Восьмого квітня 2026 року прем’єр-міністр України Денис Шмигаль зробив заяву, яка, по суті, окреслює нову філософію української енергетики. Країна починає створювати мережу так званих “енергетичних сот”. Цей термін, який може здатися черговим бюрократичним нововведенням, насправді означає радикальну зміну підходу до того, як виробляється, розподіляється та захищається електрика в умовах війни, що триває. Ідея полягає у формуванні автономних або напівавтономних кластерів, де критична інфраструктура – лікарні, насосні станції, котельні, системи зв’язку – може працювати навіть тоді, коли центральна мережа виведена з ладу російськими ракетами чи дронами. Простіше кажучи, замість єдиної гігантської системи, яку легко паралізувати одним влучним ударом, Україна створює сотні маленьких “островців безпеки”, здатних жити власним життям у разі блекауту.
Це рішення не виникло на порожньому місці. Воно є прямою відповіддю на три роки систематичних російських атак на енергетичну інфраструктуру. Кожна зима супроводжувалася хвилями ракетних ударів по трансформаторних підстанціях, теплових електростанціях та розподільчих мережах. І хоча українським енергетикам щоразу вдавалося відновити пошкоджене, стало зрозуміло: централізована модель, успадкована ще з радянських часів, є надто вразливою. Один вдалий удар по магістральній підстанції міг залишити без світла цілі області. «Енергетичні соти» покликані змінити цю логіку: чим більше автономних джерел, тим складніше противнику паралізувати країну одним ударом.
Три рівні нової архітектури: від атомних станцій до дахових сонячних панелей
Нова енергетична архітектура, про яку розповів Шмигаль, має три рівні, і кожен із них є критично важливим. Перший рівень – це атомна генерація. Попри всі ризики та страхи, АЕС залишаються фундаментом української енергосистеми, забезпечуючи стабільний базовий рівень виробництва, який неможливо замінити ані сонячними панелями, ані вітряками. Уряд планує й надалі розвивати ядерну енергетику, що означає добудову блоків Хмельницької АЕС та, можливо, будівництво нових. Але атомні станції – це високозахищені об’єкти, які, однак, залишаються потенційними цілями. Тому другий рівень – це гнучкість, балансування та нова генерація. Йдеться про маневрові потужності (газові електростанції, гідроакумулюючі станції), які можна швидко вмикати та вимикати залежно від потреби, а також про накопичувачі енергії – величезні батареї, які зберігають електрику, вироблену вночі, та віддають її вдень, коли споживання зростає. У 2026 році стартує новий конкурс на будівництво до 1,3 гігават нових генеруючих потужностей у найбільш вразливих регіонах: Полтавщині, Сумщині, Харківщині, Чернігівщині, Київщині, Одещині та Дніпрі. Це не випадковість – саме ці області найчастіше потерпають від відключень і найбільше потребують локальних джерел живлення.
Але найцікавішим і, мабуть, найважливішим є третій рівень – локальна автономія. Це когенераційні установки (які одночасно виробляють тепло та електрику), малі газові турбіни, дахові сонячні електростанції, вітряки, твердопаливні котли. Це рівень окремих лікарень, шкіл, водоканалів, житлових кварталів. І саме тут, за словами міністра, потрібна активна залученість місцевої влади. Мер міста чи голова громади має розуміти, що в разі блекауту його лікарня має власний генератор і запас пального, школа може перейти на навчання в укритті з автономним живленням, а котельня здатна гріти багатоповерхівки навіть без центральної електрики. Це важка, копітка робота, яка не дає миттєвих результатів, але саме вона визначатиме, чи зможе країна пережити наступну зиму без масових гуманітарних катастроф.
Виклики, вартість і головна вразливість: чи врятують “соти” без ППО
Цифри, які наводяться, вражають. Ще у лютому Шмигаль заявляв, що загальна потреба у відновленні та модернізації енергетичного сектору на найближчі десять років становить 90,6 мільярда доларів. Це на 34% більше, ніж попередня оцінка збитків. Зростання пояснюється тим, що старі радянські потужності не просто руйнуються – вони фізично застаріли, і відновлювати їх у колишньому вигляді не має сенсу. Потрібно будувати нові, сучасні, ефективніші та, що ключове, захищеніші об’єкти. Де взяти такі гроші в умовах війни – окреме питання. Але вже зараз зрозуміло: значна частина цих коштів має надійти від міжнародних донорів, Європейського Союзу та приватних інвесторів, які бачать в українській енергетиці потенціал для довгострокових вкладень.
Експерти, з якими спілкувалися журналісти, загалом схвально оцінюють нову стратегію, але вказують на її вразливості. Доктор економічних наук, футуролог Андрій Длигач та викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерий Пекарь ще в березні попереджали, що російські окупанти, ймовірно, змінять тактику. Весною їхніми цілями можуть стати системи водопостачання та транспортна інфраструктура – те, що безпосередньо впливає на здатність людей виживати. А вже влітку, коли спека збільшить споживання електрики для охолодження, ворог може відновити масовані удари по енергетиці. Це означає, що часу на розгортання “енергетичних сот” обмаль. Роботу треба вести паралельно з бойовими діями, що неймовірно ускладнює логістику, монтаж обладнання та його подальше обслуговування.
Показовою є історія Слов’янської теплоелектростанції у місті Миколаївка Донецької області. Через постійні обстріли та загострення ситуації з безпекою станцію вирішили зупинити, аби захистити персонал. Частина працівників залишилася забезпечувати транзит електроенергії та водопостачання, але сама генерація припинилася. Цей випадок – ілюстрація того, що навіть найстійкіша система має межу міцності. І чим більше таких ТЕС зупиниться через безпекову загрозу, тим більшим буде навантаження на ті “соти”, які ще працюють. Тому децентралізація – це не просто технічне рішення, а питання виживання цілих регіонів.
Президент Володимир Зеленський неодноразово пропонував Росії припинити удари по українській енергетиці, але Кремль щоразу ігнорував ці пропозиції або висував нереалістичні умови. Тому сподіватися на те, що ворог змінить тактику з гуманних міркувань, не доводиться. Єдиний вихід – робити власну систему максимально живучою, розосередженою та децентралізованою. “Енергетичні соти” – це не просто чергова програма, це нова філософія: замість того, щоб будувати кілька гігантських електростанцій, які легко вивести з ладу, Україна створює тисячі маленьких джерел живлення, кожне з яких само по собі не є критичним, але разом вони утворюють мережу, яку неможливо зруйнувати одним ударом.
Чи вдасться реалізувати цей план у повному обсязі? Це залежить від багатьох факторів: від наявності фінансів, від швидкості постачання обладнання, від здатності місцевої влади організувати роботу на місцях. Але головне – від того, чи зможе Україна захистити нові об’єкти під час будівництва та після їх введення в експлуатацію. Російські розвідувальні супутники уважно стежать за кожним новим генеруючим майданчиком. І якщо його не захистити системами ППО, він може стати ціллю ще до того, як почне працювати. Тому “енергетичні соти” – це лише половина рішення. Друга половина – це засоби протиповітряної оборони, які дозволять цим сотам вижити. І поки це питання залишається відкритим, будь-які плани залишаються під загрозою. Проте сама логіка децентралізації є беззаперечно правильною. І те, що Україна почала рухатися в цьому напрямку, свідчить про те, що вона вчиться на своїх помилках і будує енергосистему, пристосовану до реалій війни, а не до ідеальних умов мирного часу. Це – єдиний шанс вижити в умовах, коли ворог щодня намагається залишити країну без світла, тепла та води.
