політика Архіви

Російський пропагандист закликав ударити по Києву та Польщі

Posted on 4 Серпня, 20264 Серпня, 2026 by Микола Донченко

Засновник російського пропагандистського ресурсу News Front Костянтин Книрік закликав РФ завдати ударів по урядовому кварталу Києва, знищити мости через Дніпро та застосувати ракетний комплекс “Орєшнік” на заході України. Він також припустив, що внаслідок атаки може постраждати територія Польщі.

Такі заяви Книрік зробив в інтерв’ю, присвяченому українським ударам по російських військових об’єктах у тимчасово окупованому Криму. Ведучий представив його як активного учасника так званої “русской весны” та прихильника російської окупації півострова.

Книрік назвав українські атаки “терористичними актами” та заявив, що таким чином президент Володимир Зеленський нібито намагається продемонструвати західним партнерам ефективність України. Жодних доказів своїх тверджень пропагандист не навів.

Говорячи про можливу відповідь Росії, він запропонував знищити адміністративні будівлі в центрі Києва, зокрема Кабінет Міністрів України.

Він визнав, що такий удар не мав би військового значення, однак назвав його важливим з “ідеологічної” точки зору. За словами пропагандиста, іноземні посадовці нібито інакше сприймали б війну, якби побачили вирву на місці українського уряду.

Книрік також заявив, що не розуміє, чому Росія досі не знищила мости через Дніпро. Крім того, він запропонував застосувати “Орєшнік” проти однієї із західних областей України, попередивши цивільне населення про удар за 48 годин.

Водночас пропагандист допустив, що атака могла б “трохи зачепити” Польщу – зокрема райони, де, за його твердженням, розташована військова інфраструктура, яку використовують для підтримки України. Таким чином Книрік фактично схвалив можливість удару по території держави – члена НАТО.

Під час інтерв’ю він також заявив, що Чорне море має стати “виключно внутрішнім морем Російської Федерації”, а Україну необхідно позбавити можливості використовувати там будь-які кораблі.

Книрік повторив й інші поширені тези кремлівської пропаганди – зокрема про нібито “нелегітимність” Зеленського, “зовнішнє управління” Україною та підготовку Європи до війни з Росією. Водночас він стверджував, що РФ буцімто не планує нападати на європейські країни.

Особисті заяви пропагандиста не означають, що російське військово-політичне керівництво ухвалило відповідні рішення. Водночас погрози на адресу України та країн НАТО регулярно лунають в ефірах російських провладних медіа.

Вашингтонський пазл: що вдалося, а що ні – підсумки переговорів Зеленського з Трампом

Posted on 29 Липня, 20265 Серпня, 2026 by Микола Донченко

28 липня 2026 року в Овальному кабінеті Білого дому відбулася зустріч, якій передувала масштабна інформаційна кампанія. За кілька днів до візиту в американських медіа з’явилася низка публікацій про те, що Дональд Трамп змінює своє ставлення до війни, стаючи на бік України, адже він любить переможців. Цього разу все було інакше, ніж під час попередньої зустрічі у лютому 2025 року, коли в Овальному кабінеті виникла суперечка з Трампом. Український президент залишив Білий дім у піднесеному настрої, а сам Трамп назвав зустріч “дуже хорошою”. Зеленський, своєю чергою, охарактеризував її як “продуктивну” та “добру”. Однак за цими стриманими оцінками залишилося більше запитань, ніж відповідей.

Головна мета візиту була амбітною. Зеленський домагався остаточної та публічної відмови Трампа від попередніх домовленостей з Кремлем, підтримки українських умов миру, збільшення військової допомоги, насамперед ракет для систем Patriot, а також ухвалення закону про “пекельні санкції” проти Росії. За даними Politico, українському лідеру вдалося переконати Вашингтон у тому, що Київ може виграти війну. Видання навіть назвало цей візит “подвигом”, який ще рік тому здавався неможливим. Сенат провів попереднє голосування за законопроєкт про санкції, а зустріч із керівництвом Lockheed Martin дала змогу обговорити спільне виробництво ракет для систем Patriot.

Однак ключове, чого хотів Зеленський, – 300 ракет-перехоплювачів Patriot до зими, щоб захистити енергетичну інфраструктуру від російських атак. За його словами, українські запаси ракет-перехоплювачів майже вичерпані, і якщо проблему не вирішити до зими, російські балістичні ракети можуть знищити українські електростанції, залишивши мільйони людей без опалення. Він пояснив, що Росія використовує від 30 до 40 балістичних ракет під час кожного масованого удару і здійснює від трьох до п’яти таких атак щомісяця. Трамп пообіцяв “спробувати допомогти”, але одразу застеріг: це складно, оскільки перехоплювачі потрібні США у війні з Іраном. Публічних зобов’язань щодо нових поставок не прозвучало.

Найбільш відчутним результатом стало просування питання ліцензій на виробництво перехоплювачів Patriot в Україні. Про це Трамп оголосив ще під час саміту НАТО в Анкарі, а тепер сторони перейшли від політичних декларацій до обговорення практичної реалізації. Зеленський зустрівся з Lockheed Martin і говорив про спільне виробництво та обмін технологіями. Команди вже працюють над конкретними рішеннями. Але є суттєве “але”: навіть у разі отримання ліцензій виробництво великої кількості ракет може зайняти від одного до п’яти років. Як зазначив сам Зеленський, “нам потрібні були Patriot ще вчора”. Тож це рішення – з відкладеним ефектом, а не негайною допомогою. Україна, за словами президента, готова поділитися будь-якими військовими технологіями чи досвідом, потрібними США, щоб отримати ці ракети, однак питання термінів залишається відкритим.

Сенат провів попереднє голосування за законопроєкт Ліндсі Грема про санкції проти країн, які купують російську нафту. Це голосування наблизило Конгрес на крок до досягнення пріоритету Зеленського і стало черговим сигналом того, що справи Києва покращуються не лише на полі бою. Український лідер під час візиту до Капітолію наголосив, що санкції можуть допомогти закріпити успіхи Сил оборони на фронті та змусити Кремль до мирних переговорів. Він вважав, що російський лідер трохи більше замислиться над спробою домовитися про врегулювання, якщо санкції будуть введені й фактично викличуть більше роздратування та гнів російського народу через війну. Однак коли законопроєкт буде остаточно ухвалений і який матиме ефект – невідомо.

У кулуарах обговорюється можливий візит до Києва Джареда Кушнера та Стіва Віткоффа в найближчі два тижні. Однак, як слушно зауважують спостерігачі, вони «їдуть» ще з весни, але так і не доїхали. Це більше схоже на дипломатичний ритуал, ніж на реальний прорив. Натомість відчутною є спільна проблема, яка об’єднала долю Зеленського та прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху. Обидва лідери зустрічалися з Трампом того ж дня, обох активно протежує “яструбине” крило Республіканської партії, і обидва хотіли б розвернути курс американського президента у своїх інтересах. Але в обох випадках Трамп не може дати того, чого вони хочуть. Немає ресурсів – ні для сокрушіння Ірану військовим шляхом, ні для нарощування підтримки України понад той рівень, який уже є. Західні ЗМІ пишуть, що на війну з Іраном уже витрачено понад 130 млрд доларів. Гігантський дефіцит бюджету та державний борг США не дозволяють нових масштабних вливань. І це – об’єктивна реальність, яку не змінять жодні “продуктивні” зустрічі чи “хороші” розмови.

Підсумок візиту виглядає неоднозначним. Зеленський зміг змінити атмосферу у Вашингтоні на краще для України, домігся політичного схвалення ліцензій на виробництво Patriot, що є важливим стратегічним кроком, та отримав прогрес у санкційному питанні. Його особисті стосунки з Трампом стали набагато кращими та конструктивнішими – вони вже не такі емоційні, як раніше. Він також вшанував пам’ять сенатора Ліндсі Грема, чиїм останнім актом як публічного діяча був візит до Києва та узгодження санкційного пакету. Але ракет для Patriot, які потрібні вже зараз, щоб пережити зиму, не буде. Замість 300 перехоплювачів – обіцянка “спробувати”, затьмарена застереженням про потреби Ірану. Сенатське голосування за санкції – лише перший крок до остаточного рішення. А обіцяний візит Кушнера та Віткоффа – це поки що лише слова. Стратегічних зрушень, які б кардинально змінили ситуацію на фронті чи в захисті енергосистеми, не відбулося. Найбільше, з чим Зеленський повертається, – це дипломатичний оптимізм і підтвердження того, що справи Києва у Вашингтоні справді покращуються. Але головна проблема залишається невирішеною: Трамп не може дати Україні більше, ніж уже дає, не тому що не хоче, а тому що не має ресурсів.

У Мілані мігранта з Гамбії затримали після нападу з ножем на чоловіка

Posted on 6 Липня, 20267 Липня, 2026 by Микола Донченко

В італійському Мілані 22-річного громадянина Гамбії затримали за підозрою у замаху на вбивство після нападу з ножем на 55-річного чоловіка, якому завдали 22 удари.

Про це повідомляє NewsFire.

За даними медіа, напад стався біля бару на вулиці Альфонсо Капечелатро, неподалік від відомого стадіону Сан-Сіро. Підозрюваним у справі є Ламін Сайділлі, якого італійські правоохоронці ідентифікували як нападника.

Як зазначається, потерпілий перебував біля бару разом із сином, коли на нього раптово напали з ножем. За попередніми даними, чоловіки не були знайомі між собою, а слідство не встановило жодного попереднього зв’язку між нападником і жертвою.

Після атаки підозрюваний намагався втекти з місця події, однак його зупинив 38-річний єгиптянин Собхі Резк Аззам, який став свідком нападу. Чоловік, який працює муляром, фізично стримав нападника та утримував його на землі до прибуття поліції.

Постраждалого чоловіка госпіталізували у критичному стані. За даними медіа, він дістав тяжкі поранення, зокрема серйозне ушкодження печінки та колапс легені.

Правоохоронці повідомили, що Сайділлі має психіатричні проблеми. Водночас під час розслідування поліція встановила, що до нападу він протягом десяти років жив в Англії.

За інформацією Il Giornale, під час затримання у гаманці підозрюваного знайшли кілька записів, які поліція описала як мотиваційні повідомлення. Зміст цих записів у матеріалі не розкривається.

Сайділлі офіційно висунули обвинувачення у замаху на вбивство. Він залишається під вартою, а розслідування нападу триває.

Головна вразливість Кремля: Україні необхідно нарощувати вплив на корінний народ півострова

Posted on 26 Червня, 202630 Червня, 2026 by Микола Донченко

Українська стратегія деокупації Криму сьогодні немислима без глибокої, системної та довгострокової роботи з корінними народами півострова, у тому числі з кримськотатарським населенням. Це не просто питання політичної доцільності чи данина історичній справедливості – це питання виживання українського суверенітету над півостровом. Протягом десятиліття окупації Росії вдається зберігати певний внутрішній консенсус у кримськотатарському середовищі, і робить вона це не стільки через силу, скільки через системний підкуп, який цинічно називає “розвитком” і “збереженням національної ідентичності”. За роки окупації Кремль створив доволі дієву модель контролю над кримськотатарською спільнотою – модель, яка водночас залякує, заохочує та створює ілюзію турботи, і яку Україна поки що не змогла ефективно зламати.

З одного боку, масштаби репресій вражають. З 2014 року, за даними Кримськотатарського Ресурсного Центру, 29 кримських татар були вбиті, 18 зникли безвісти, а 248 осіб притягнуті до відповідальності за сфабрикованими обвинуваченнями – 156 з них досі перебувають у в’язницях. У першому кварталі 2026 року в окупованому Криму зафіксовано 57 арештів, з них 18 – у відношенні кримських татар; для порівняння, за аналогічний період 2025 року було 36 арештів (21 – стосовно кримських татар). У травні 2026 року російські силовики провели 11 затримань і 25 арештів, у тому числі чотирьох кримських татар. Заборона Меджлісу, масові політичні переслідування, насильницькі зникнення, дискримінаційна мобілізація, мілітаризація території та знищення культурної спадщини – усе це, за висновком правозахисників, є свідченням практик, що становлять грубі порушення міжнародного гуманітарного права. Як зазначає голова правління КРЦ Ескендер Бариєв, Росія системно порушує майже всі 46 статей Декларації ООН про права корінних народів – від права на власні інституції до доступу до землі. Третій Комітет Генасамблеї ООН у листопаді 2025 року знову зафіксував масштабні порушення прав людини на півострові, включаючи репресії, катування та переслідування представників корінного народу.

Однак парадокс полягає в тому, що репресивна машина існує паралельно з добре налагодженою системою заохочення, яка створює видимість турботи та розвитку. Росія робить ставку на те, щоб частина кримських татар відчула себе “інтегрованою” в нову реальність – через доступ до посад, фінансування релігійних і культурних проєктів, будівництво інфраструктури в татарських селах, газифікацію, ремонт доріг і будівництво шкіл.

“Що бачать кримські татари своїми очима? Вони бачать нові мечеті, нові проєкти, газифікацію їхніх домівок, дороги будуються, школи будуються”, – публічно заявляє Депутат Держради Криму Ібраїм Ширін.

У грудні 2024 року в Сімферополі пройшов з’їзд депутатів усіх рівнів із числа кримських татар – 400 учасників, у тому числі 250 депутатів, які одностайно підтримали курс Путіна та заявили, що в російському Криму створені всі умови для відродження й усебічного розвитку народу. У червні 2026 року Путін підписав указ про “реабілітацію” кримсько-татарського, вірменського, німецького та грецького населення Криму, яке постраждало під час сталінських репресій. Цей жест, звісно, не повертає депортованих, але створює в очах частини громадськості образ “турботливої” влади.

І, нажаль, це працює. Значній частині кримських татар, особливо старшому поколінню, яке пам’ятає злидні 1990-х і відсутність будь-якої підтримки з боку влади, нинішня ситуація здається прийнятною. Вони бачать нові мечеті, зокрема Соборну мечеть у Сімферополі, можливість здійснювати хадж, фінансування культурних заходів. Вони чують обіцянки про “материнську землю” для кримських татар у всьому світі. І на цьому тлі заклики з Києва про повернення півострова нерідко сприймаються як абстрактна риторика, далека від їхніх повсякденних проблем. Як слушно зазначає один із проросійських наративів:

“Кримські татари на материку і які в Криму – різниця в тому, що тут в основному молодь виїхала, а батьки залишилися в Криму”, – слушно зазначає один із проросійських наративів.

Саме в цьому полягає головний виклик для України. Поки Київ обмежується деклараціями на міжнародних майданчиках, Росія щодня працює з людьми на місцях – будує, дає роботу, створює ілюзію стабільності та фактично підкупає лояльність людей. Закон України “Про корінні народи України”, ухвалений ще 2021 року, досі не має повноцінного механізму імплементації, а більшість кримських татар живе в умовах окупації і фактично не може скористатися передбаченими правами через відсутність ефективного контролю України над Кримом. Українські інституції, зокрема представництво Президента в АР Крим та Міністерство з питань реінтеграції, не мають достатніх важелів для реальної роботи з кримськотатарською діаспорою та населенням на півострові. Ситуацію ускладнює й те, що, за деякими даними, Київ досі не довіряє кримським татарам, які живуть в Україні, підозрюючи їх у сепаратистських настроях – і це при тому, що саме кримські татари є єдиним дієвим стратегічним механізмом у руках Києва для боротьби за повернення Криму.

Водночас голоси самих кримських татар, які залишилися вірними Україні, свідчать про величезний потенціал, який залишається невикористаним. Як зазначає лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, Кремль після окупації обіцяв “вирішити всі проблеми” кримських татар і зробити їх “щасливими” – і ця обіцянка, хоч і цинічна, була почута частиною спільноти. Україна повинна запропонувати не менш переконливу, але чесну альтернативу: реальну підтримку, а не ілюзію; перспективу повернення, а не риторику; конкретні програми для кримських татар, які хочуть отримати українське громадянство, а також для тих, хто залишається на півострові.

Україні слід кардинально переглянути свою стратегію роботи з кримськотатарським населенням. Це має бути не разова акція, а системна довгострокова політика, що включає: посилення роботи з кримськотатарською діаспорою в Туреччині, Узбекистані, Білорусі та інших країнах; створення реальних, а не декларативних механізмів фінансової, освітньої та культурної підтримки; активне залучення кримських татар до українських політичних процесів; розробку чіткого плану реінтеграції півострова з урахуванням інтересів корінного народу.

Поки Україна не запропонує кримським татарам реальної альтернативи, Росія продовжуватиме вигравати цю битву за уми. Не силою, а підкупом, який називає розвитком. Не репресіями, а ілюзією турботи. Час спливає, і кожен рік окупації робить розрив між поколіннями та спільнотами дедалі глибшим. Якщо Київ не почне діяти зараз, завтра може бути запізно. Кримські татари – це не просто одна зі складових кримського питання. Це його ключ. І від того, наскільки ефективно Україна зможе працювати з цим ключем, залежить, чи вдасться їй колись відчинити двері до деокупованого Криму.

Південний рубіж: чому саме зараз перед ЗСУ відкриваються унікальні можливості для стратегічного перелому

Posted on 12 Червня, 202626 Червня, 2026 by Микола Донченко

Останні тижні на південному напрямку позначилися серйозними зрушеннями, які хоч і не завжди потрапляють у гучні заголовки новин, однак формують принципово нову оперативну реальність для Збройних сил України. Якщо дивитися на карту бойових дій не через призму щоденних флеш-репортажів, а з висоти стратегічного аналізу, стає очевидним: українське командування отримало низку тактичних і оперативних переваг, яких не було навіть під час контрнаступу 2023 року. І хоча характер війни змінився, а дрони зробили поле бою прозорим для обох сторін, саме на півдні зараз дозріває той самий потенціал, здатний змінити хід усієї кампанії.

Перше й найважливіше – це системне ураження логістичних артерій, якими Росія живить своє угруповання на лівобережжі Херсонщини та в Запорізькій області. Удари українських ракетно-артилерійських підрозділів та дронових груп по мостах, залізничних вузлах і складах боєприпасів у тимчасово окупованому Криму та на адмінмежі досягли того рівня системності, коли російська логістика почала працювати з перебоями. Звичайно, армія агресора вчиться адаптуватися, натомість ключове тут – не в тому, чи можна повністю блокувати постачання за десятки кілометрів від лінії фронту. Головне – створення так званої “сірої зони” в тилу, де кожен рух техніки перетворюється на ризиковану операцію. Для українських військ це означає: коли вони розпочнуть активну фазу продавлювання фронту, ворог не зможе оперативно підтягувати резерви та поповнювати запаси. Війна на виснаження грає на користь того, хто краще руйнує комунікації супротивника, і тут ЗСУ мають очевидне зростання спроможностей.

Другий ключовий фактор – зміна конфігурації самого фронту на півдні, яку багато хто поспішив назвати виключно негативною через скорочення лінії зіткнення. Однак для грамотного військового аналітика це звучить інакше: російське угруповання, яке раніше було розтягнуте майже на 150 кілометрів, тепер змушене оборонятися на ділянці всього 66 кілометрів. Здавалося б, це вигідно оборонцю – менше фронту, легше тримати. Але насправді для наступаючого це також має перевагу: менша протяжність означає, що українське командування може створити набагато щільніші ударні кулаки, сконцентрувати артилерію та дронові рої на вирішальних ділянках. Замість розпорошення зусиль на багатокілометровій дузі з’являється можливість обрати один-два напрямки головного удару й забезпечити там локальну перевагу в силах. Тактика “видавлювання” через щільні бойові порядки – це не ознака слабкості, це усвідомлений вибір в умовах панування дронів, коли жоден танковий клин не може проскочити непоміченим. І ЗСУ сьогодні краще за росіян підготовлені до саме такого повільного, але невідворотного просування з величезним вогневим супроводом.

Третій важливий аспект, який часто залишається поза увагою, – це оперативна пауза та перегрупування, які українська сторона використовує для накопичення ресурсів. На відміну від 2023 року, коли контрнаступ розпочинався з бригадами, навченими наскоро, зараз є час для підготовки резервів, освоєння нової західної техніки (включно з авіаційними компонентами та далекобійними системами) і, що критично, для вибудовування ешелонованої системи РЕБ та контрбатарейної боротьби. Російські війська на півдні, навпаки, зазнають хронічного браку особового складу – адже угруповання, яке тримає цю ділянку, вже не отримує такого ж підкріплення, як угруповання на Донбасі. Москва кинула основні резерви на Покровський та Лиманський напрямки, і це створює для ЗСУ вікно можливостей: кількість боєздатних російських підрозділів на півдні відносно невелика, а їхня логістика деградована. Саме в таких умовах навіть локальний успіх може призвести до ланцюгової реакції – прориву на одній ділянці та вимушеного відходу на інших.

Особливо варто наголосити на тому, що звуження фронту відкриває перед ЗСУ ще одну нетривіальну можливість: створення загрози одночасного удару з двох боків. Російське угруповання зараз витягнуте вздовж лівого берега Дніпра та вглиб Запорізької області, але його фланги не є непорушними. Українські сили вже демонстрували здатність до форсування річки малими групами та закріплення на плацдармах – достатньо згадати Кринки, де хоч і не вдалося розвинути наступ, але сам факт присутності на лівому березі змусив росіян тримати там значні сили. Тепер, коли сухопутна лінія зіткнення скоротилася, а увага ворога розпорошена, українське командування отримує шанс на комбінований маневр: одночасно тиснути на сухопутній ділянці та активізувати дії десантно-штурмових груп з боку Дніпра, змушуючи росіян метатися між загрозами.

І нарешті, найважливіший стратегічний ресурс, який з’явився у ЗСУ на півдні, – це саме розуміння противника. Російське командування чудово усвідомлює значення Кримського сухопутного коридору. Вони знають, що втрата контролю над Запорізькою та Херсонською областями не просто позбавить їх зв’язку з півостровом, а й поставить під пряму загрозу весь південний фланг. Психологічний тиск на окупантів – це теж зброя. І коли вони бачать, як українські сили методично, крок за кроком, скорочують відстань до Токмака та Мелітополя, коли Кримський міст стає ціллю атаки чи не щотижня, а залізничне сполучення переривається на дні та тижні – це підточує не тільки логістику, а й моральний дух. Війна на виснаження, яку ведуть ЗСУ, не обіцяє швидких перемог – але вона дає головне: час для того, щоб перетворити всі ці фактори – уражену логістику, щільнішу конфігурацію фронту, оперативну паузу та психологічний тиск – на реальне просування. І досвід останніх тижнів свідчить, що цей процес уже запущений, навіть якщо він не вимірюється десятками звільнених кілометрів щодня. Південь залишається тим самим театром, де може бути написана головна переможна сторінка цієї війни, і сьогодні ЗСУ мають для цього більше інструментів, ніж будь-коли раніше.

Плівки Міндіча та підозра Єрмаку: як корупційний скандал б’є по верхівці влади

Posted on 13 Травня, 202618 Травня, 2026 by Микола Донченко

Упродовж останніх місяців Україна перебуває в епіцентрі корупційного скандалу, який отримав назву “Міндічгейт”. Його головний герой – Тимур Міндіч, бізнесмен, співзасновник студії “Квартал‑95” та багаторічний партнер Володимира Зеленського. Оприлюднені наприкінці 2025 – навесні 2026 року так звані “плівки Міндіча” стали однією з найрезонансніших корупційних історій за час незалежності. Кульмінацією стало 11 травня 2026 року, коли НАБУ та САП офіційно повідомили про підозру колишньому керівнику Офісу президента Андрію Єрмаку – одному з ключових фігурантів справи. Що ж насправді відбувається, яка роль Єрмака в цій історії та якими можуть бути наслідки для системи влади?

У листопаді 2025 року НАБУ та САП провели операцію “Мідас”, спрямовану на викриття масштабної корупційної схеми в державному секторі України, зокрема в “Енергоатомі”. В ході розслідування детективи задокументували розмови, які велися в квартирі Тимура Міндіча в Києві на вулиці Грушевського, 9А. Ці розмови, які отримали назву “плівки Міндіча”, стали публічними завдяки журналістським розслідуванням – спочатку оприлюднили окремі фрагменти, а згодом видання “Українська правда” отримало доступ до більш повних розшифровок. Як пояснювали журналісти, коло осіб, які мали доступ до матеріалів справи, значно розширилося через запит на екстрадицію Міндіча, який переховується в Ізраїлі. На плівках зафіксовані розмови Міндіча з низкою високопосадовців та впливових осіб. Це зокрема колишній перший помічник президента Сергій Шефір (на плівках – “Чегевара”), тодішній міністр оборони, а нині секретар РНБО Рустем Умєров, а також особи, пов’язані з будівництвом елітного котеджного містечка “Династія” в Козині під Києвом. У розмовах учасники обговорюють фінансові питання, вплив на правоохоронні органи, оборонні закупівлі, а також кадрові рішення, зокрема в Міністерстві оборони. Голоси на плівках належать різним особам, зокрема й самому Міндічу. За твердженням НАБУ, записи долучені до матеріалів кримінального провадження й активно використовуються слідством.

Тимур Міндіч – це не просто бізнесмен і партнер Зеленського за “Кварталом‑95”. За версією слідства, він є ключовою фігурою, а ймовірно й організатором, масштабної корупційної схеми в енергетиці. За даними НАБУ, через підконтрольну Міндічу так звану “пральню” легалізовували кошти, отримані злочинним шляхом від контрагентів “Енергоатому”. Схема передбачала “відкати” в розмірі 10–15% від суми контракту на закупівлі матеріалів та послуг для атомної генерації. Деякі з цих коштів у подальшому спрямовували на будівництво елітного житла для вищих посадовців, зокрема колишнього віцепрем’єра Олексія Чернишова та інших осіб. Самому Міндічу інкримінують створення злочинної організації, легалізацію коштів, а також шахрайство. Зокрема, у справі “Мідас” він фігурує разом зі своїм бізнес-партнером Олександром Цукерманом, який також переховується в Ізраїлі. Окрім того, у травні 2026 року Міндіч отримав підозру в справі про відмивання коштів на будівництві “Династії”. Саме ця справа безпосередньо стосується Андрія Єрмака.

Колишній керівник Офісу президента Андрій Єрмак, який очолював ОП понад п’ять років і звільнився наприкінці листопада 2025 року, отримав підозру 11 травня 2026 року. Детективи інкримінують йому участь у легалізації понад 460 мільйонів гривень на будівництві елітних котеджів у кооперативі “Династія”. Слідство вважає, що Єрмак був одним з майбутніх власників однієї з чотирьох резиденцій (резиденція R2) і забезпечував фінансування будівництва за рахунок коштів, отриманих від діяльності злочинної організації, очолюваної Міндічем. У Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі стверджують, що саме Єрмак залучав до схеми інших осіб, забезпечував координацію дій учасників групи та особисто брав участь у вчиненні злочину. Прокуратура повідомила, що від липня 2020 року до серпня 2022 року уповноваженою особою від Андрія Єрмака в проєкті “Династія” був його батько Борис Єрмак, що підтверджується матеріалами листування. Після серпня 2022 року цю роль виконувала інша особа. Сам Єрмак факт спілкування з Міндічем не заперечував, однак будь-яку причетність до злочинних схем заперечує. “Я не буду зараз нічого коментувати, коли закінчаться слідчі дії”, – заявив він. На запитання, чи є він “Хірургом” з “плівок Міндіча”, Єрмак відповів: “В мене ім’я – Андрій Єрмак. В мене іншого імені немає”. Раніше, у листопаді 2025 року, правоохоронці вже проводили обшуки в Єрмака, однак тоді підозру йому не оголосили. Сам Єрмак називає справу “спровокованою публічним тиском”, а його адвокат Ігор Фомін заявив, що підозра є безпідставною: “Як на мене, ніяких підстав для того, щоб пред’являти йому якісь кримінальні претензії, просто немає, не існує і існувати не може”, – сказав він.

Окрім Єрмака, підозри у справі “Династії” отримали ще шість осіб. Серед них Олексій Чернишов (на той час міністр розвитку громад та територій), якого слідство вважає організатором схеми, а також, власне, сам Тимур Міндіч. За даними САП, Чернишов забезпечив отримання земельних ділянок, узгоджував зустрічі й особисто підшукував людей для участі в проєкті. Міндічу відводилася роль у фінансуванні, розподілі коштів та конспірації учасників злочинної групи. Іншим підозрюваним інкримінують допомогу в легалізації коштів, зокрема через фіктивні компанії та готівкові операції, а також через “бекофіс” Міндіча.

“Міндічгейт” – це не просто черговий корупційний скандал. Це історія, яка може мати далекосяжні наслідки для всієї системи влади. Незважаючи на те що прямих звинувачень проти президента Володимира Зеленського немає (він має імунітет, а прямі докази його причетності до злочинів відсутні), на плівках фігурує “Вова”, зі слів Міндіча – саме президент. Фігуранти розмов, зокрема його близькі друзі, постійно згадують можливість додзвонитися главі держави. У суспільстві це викликає питання: чи знав Зеленський про оборудки свого найближчого оточення, чи був він їхнім бенефіціаром? Прямих доказів цього немає, але політичні опоненти обов’язково використають цей скандал. Для Зеленського справа створює постійний інформаційний фон, який може підривати довіру до влади. Перший пік припав на листопад–грудень 2025 року, коли стало відомо про операцію “Мідас” та “плівки Міндіча”. Тоді президент змушений був звільнити Єрмака та провести “перезавантаження” Офісу президента. Після другого витоку в квітні-травні 2026 року дискусія спалахнула з новою силою. Сам факт вручення підозри колишньому голові Офісу президента є безпрецедентним в історії України. І хоча формально Єрмак уже втратив посаду, це все одно завдає репутаційного удару по президенту.

Попри це, аналітики вважають, що сьогодні скандал не матиме критичних наслідків для чинної влади. Володимир Фесенко зазначає, що найбільші ризики можуть виникнути вже після війни, коли розпочнеться передвиборча боротьба. Саме тоді весь цей компромат може бути використаний як потужний важіль для дискредитації політичної команди Зеленського. Поки ж влада намагається демонструвати максимальну дистанцію від фігурантів справи та посилювати риторику щодо боротьби з корупцією. Однак залишається відкритим питання: чи вистачить у неї політичної волі довести розслідування до логічного завершення та притягнути до відповідальності всіх винних, включно з представниками власної “тіні”? Відповідь на нього багато в чому визначить ставлення суспільства до боротьби з корупцією та довіру до державних інституцій загалом.

У мережі обговорюють відео з колумбійським найманцем у полоні РФ

Posted on 9 Травня, 20269 Травня, 2026 by Микола Донченко

У мережі масово поширюють відео, на якому, як стверджується, зафіксований громадянин Колумбії, який нібито потрапив у російський полон на одному з напрямків фронту.

Відео поширюють мілітарні Telegram-канали.

На кадрах чоловік розмовляє іспанською мовою, поруч із ним перебувають люди у військовій формі. Водночас достовірно встановити походження відео, місце та час зйомки, а також реальні обставини перебування людини у кадрі наразі неможливо.

На тлі появи нового відео знову обговорюється участь громадян Колумбії у бойових діях на боці ЗСУ. За різними оцінками, від початку повномасштабної війни до України прибули тисячі латиноамериканців із військовим досвідом.

У відкритих джерелах зустрічаються різні оцінки щодо кількості колумбійців, які беруть участь у війні. Йдеться про цифри від 2 до 7 тисяч осіб. Також повідомляється про значні втрати серед іноземних бійців та численні випадки зникнення безвісти. Частина сімей у Колумбії продовжує розшукувати своїх родичів, які вирушили до України.

Раніше у ЗМІ з’являлися повідомлення про захоплення в полон кількох громадян Колумбії у Запорізькій області. Зокрема, згадувалися Луїс Мануель Руїдіас Контрерас, Хуан Давід Поло Мендоса та Луїс Гільєрмо де ла Крус Рамос. Наприкінці квітня 2026 року також повідомлялося про полон 24-річного Вільяма Андреса Гальєго Ороско після боїв у Харківській області.

Крім того, у публічному просторі неодноразово з’являлася інформація про судові вироки громадянам Колумбії, затриманим у зоні бойових дій. За повідомленнями російських джерел, двоє колумбійців отримали по 13 років ув’язнення, а ще одного громадянина країни у 2025 році засудили до 19 років позбавлення волі.

Влада Колумбії раніше вже заявляла про занепокоєння через участь своїх громадян у війні за кордоном. Президент Густаво Петро неодноразово наголошував, що найманство є незаконним. У березні 2026 року в Колумбії підписали закон, який забороняє вербування та використання колумбійських найманців, а також передбачає приєднання країни до міжнародної конвенції щодо боротьби з цим явищем.

Втрати Кремля від атак ЗСУ не перевищують доходів від зростання цін на нафту – Буданов

Posted on 10 Квітня, 2026 by Микола Донченко

Росія використовує зростання світових цін на нафту, спричинене закриттям Ормузької протоки Іраном. Наразі втрати країни-агресора від українських обстрілів, які завдали удару по ворожій нафтовій промисловості, не перевищують доходів від стрибка цін на ресурси.

Про це заявив журналістам глава Офісу президента Кирило Буданов.

За його словами, атаки українських захисників на російські нафтопереробні заводи не можна порівнювати з тим зростанням цін, яке відбулося після ескалації на Близькому Сході, однак вони впливають на нафтогазову промисловість окупантів.

Крім того, глава ОП запевнив, що Київ не може припинити наносити удари по таких об’єктах Кремля доти, доки триває війна.

Буданов також припустив, що повномасштабне вторгнення загарбників може закінчитися незабаром, оскільки обидві сторони прагнуть цього.

Він зазначив, що на відміну від українців росіяни витрачають власні гроші на ведення бойових дій, які обчислюються трильйонами. У зв’язку з цим він припускає, що переговори не затягнуться надовго.

Політик підкреслив, що зараз і Москва, і Київ висувають “максималістські” вимоги щодо припинення вогню, але він переконаний, що в підсумку представники країн зможуть знайти компроміс.

Українці масово залишають Фінляндію: безробіття та тиск системи

Posted on 29 Березня, 202629 Березня, 2026 by Микола Донченко

Тисячі українців, які знайшли прихисток у Фінляндії, змушені залишати країну через труднощі з працевлаштуванням і відсутність чітких перспектив залишитися після завершення тимчасового захисту.

Про це повідомляє фінське медіа Yle, яке поспілкувалося з українцями, що вже виїхали або планують переїзд до інших країн ЄС.

25-річна Владислава Онуфрієнко розповідає, що після кількох років життя у Фінляндії втратила надію знайти роботу та вирішила переїхати до Естонії. Вона зазначає, що її спроби закріпитися на ринку праці не дали результату навіть попри знання мови та наявність дозволів.

“На жаль, мій шлях у Фінляндії не склався. Я намагалася зробити все, що могла. Мені здається, що ця країна не хоче мене тут бачити”, – каже вона.

Подібна ситуація і в Андрія Камінського, який після втечі з окупованого Маріуполя опинився у Фінляндії. Попри вищу освіту інженера-будівельника, він не зміг знайти стабільну роботу.

“Я розсилаю десятки заявок щотижня, на більшість мені не відповідають навіть ні, дякуємо”, – розповідає Камінський.

За його словами, навіть для некваліфікованої роботи часто вимагають знання фінської мови, тоді як англійської недостатньо. Після короткого досвіду сезонної роботи він також вирішив повернутися до Естонії.

Ситуацію ускладнює те, що тимчасовий захист для українців у ЄС завершується у березні 2027 року, і наразі немає чіткої інформації щодо його продовження. За словами представниці Міністерства внутрішніх справ Фінляндії Туулі Туунанен, цей статус не передбачає довгострокового перебування, а для цього необхідно мати роботу або навчання.

Водночас рівень безробіття у Фінляндії залишається одним із найвищих у Європі, а мовні бар’єри значно ускладнюють інтеграцію мігрантів. Додатковим фактором стає і невизначеність щодо вартості навчання для студентів з-за меж ЄС у майбутньому.

У пошуках кращих умов українці дедалі частіше обирають інші країни ЄС. Зокрема, Естонія приваблює тим, що час перебування під тимчасовим захистом зараховується до стажу для отримання постійного дозволу на проживання, чого немає у Фінляндії.

Популярною стає і Угорщина, де рівень працевлаштування українців сягає 71%. Українка Ганна Дідьковська після переїзду змогла швидко знайти роботу на автомобільному заводі.

“Фінляндія мені подобалася, красива країна, приємні люди. Але я не могла знайти роботу. А в Угорщині мене одразу взяли працювати на завод”, – зазначає вона.

За офіційними даними, до Фінляндії прибули близько 90 тис українців із тимчасовим захистом, однак приблизно 40 тис вже залишили країну або повернулися додому.

Щоб змінити країну перебування, українці мають відмовитися від тимчасового захисту у Фінляндії, після чого можуть оформити його в іншій державі ЄС.