URAUA.INFO

Електромагнітна зброя проти роїв БпЛА: як Україна може змінити правила повітряної війни

Масове застосування безпілотників перетворило небо на театр мікроелектроніки, де перемагає той, хто швидше “гасить” платформи супротивника, а не лише збиває їх ракетами. Кінетичні засоби ППО залишаються необхідними, але їхня вартість та обмежені боєкомплекти погано масштабуються проти роїв дешевих дронів.

На цьому тлі електромагнітна зброя (ЕМЗ) пропонує інший обмін вартості: замість перехоплення кожної цілі – миттєве “знекровлення” всієї електроніки в секторі дії.

За суттю ЕМЗ відрізняється від класичної РЕБ не наміром завадити сигналам, а здатністю фізично руйнувати електронні вузли наведеною енергією. Межа між підходами умовна: чим вищі пікові потужності та крутіші фронти імпульсів, тим ближче система до високопотужної мікрохвильової дії. Сучасні рішення працюють короткими наносекундними “пакетами” енергії, створюючи поля такої інтенсивності, що у мікросхемах індукуються перенапруги, які виводять їх з ладу. Ефект по своїй логіці подібний до ЕМ-імпульсу, але без ядерної природи й у керованому секторі.

Міжнародний ринок уже рухається у цей бік. Американські програми останніх років показують перехід від демонстраторів до передсерійних комплексів, розроблених саме під контр-БпЛА. Ключові віхи – збільшення дальності до кілометрових масштабів, підвищення пікової потужності, поява “пакетних” режимів ураження для роботи по групових цілях та автономні енергомодулі, що забезпечують тривалі цикли бойової служби. Фактично формується клас засобів, які закривають проміжок між РЕБ і зенітною артилерією: вони не потребують дорогих ракет, працюють миттєво, а зона дії вимірюється сотнями метрів – кількома кілометрами.

Україна має добру відправну точку, адже за роки війни сформувала потужну екосистему РЕБ – від тактичних станцій до мережевих сенсорів, що дають цілевказання. До цього додається наукова школа у галузі імпульсної енергетики та антенних рішень: у країні збережені компетенції зі створення вибухомагнітних генераторів, високовольтних комутаторів, широкосмугових випромінювачів. Уже сьогодні українські розробники постачають окремі вузли для ЕМЗ на зовнішні ринки, що доводить технологічну зрілість компонентної бази. Наступний крок – інтеграція цих вузлів у цілісні бойові системи.

Водночас технічні бар’єри реальні:

По-перше, енергетика: щоб “пробити” сучасну електроніку на дистанції до двох кілометрів, потрібні високі пікові потужності та стабільні джерела живлення, а це питання масогабаритів, охолодження та ресурсу.

По-друге, спрямування: широка діаграма випромінювання збільшує ймовірність ураження групи цілей, але підвищує ризики побічних ефектів; вузький промінь вимагає точного супроводу й синхронізації з РЛС/оптикою.

По-третє, електромагнітна сумісність: армія насичена власними БпЛА, станціями зв’язку і навігації, тож без грамотної деconfliction-логіки ЕМЗ може нашкодити своїм. Це означає обов’язкові “безпечні коридори” для дружніх платформ, тимчасове вимкнення уразливих систем під час пострілів і чіткі правила застосування в населеній місцевості, де є критична інфраструктура.

Відповідь на ці виклики – архітектура, що поєднує сенсори, управління та ураження. На тактичному рівні ЕМЗ варто вбудовувати в шарову C-UAS-оборону: виявлення (радар/РЕБ/акустика) – ідентифікація – рішення – ураження. РЕБ “глушить” керування та GNSS, змушуючи рій перейти в примітивні режими, після чого ЕМЗ одним або кількома імпульсами “зрізає” електроніку відразу в секторі. Якщо частина цілей проривається, підхоплює ЗА/ППО. Така комбінація мінімізує витрати дорогих боєприпасів і зменшує навантаження на батареї ППО, а головне – ламає модель супротивника, що спирається на кількість.

Український шлях до власної ЕМЗ доцільно будувати поетапно:

Етап 1 – полігонні зразки з дальністю ураження 300-500 метрів на шасі 4×4, відпрацювання енергомодулів, випромінювачів та алгоритмів пакетної стрільби по повільних ціллях.

Етап 2 – тактичні комплекси з дальністю до 1–2 км і інтегрованим цілевказанням від штатних радарів/EO-станцій, уніфікація інтерфейсів з існуючими РЕБ і ППО.

Етап 3 – серійність: модульні рішення для різних носіїв (пікап, бронеавтомобіль, контейнер), підготовка розрахунків, стандарти безпеки, ремонтопридатність у польових умовах, виробнича кооперація з приватним сектором. На кожному етапі ключем буде не “гола” дальність, а стабільність ефекту проти типових загроз – FPV, квадрокоптерів і малих крилатих БпЛА, у тому числі у складній РЕБ-обстановці.

Окреме питання – доктрина та право. ЕМЗ не є “чарівною паличкою” і вимагає жорсткої дисципліни застосування: визначені сектори, заборона стрільби в напрямку медоб’єктів та енергетики, облік пролітів дружніх БпЛА. Потрібні інструкції щодо санітарних зон та часу відновлення дружніх систем після імпульсів, щоб війська розуміли, коли конкретний район “EM-hot”. Так само важливо мати прозорі критерії оцінки ефективності: не лише “скільки збито”, а й як знизилася інтенсивність ворожих вильотів, наскільки подешевшав “kill per cost”, скільки ресурсів ППО вдалося заощадити.

З погляду економіки війни ЕМЗ перспективна тим, що збільшує частку електрики та софту у протидії там, де раніше панували сталь і вибухівка. Українська промисловість здатна розгорнути виробництво ключових елементів – від високовольтних імпульсних ланцюгів до широкосмугових антен. Міжнародна кооперація може прискорити шлях до готового виробу: доступ до батарей нового покоління, твердотільних підсилювачів і систем теплового менеджменту критичний для виходу на кілометрові дистанції та “пакетні” режими. У підсумку країна отримує не лише засіб боротьби з дронами, а й заділ у сфері імпульсної енергетики, який має подвійне призначення.

Нарешті, головне: ЕМЗ – це інструмент, який працює найкраще у зв’язці. Соти РЕБ, імпульсні “мітли”, класична ЗА і ракети ППО, мережа сенсорів і спільна картина повітря – разом вони перетворюють рій противника на “хмару брухту” без виснаження боєкомплектів. Для України, що щодня стримує масові атаки, це шанс переламати тенденцію: нав’язати власний темп і зробити небо знову дорогим для агресора. Аби реалізувати цей шанс, потрібні три речі – інвестиції в лабораторії й полігони, кооперація з бізнесом і союзниками та швидка доктринальна інтеграція в наявні ешелони ППО/РЕБ. Усе інше – питання інженерної наполегливості, якої в українців не бракує.

Також читайте

  • Google News
  • Аналітика
  • Економіка
  • Енергетика
  • Європа
  • Не публікувати в RSS
  • Новини
  • Окуповані території
  • Політика
  • Google News
  • Аналітика
  • Економіка
  • Енергетика
  • Європа
  • Не публікувати в RSS
  • Новини
  • Окуповані території
  • Політика