Париж знову став точкою збору для понад трьох десятків лідерів, які декларують готовність допомагати Україні “стільки, скільки потрібно”. Формально – це про безпекові гарантії “на землі, на морі, в повітрі та в кіберпросторі”. Неформально – про пошук формули, яка одночасно заспокоїть союзників, не викличе розкол усередині Заходу та не перетвориться на порожній папір після припинення вогню.
За підсумками зустрічі у французькій столиці прозвучало головне: формат участі США мають окреслити “в найближчі тижні”. Звучить оптимістично, але деталі поки що розчинені в дипломатичному тумані.
До Парижа особисто прибули Володимир Зеленський, фінський президент Александр Стубб, польський прем’єр Дональд Туск, бельгійський очільник уряду Барт де Вевер, глава нідерландського кабміну Дік Схооф і прем’єрка Данії Метте Фредеріксен. Дистанційно доєдналися генсек НАТО Марк Рютте та низка керівників з Азії та Тихоокеанського регіону – від Австралії та Нової Зеландії до Японії і Канади. Євросоюз представляли Урсула фон дер Ляєн і Антоніу Кошта. Від США – спецпредставник Стів Віткофф, який відпрацював також окремі контакти з Банковою та РНБО.
Оголошені меседжі виглядають солідно: 35 лідерів готують політичну пропозицію щодо гарантій, а 26 держав – принаймні так заявлено – готові або відрядити контингенти, або забезпечити інструменти підтримки сил гарантування. Одразу після засідання пролунала новина про розмову учасників із Дональдом Трампом: обговорювали способи зупинити російську агресію та окремий “повітряний щит” для України. Париж окремо підкреслив: якщо Москва й далі тягнутиме з предметними переговорами, санкційний тиск посилять. Та попри гучні формули, головне питання лишається незмінним – що саме й коли буде закріплено на папері та ким виконуватиметься на практиці.
Ключова проблема – різноспрямовані очікування в самій коаліції. Частина союзників теоретично готова до розгортання військ в Україні, інші обмежуються роллю логістичних хабів і тренувальних центрів, а більшість іще вагається, звіряючи крок із власними парламентами, суспільною думкою й бюджетами. На цьому тлі з’являється спокуса родити “універсальну матрицю” гарантій, але чим ширше коло учасників, тим більшою стає спокуса замінити зміст риторикою. І саме тому французький сигнал “реальні гарантії – після мирної угоди” читається як визнання: сьогодні можна домовитися радше про рамку, ніж про механіку.
Є й друга площина – російський фактор. Навіть якщо Захід упакує спільне бачення у велику політичну декларацію, це не гарантує готовності Кремля сприйняти архітектуру безпеки, де Україна – не “сіра зона”, а суб’єкт із союзницькими зобов’язаннями партнерів. І саме тут проступає прагматичний висновок: доведеться мати кілька паралельних сценаріїв – від “м’якого” (тренування, ППО, кіберзахист, інвестиції в ВПК) до “жорсткішого” (міжнародні місії стабілізації, присутність інструкторів і радників не на лінії фронту, але в глибокому тилу).
Ще один реалістичний акцент – пріоритет власної сили. Якою б не була конструкція колективних гарантій, перша й найнадійніша – це боєздатні Збройні сили України, спроможна оборонна промисловість і інтеграція в західні стандарти планування та забезпечення. Перспектива членства в НАТО залишається політично чутливою і, вочевидь, нерівномірно підтримуваною різними столицями. Натомість прискорення зближення з ЄС – не тільки про економіку та право, а й про інституційну вбудованість у спільний ринок оборони, санкційні режими й критичну інфраструктуру.
Європа, попри зміцнілу суб’єктність Парижа, Берліна та Півночі, все одно оглядається на Вашингтон. Без американського внеску важко уявити стійкі довгострокові гарантії – і це робить “найближчі тижні” справжнім тестом. Водночас надмірне очікування великої американської формули може законсервувати дискусію, перетворивши її на нескінченну серію самітів із правильними словами та відкладеними рішеннями. Тим паче, що у США власні стратегічні пакети часто супроводжуються вимогами до Європи жорсткіше тиснути і на Москву, і на Пекін, а також швидше розв’язувати енергетичні дилеми.
На практичному рівні вже сьогодні є простір для кроків, які не потребують «післявоєнного» режиму. Йдеться про розгортання в Україні – поза зонами бойових дій – інструкторсько-тренувальних місій, масштабування ремонтних хабів, довгі контракти на ППО та далекобійність, кіберзахист критичної інфраструктури, спільні виробництва боєприпасів і БПЛА. Це не замінює політичних гарантій, але створює фактичні – через присутність, ресурси та незворотність інтеграції.
Паралельно в самій коаліції вимальовуються “три швидкості”. Перша – держави, що готові до найризикованіших рішень і фактичної присутності. Друга – ті, хто не перейде червоних ліній, але посилюватиме постачання, тренування й фінансування. І третя – загін нерішучих, які ще зважують внутрішню політику. Чи є в такій конструкції місце для аналога 5-ї статті Вашингтонського договору? Навряд. Радше йтиметься про мозаїку двосторонніх і багатосторонніх зобов’язань, що разом утворюють “ефект парасольки”, але без автоматизму колективної оборони.
У цьому сенсі паризька зустріч – не фініш і навіть не півфінал. Це великий політичний жест із подвійним адресатом: Києву – сигнал про тривалість підтримки після фронтової фази, Кремлю – попередження, що “вікно самотності України” після війни не відчиниться. Та жест не перетворюється на гарантію, доки немає механіки виконання, дорожньої карти з датами й інструментами та відповіді на просте запитання: що станеться “на наступний день”, якщо Москва і далі відмовлятиметься від змістовних переговорів.
Отже, “найближчі тижні” варто сприймати не як дедлайн для фінальної коми, а як шанс розвести риторику й роботу. Рамки – у Парижі вже позначили. Тепер справа за предметними рішеннями, які можна виміряти – батареями ППО, контрактами на виробництво, тренувальними місіями, санкційними пакетами та інституційними кроками на шляху до ЄС. Бо справжні гарантії народжуються не в залах самітів, а там, де розклад сил і ресурсів змінюється на користь України щодня.