Міноборони України може пришвидшити ідентифікацію загиблих військових за відбитками пальців і стоп

У Міноборони України запропонували пришвидшити ідентифікацію загиблих військовослужбовців не лише за допомогою ДНК-експертизи, а й за відбитками пальців рук і ніг.

Про це повідомив керівник департаменту охорони здоров’я Міноборони Дмитро Самофалов в інтерв’ю LB.ua.

За його словами, у світовій практиці загиблих військових спочатку ідентифікують за жетоном, відбитками пальців і зубною формулою. ДНК-експертиза зазвичай застосовується пізніше, оскільки вона дорожча і вимагає більше часу.

Самофалов пояснив, що Міноборони пропонує зчитувати не лише відбитки пальців рук, а й стоп. За його словами, відбитки стоп часто краще зберігаються, оскільки взуття додатково захищає їх.

У відомстві розраховують впровадити новий підхід до кінця 2026 року. Там вважають, що це допоможе знизити ризик помилок під час ідентифікації загиблих.

Самофалов також нагадав, що раніше траплялися випадки, коли ДНК-експертиза помилково підтверджувала загибель людини, яка насправді була живою.

Удари по складах – не головна ціль: де проходить справжня артерія логістики ворога

Українські безпілотники продовжують завдавати ударів по російській логістичній інфраструктурі. Нещодавно під приціл потрапили склади найбільшого в РФ інтернет-ритейлера Wildberries. І хоча ці атаки виглядають ефектно та викликають резонанс у медіа, їхній реальний вплив на економіку агресора, м’яко кажучи, сумнівний. Адже, як і в Україні, російська електронна комерція значною мірою залежить від імпорту, а частка імпорту у структурі ВВП – це негативний чинник. Руйнування складів може завдати локальних збитків окремим бізнесам, але на спроможність Росії вести війну це впливає мінімально. Виняток становить хіба що знищення комплектуючих для дронів, якщо такі там зберігалися, проте достеменної інформації про це немає.

Тож чи варто витрачати дорогоцінні ракети та дрони на об’єкти, які не мають критичного значення для воєнної машини Кремля? Набагато ефективніше, на мою думку, зосередитися на тому, що справді є артерією російської армії, – на залізниці. Саме вона є одночасно найбільшою перевагою та найвразливішим місцем Росії через її величезну територію. Залізничний транспорт залишається найефективнішим інструментом логістики на таких просторах, особливо для перевезення важких вантажів на великі відстані. І якщо паралізувати цю систему хоча б частково, ефект буде відчутним набагато швидше, ніж від атак на склади.

Російська військова логістика вкрай залежна від залізниці, адже у загарбників немає достатньої кількості автотранспорту. Вони змушені використовувати потяги для доставки боєприпасів, пального, важкої техніки та живої сили до лінії фронту. Якщо перерізати або суттєво ускладнити ці маршрути, це вирішить одразу дві проблеми: по-перше, ускладнить постачання російських військ на передовій, по-друге, дезорганізує внутрішню логістику в самій Росії. Те, що ворог боїться таких ударів, підтверджує той факт, що для захисту залізничної мережі Росія знову ввела в дію броньовані потяги радянських часів. Це свідчить про усвідомлення вразливості цієї інфраструктури.

Звісно, повністю знищити всю залізничну мережу Росії неможливо – це тисячі кілометрів колій. Але системні удари по ключових вузлах: мостах, стрілочних переводах, релейних шафах, електропідстанціях – можуть створити ефект доміно, зупиняючи рух на цілих напрямках. Особливо це стосується прикордонних із Україною територій, де логістичні ланцюги й так працюють з перебоями. Якщо українські сили зосередять увагу саме на цій стратегії, російське командування змушене буде відволікати значні ресурси на охорону та відновлення залізниці, що послабить їхні наступальні спроможності.

До речі, подібна тактика успішно застосовувалася ще під час Другої світової війни. Британський спецпідрозділ SAS у Північній Африці систематично перерізав шляхи постачання армії Роммеля, завдаючи ударів саме по логістиці, а не по скупченнях військ. Це дозволяло малими силами паралізувати цілі армії, позбавляючи їх пального, боєприпасів та продовольства. Чому б не застосувати цей перевірений підхід у сучасних умовах, використовуючи далекобійні дрони та ракети, а також агентурну розвідку?

Отже, пріоритетом мають стати не ефектні удари по складах чи логістичних центрах, які не впливають на воєнний потенціал РФ, а системна робота по знищенню залізничної інфраструктури. Саме вона здатна перекрити кисень російській армії, поставивши її перед реальною загрозою голоду та нестачі боєприпасів. Залізниця – це слабке місце Росії, і вдарити по ньому означає завдати удару по самій суті воєнної машини агресора.

Почесний громадянин Херсона Драпатий став новим головнокомандувачем ЗСУ

Президент України призначив генерал-майора Михайла Драпатого новим головнокомандувачем ЗСУ. Він замінив на цій посаді Олександра Сирського.

Про це головнокомандувач повідомив у своєму зверненні.

До призначення Драпатий командував Сухопутними військами ЗСУ та оперативно-стратегічним угрупованням військ “Хортиця”. Після рішення президента він подякував за довіру та заявив, що служба Україні під час війни означає для нього “абсолютну відповідальність”.

“Працюватиму відповідально, зосереджено і з повагою до людей, які сьогодні захищають нашу державу”, – написав генерал-майор.

Драпатий є почесним громадянином Херсона. Це звання йому присвоїли у вересні 2024 року за участь у визволенні міста. Тоді ж він отримав нагрудний знак “За оборону та визволення Херсона”.

Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Драпатий обіймав низку командних посад, зокрема керував оперативним угрупованням військ на півдні, брав участь в обороні Кривого Рогу та визволенні Херсона.

Михайло Драпатий народився 1982 року в Кам’янці-Подільському. Закінчив Харківський інститут танкових військ та Національний університет оборони України. Військову службу розпочав 2004 року в 72-й окремій механізованій бригаді.

Хто наступний? Що стоїть за публічним конфліктом Федорова та Сирського

Відставка Михайла Федорова з посади міністра оборони, яка сталася на тлі публічного конфлікту з головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським, швидко перетворилася з кадрового рішення на повноцінний політичний скандал. Те, що могло залишитися внутрішньою проблемою у військовому керівництві, вилилося в протести, вимоги звільнити Сирського та активні обговорення в соцмережах.

Сам Федоров на брифінгу 16 липня пояснив свою відставку принциповими розбіжностями з головнокомандувачем щодо управління армією та ведення війни. За його словами, він намагався налагодити співпрацю, однак ініціативи Міноборони систематично блокувалися, а Сирський звинуватив його в організації інформаційних кампаній проти себе. Ексміністр наголосив, що був готовий працювати далі, але після ультиматуму з боку головнокомандувача ситуація стала неможливою.

Це публічне протистояння спричинило хвилю обурення в суспільстві. В соцмережах почали лунати заклики до звільнення Сирського та вимоги пояснень від військового та політичного керівництва.

Експерти розділилися в оцінках цього конфлікту. Військовий експерт Олег Жданов вважає, що звільнення Сирського не призведе до обвалу фронту, оскільки, на його думку, реальну оборону тримають не генерали, а командири рот і батальйонів. Він вбачає суть конфлікту в суперечності між старою радянською системою управління та сучасною армією, орієнтованою на інновації. На думку Жданова, відставка Федорова, який був популярним завдяки реальним змінам у сфері дронів та далекобійних ударів, є серйозною помилкою, що «підрізає крила» самому президенту.

Однак існує й інша, більш інтригуюча версія. Військово-політичний експерт Дмитро Снєгирєв припускає, що конфлікт між Федоровим і Сирським міг бути штучно створений та поступово підготовлений в інформаційному просторі. Він звертає увагу на те, що головне в цій історії не сама відставка, а те, чому вона стала настільки публічною та викликала такий суспільний резонанс.

На думку Снєгирєва, це може бути частиною підготовки нового політичного проекту, який позиціонуватиметься як «умовна опозиція» до Офісу президента, але насправді залишиться під його контролем. Тезис про те, що Зеленський звільнив Федорова через особисту ревнощі до його популярності, міг бути навмисно поширений у суспільстві для мобілізації протестного електорату навколо ексміністра.

Снєгирєв вважає, що Федорова готують як конкурента для Валерія Залужного на майбутніх виборах. Його можуть представити як молодого реформатора, який залишився в Україні, займався розробкою дронів, боровся з корупцією і відкрито виступив проти застарілих підходів в армії, на відміну від Залужного, який перебуває у Великій Британії. Таким чином, Федоров може використовуватися як “медійна торпеда” для зниження рейтингів Залужного.

При цьому Снєгирєв ставить під сумнів антикорупційний імідж Федорова, зазначаючи, що за час його роботи в Міноборони накопичилися мільярдні борги за контрактами, за якими держава не отримала ні зброї, ні повернення коштів. Він вважає, що новий міністр мав би провести внутрішній аудит, але суспільство не побачило результатів.

Снєгирєв також пов’язує активізацію навколо Федорова з нещодавнім приїздом Залужного до Києва. За його словами, після зустрічей Залужного з представниками влади, на яких, ймовірно, обговорювалася його можлива участь у виборах, Банкова могла активізувати пошук політичного проекту, здатного працювати з тією ж аудиторією.

Експерт наголошує на суперечності: раніше Залужному казали, що його участь у виборах призведе до поляризації суспільства, а тепер штучно поляризують суспільство навколо Федорова. Раніше Банкова вже намагалася створити подібний проект навколо мера Харкова Терехова, але образ “господарника” не здобув популярності, тоді як Федоров вже має впізнаваність та підтримку частини суспільства.

Снєгирєв припускає, що конфлікт із Сирським міг бути закладений ще з самого початку призначення Федорова. Він згадує, що Федоров став міністром на тлі публічного конфлікту між Сирським і Сергієм Стерненком, який згодом став радником міністра. Таким чином, створювалися передумови для інформаційних атак на головнокомандувача.

Крім того, на думку Снєгирєва, кампанія може бути спрямована не лише проти Сирського та Залужного, а й проти інших потенційних конкурентів, зокрема Кирила Буданова. Історію з замахом на бізнесмена в Монако та затриманнями намагалися подати як провал ГУР, щоб нейтралізувати Буданова. Також він згадує екстрадицію Руслана Демчака, пов’язаного з оточенням Порошенка.

Показовою Снєгирєв вважає і позицію самого Федорова, який після звільнення не перейшов у відкриту опозицію, а заявив, що президент ще може переглянути своє рішення, що дозволяє йому критикувати окремі кадрові рішення, не розриваючи зв’язків з Банковою. За його словами, цей конфлікт вирішує одразу кілька завдань: дискредитує головнокомандувача, створює політичний бренд Федорова, мобілізує протестний електорат і послаблює потенційних конкурентів напередодні можливого виборчого циклу.

Начальника тилу навчального підрозділу ЗСУ засудили до 10 років за розкрадання продуктів

Начальника тилу одного з навчальних підрозділів ЗСУ визнали винним у привласненні продуктів, призначених для харчування військовослужбовців. Суд призначив йому покарання у вигляді 10 років позбавлення волі, а також позбавив військового звання майора.

Про це повідомив Офіс Генерального прокурора України.

За даними прокуратури у військовій їдальні фактично використовували менше продуктів, ніж зазначали в бухгалтерських документах. Залишки, серед яких були м’ясо, крупи, цукор, масло, ковбасні вироби, яйця та рослинна олія, вивозили з підрозділу та продавали цивільним.

Слідство встановило, що начальник тилу особисто вивозив продукти з території військової частини на автомобілі. У період з червня 2024 року по січень 2025 року правоохоронці задокументували 59 таких епізодів.

Загальний збиток державі оцінили приблизно в 500 тис гривень. У січні 2025 року посадову особу затримали. Справу розслідувала поліція Чернігівської області за оперативного супроводу військової контррозвідки СБУ.

Суд визнав чоловіка винним у привласненні військового майна в умовах воєнного стану. Окремо триває розгляд справи начальниці їдальні, яка, за версією обвинувачення, могла діяти разом із ним.

Операції в Лівії та виклики зими: де пріоритети України?

Останніми місяцями в інформаційному просторі дедалі частіше з’являються повідомлення про активізацію України на Близькому Сході – від розгортання військових фахівців у Лівії до дипломатичних турне президента країнами Перської затоки. Ці кроки викликають неабиякий інтерес і породжують спекуляції щодо появи в Києва нових глобальних амбіцій. Однак варто тверезо оцінювати ситуацію: нинішню активність слід розглядати радше як ситуативний дипломатичний маневр, а не як започаткування довгострокової стратегічної присутності. І головна причина цього – не брак політичної волі чи ресурсів, а об’єктивна реальність, у якій опинилася Україна напередодні нової, надважкої зими.

Присутність України в Лівії справді є фактом. За даними розслідування французького державного мовника RFI, на заході країни розгорнуто близько 200 українських військовослужбовців. Вони базуються щонайменше на трьох об’єктах: авіабазі в Місраті (поруч із турецькими, італійськими силами та командуванням США в Африці), прибережній базі для запуску дронів у Зауїї та ще одному об’єкті в Триполі. Це дало змогу українським силам, зокрема, атакувати російський танкер для перевезення скрапленого газу “Arctic Metagaz” 4 березня 2026 року.

Це справді важливий тактичний успіх. Як зазначають аналітики, українські морські дрони “Магура” з радіусом дії до 800 км можуть тримати під вогневим контролем значну частину Середземного моря. Це створює додаткові ризики для російських комунікацій і демонструє здатність України воювати не лише на власній території. Однак важливо розуміти: ця присутність є обмеженою за чисельністю (близько 200 осіб), вузькоспеціалізованою (переважно інструктори та оператори БпЛА) і, що найголовніше, повністю залежною від політичної волі лівійського уряду національної єдності.

Українські дипломатичні зусилля в регіоні – турне Володимира Зеленського Саудівською Аравією, ОАЕ, Катаром та Йорданією – також варто сприймати в контексті пошуку додаткових ресурсів для виживання держави, а не як зародження нової стратегічної осі. Київ шукає інвесторів для відновлення, нові ринки збуту для своєї продукції та, що не менш важливо, додаткові канали фінансування оборонних потреб. Це – вимушена диверсифікація, а не зміна геополітичного курсу.

Більшість експертів сходяться на думці, що Україна має будувати власну довгострокову стратегію на Близькому Сході, оскільки тактичні успіхи та асиметричні кроки не можуть замінити системної політики. Питання в тому, чи є в України зараз ресурс для такої системної політики – і відповідь, на жаль, негативна.

Головна причина – можлива енергетична криза, яка наближається. Зима 2026-2027 років майже напевно супроводжуватиметься періодичними відключеннями, особливо в години пікового навантаження та після масованих російських атак. Найбільший ризик – не повний блекаут країни, а тривалі локальні кризи у великих містах із проблемами тепла, води та зв’язку. За песимістичним сценарієм, обмеження можуть сягати 4-6 годин на добу. І це – за умови, що будуть працювати механізми імпорту та розподіленої генерації.

Виклики для України в найближчі місяці будуть зосереджені не в лівійській пустелі чи на берегах Перської затоки, а на власних об’єктах критичної інфраструктури. Російські удари по енергетиці тривають системно: з січня 2026 року армія РФ здійснює регулярні масовані атаки по цивільних енергетичних об’єктах. Ворог цілеспрямовано руйнує підстанції та повітряні лінії 750 кВ і 330 кВ – основу енергомережі України. І якщо влітку ці удари не мають такого ж руйнівного ефекту, то з настанням холодів ситуація може стати критичною.

Саме тут постає питання про пріоритети. Чи варто витрачати обмежені дипломатичні, фінансові та, головне, людські ресурси на далекі операції, коли вдома накопичується критична маса проблем? Військові фахівці, які зараз перебувають у Лівії, – це висококваліфіковані оператори та інструктори. Їхній досвід, безперечно, є цінним. Але чи не буде він ще більш потрібним в Україні взимку, коли кожен фахівець з протидії безпілотникам або з відновлення інфраструктури може рятувати життя та забезпечувати роботу критичних об’єктів?

Українська влада, схоже, це розуміє. Заяви про готовність допомогти партнерам зі стабілізацією ситуації на Близькому Сході звучать обережно та не передбачають масштабних зобов’язань. Це – радше сигнал про наявність потенціалу та готовність до співпраці, ніж анонс нової військової кампанії. Натомість основні зусилля зосереджені на підготовці до зими: накопиченні газу, імпорті електроенергії, розгортанні розподіленої генерації. І це є правильним стратегічним вибором.

Отже, нинішню активність України на Близькому Сході варто сприймати як ситуативний дипломатичний маневр, а не як довгострокову тенденцію. В умовах, коли попереду – найважча зима, а російські удари по енергетиці не припиняються, Київ змушений обирати пріоритети. І ці пріоритети – вдома, а не в лівійській пустелі. Тактичні успіхи в Середземному морі не повинні затьмарювати стратегічну необхідність зберегти тепло та світло для українців у найскладніші місяці. Тому, ймовірно, найкращою стратегією на найближчий період буде зосередитися на короткострокових, високоефективних операціях, які не розпорошують ресурси, а натомість посилюють обороноздатність країни безпосередньо на лінії фронту та в тилу. Це не означає відмови від амбіцій – це означає виважений підхід до їх реалізації в умовах, коли ціна кожної помилки є надто високою.

Сирський заявив про уповільнення темпів російського наступу у першій половині 2026 року

У першому півріччі 2026 року просування російських військ сповільнилося більш ніж удвічі. Це сталося попри майже подвійну перевагу російської армії в особовому складі та техніці.

Про це повідомив головнокомандувач Збройних сил України Олександр Сирський.

Сирський стверджує, що російські війська намагалися розгорнути масштабний наступ, однак не досягли поставлених цілей. Якщо раніше активні наступальні дії велися на 13 оперативних напрямках, то зараз, за його оцінкою, таких напрямків залишилося не більше шести–семи.

Українські війська продовжують оборонну операцію й одночасно проводять стабілізаційні дії. На окремих ділянках фронту Сили оборони України ведуть активні бої та зберігають ініціативу.

“Наразі співвідношення наших штурмових дій до дій противника становить приблизно 40 на 60. Саме завдяки активним діям Сил оборони у першому півріччі 2026 року темпи просування російських військ скоротилися більш ніж удвічі”, – зазначив генерал.

Окремо Сирський навів дані щодо ударів у рамках кампаній Deep Strike та Middle Strike. За його словами, за шість місяців на території Росії було уражено 697 цілей, а прямі та непрямі економічні збитки оцінюються щонайменше у 6,1 млрд доларів. У рамках Middle Strike, як заявив головнокомандувач ЗСУ, уражено 7028 об’єктів.

Також Сирський повідомив, що за перше півріччя артилерія виконала понад 456 тис вогневих завдань, ракетні війська завдали понад 1140 ударів, авіація Повітряних сил — понад 1100, а підрозділи підтримки — близько 1400. За підсумками наради він окремо наголосив на необхідності проводити ротацію особового складу не рідше ніж раз на 60 днів.

Об’єкт, на якому стався вибух у Вишневому, не належить до ЗСУ – Генштаб

Об’єкт у Вишневому Київської області, на якому після масованої атаки сталася вторинна детонація, не перебуває під управлінням Збройних сил України.

Про це повідомили в Генеральному штабі ЗСУ у відповідь на запит УНІАН.

У Генштабі наголосили, що цей об’єкт не підпорядковується українській армії. Там також нагадали, що залишається чинним розпорядження головнокомандувача ЗСУ, яке забороняє розміщувати склади боєприпасів та інші подібні об’єкти поруч із житловою забудовою та місцями перебування цивільного населення.

В ніч на 6 липня ворог здійснив масовану атаку ракетами та безпілотниками по Києву, його околицях та Київській області. У результаті удару по одному з об’єктів у Вишневській громаді Бучанського району почалася детонація вибухонебезпечних предметів.

Через загрозу повторних вибухів із Вишневого та села Крюківщина евакуювали понад 600 осіб. Крім того, у Вишневській громаді зафіксували погіршення якості повітря: підвищений рівень вуглекислого газу та дрібнодисперсного пилу, який утворюється під час пожеж.

Вони обрали Україну: кримчанин, який пройшов Бахмут і був нагороджений орденом “За мужність”

Ця історія – про Енвера Селяметова, вихідця з Криму, який після початку повномасштабної війни виїхав з окупованого півострова та став до лав Сил оборони України. Разом із родиною він залишив територію, контрольовану Росією, а вже після прибуття до Києва вступив до українського підрозділу і згодом брав участь у бойових завданнях на одному з найважчих напрямків фронту.

Енвер Напійович Селяметов народився 31 жовтня 1984 року в селищі Октябрь міста Шахрисабз Кашкадар’їнської області тодішньої УзРСР. Згодом він проживав у Криму, був зареєстрований у місті Джанкой. У 2002 році Селяметов закінчив Мелітопольський ліцей залізничного транспорту, після чого пов’язав свою професійну діяльність із залізницею.

Після окупації Криму Росією він залишався на півострові та з 2014 до 2022 року працював у структурному підрозділі “Джанкойське локомотивне депо” так званої “Кримської залізниці”. Там він обіймав посаду слюсаря з огляду та ремонту локомотивів на пунктах технічного обслуговування. Для багатьох мешканців Криму цей період став часом постійного тиску, вимушеного пристосування до окупаційної реальності та складних особистих рішень.

У жовтні 2022 року Енвер Селяметов разом із дружиною та двома дітьми виїхав через Латвію на територію України. Після прибуття до Києва він вступив до лав Збройних сил України, де отримав військове звання рядового. Його служба була пов’язана з 251-м окремим батальйоном територіальної оборони у складі 241-ї окремої бригади регіонального управління Сил територіальної оборони “Північ”.

У складі роти вогневої підтримки Селяметов виконував завдання в Черкаській області, зокрема у місті Канів. Він брав участь у роботі мобільних груп, оснащених великокаліберними кулеметами, які чергували на бойових позиціях для протидії ворожим дронам типу “Шахед”, що могли рухатися у напрямку Києва. Також у складі групи військовослужбовців він залучався до охорони Канівської ГЕС.

Згодом Енвер Селяметов виконував бойові завдання в районі Бахмута Донецької області. Там він брав участь в облаштуванні командно-спостережного пункту роти вогневої підтримки та під ворожими обстрілами встановлював обладнання для запуску альтернативного інтернет-зв’язку. Під час виходів на бойові позиції у місті Бахмут він разом із побратимами утримував позиції під мінометним вогнем противника та брав участь у знищенні особового складу ворога.

 

Окремим епізодом його служби стала евакуація поранених бійців. Селяметов особисто вивозив тяжко поранених військовослужбовців роти вогневої підтримки автомобільним транспортом під ворожим мінометним вогнем до пункту надання первинної медичної допомоги. Під час утримання вогневих позицій у зоні відповідальності підрозділу в Бахмуті він неодноразово потрапляв під артилерійські, мінометні та гранатометні обстріли.

28 березня 2023 року під час бою на вогневій позиції “КОСМОС” у районі Бахмута Енвер Селяметов влучним пострілом із РПГ-7 знищив ворожого кулеметника. Одразу після цього позиція потрапила під мінометний обстріл, унаслідок чого військовий дістав поранення – акубаротравму. Попри це, він добровільно продовжив виконувати бойові завдання в районі Бахмута.

За час проходження служби Селяметов зарекомендував себе як військовослужбовець, здатний швидко орієнтуватися у складних обставинах і самостійно ухвалювати правильні рішення. За бездоганне виконання військового та службового обов’язку, а також проявлені доблесть і честь він був нагороджений державною нагородою України – орденом “За мужність” III ступеня.

Історія Енвера Селяметова має особливе символічне значення. Вона демонструє, що навіть роки окупації не здатні повністю розірвати зв’язок кримчан з Україною. Для багатьох вихідців із півострова війна Росії проти України є не абстрактним конфліктом, а особистим вибором між примиренням з окупацією та боротьбою за свободу.

Попри життя в окупованому Криму, Енвер Селяметов зробив свідомий вибір на користь України. Він вивіз родину з-під контролю Росії, вступив до лав ЗСУ, пройшов бойові завдання в Бахмуті, рятував поранених побратимів і був відзначений державною нагородою. Його історія є ще одним доказом того, що Крим залишається пов’язаним з Україною не лише політично, а й через долі людей, які зі зброєю в руках воюють проти російської агресії.

Нагадаємо, раніше ми вже розповідали про вихідців з окупованих територій, які зробили свідомий вибір на користь України. Зокрема, йшлося про історію бійця з позивним Татарин, для якого війна почалася ще у 2014 році в Криму, про українця з окупованої території, який, опинившись у лавах армії РФ, вирішив чинити опір зсередини, про кримського татарина Ісу Акаєва, який після окупації півострова добровільно став до лав українських підрозділів, а також про українця з окупованого Криму Сергія Ополченцев, який обрав шлях боротьби за свободу України.