Україна свого часу була флагманом ракетобудування в СРСР. У Дніпрі на “Південмаші” створювали найпотужніші стратегічні ракети, включно з міжконтинентальними Р-36 (“Сатана”) та РТ-23 (“Молодець”), а також космічні носії “Зеніт”. Конструкторське бюро “Південне” розробляло ракетні системи, які забезпечували ядерну міць Радянського Союзу.
Здавалося б, після здобуття незалежності Україна мала всі шанси продовжувати цю справу. Але реальність склалася інакше. Перші роки незалежності країна взяла курс на демілітаризацію: передала ядерні боєголовки Росії, поступилася ключовими технологіями та фактично зупинила розробку ракет великої дальності.
1.Будапештський меморандум та роззброєння. У 1994 році Україна відмовилася від ядерного статусу в обмін на сумнівні “гарантії” безпеки. Фактично це означало припинення розробки та виробництва міжконтинентальних ракет.
2.Економічний колапс 1990-х. Промисловість занепадала, а військові підприємства втрачали замовників і кошти. Ракети стали надто дорогою “іграшкою” для армії, якій урізали фінансування майже до нуля.
3.Політичні пріоритети. Уряд робив ставку на міжнародні гарантії та дипломатію, а не на розбудову власної потужної оборонної галузі. Вважалося, що в сучасному світі масштабний напад — малоймовірний.
4.Відсутність політичної волі. При кожній зміні влади оборонне виробництво або ігнорували, або “пиляли” бюджет в інтересах окремих осіб. Повноцінні програми створення ракетних комплексів відкладалися на невизначений термін.
Чому після 2014 року не зʼявилися українські ракети середньої та великої дальності?
Здавалося б, анексія Криму та початок війни на Донбасі мали підштовхнути до швидкого відновлення ракетних технологій. Проте й цього не сталося з низки причин:
Фінансовий дефіцит. Гроші спершу йшли на формування боєздатних сухопутних військ, забезпечення солдатів, модернізацію бронетехніки. Створення сучасного ракетного комплексу потребує мільярдних вкладень.
Розрив із російськими постачальниками. Раніше багато критичних компонентів завозилися з РФ або розроблялися спільно. Після 2014 року ці ланцюжки розірвалися, а замінити їх швидко не вдалося.
Недооцінка масштабної агресії. Багато хто не вірив, що Росія піде на повномасштабне вторгнення, тому упор робили на легкі та мобільні частини, а не на стратегічні системи.
Корупція та бюрократія. Коштів і без того не вистачало, а ті, що виділяли, часто розчинялися в бюрократичних “схемах”. Це гальмувало розробку нових зразків зброї.
Водночас зрушення все ж таки були: від розробки крилатих ракет “Нептун” до проєкту ОТРК “Гром-2”. Але ці програми залишалися точковими і не переростали у справді масштабне виробництво.
Чи можливо відновити ракетобудування зараз?
Технічні передумови збереглися: “Південмаш” і “Південне” все ще володіють унікальним інженерним досвідом. Проте щоб налагодити серійний випуск сучасних ракет середньої та великої дальності, потрібні колосальні ресурси:
1.Фінансова підтримка та міжнародна допомога. Україна воює, тому пріоритети розподілу бюджету цілком зрозумілі. Інвестиції в ракетну програму — це довгострокова стратегія, яку не всі готові підтримувати негайно.
2.Модернізація виробничих потужностей. Чимало радянських технологій застаріло і потребує актуалізації. Потрібні нові матеріали, електроніка, двигуни. Все це слід або закуповувати у Заходу, або розробляти власними зусиллями.
3.Міжнародні обмеження. Режим нерозповсюдження ракетних технологій (MTCR) не забороняє виробляти ракети для власних потреб, але співпраця із західними партнерами тут має свої політичні ризики — не всі хочуть ескалації з Росією.
4.Вразливість об’єктів. Росія неодноразово атакувала підприємства оборонної галузі. Ракетне виробництво одразу стане мішенню для ударів, тому передбачити безпечне середовище для таких проєктів надзвичайно складно.
Таким чином, Україна в минулому мала реальний шанс зберегти і примножити унікальний ракетний потенціал, проте вибрала інший шлях — роззброєння, наївно сподіваючись на гарантії безпеки. Сьогодні всім очевидна потреба в розробці та виробництві ракетних комплексів. Це шлях, що вимагає неймовірної політичної волі, великих інвестицій і міжнародної координації. Але власні озброєння — це те, без чого Україні складно гарантувати безпеку в довгостроковій перспективі.
