремль має симетричний маневр – делегувати будь-якого “уповноваженого” і заявити, що склад делегації – суверенна справа кожної держави. У такому випадку пас Зеленського знову полетить до Трампа: хто ж винен у невдачі й чи треба когось карати?
Між тим розрив позицій сторін щодо ключових пунктів угоди залишився колосальним. Ані Київ, ані Москва поки не вважають своє становище на полі бою настільки критичним, аби піти на поступки, – а значить, шанс на успіх стамбульської зустрічі тримається лише на двох гіпотетичних підвалинах.
Перша: усі гравці вже таємно погодили основні параметри миру, і офіційна зустріч потрібна лише для красивих підписів.
Друга: США та Росія домовилися між собою, а Україна де-факто отримує паузу на фронті в обмін на ресурсні чи політичні гарантії для Москви. Якщо ж цих непублічних компромісів немає, сам факт переговорів опиняється під питанням – а разом із ним і подальша роль Вашингтона.
Що робитиме Трамп у разі провалу?
Варіантів кілька, і всі неоднозначні. Збільшити поставки озброєнь і вдарити по РФ санкціями – ризик розвалити будь-яку комунікацію з Кремлем. Притиснути Київ, щоб той прийняв частину російських вимог – але чи погодиться на це Зеленський навіть під загрозою скорочення допомоги? Можна лишити військову підтримку на нинішньому рівні, перекидаючи витрати на європейців, і при цьому обмежитися символічним тиском на Росію. А можна й зовсім “вимити руки” – відійти від українського питання, згорнувши і переговори, й постачання зброї.
ЄС, звісно, погрожує власними діями – від Taurus до морської блокади російських танкерів. Та, по-перше, арсенал санкцій у Брюсселя майже вичерпано; по-друге, без твердих безпекових гарантій США європейці навряд чи ризикнуть переходити межу, за якою починається пряма конфронтація з ядерною державою.
Отже, події найближчих днів стануть лакмусовим папірцем: чи здатен Захід виробити спільну лінію без американського ультиматума, чи ж кінцева режисура конфлікту так і залишиться за Овальним кабінетом. А поки що головна інтрига полягає не в тому, чи поїде хтось до Стамбула, а в тому, чию саме гру врешті-решт вирішить зіграти Дональд Трамп – арбітра, союзника чи байдужого спостерігача.