В умовах триваючої мобілізації в Україні дедалі більше уваги привертають методи роботи Територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП). У публічному просторі регулярно з’являються відеозаписи конфліктних ситуацій за участі представників ТЦК та військовозобов’язаних. Однак за цими окремими епізодами постає системне питання: розмежування повноважень між ТЦК та Національною поліцією. Чинне законодавство чітко визначає функції кожного відомства, однак на практиці ці межі часто порушуються, що створює передумови для інституційної напруги та впливає на рівень довіри до державних органів.
Відповідно до законодавства, ТЦК відповідають за ведення військового обліку, оповіщення громадян (вручення повісток) та здійснення мобілізаційних процедур. Функція адміністративного затримання осіб, які порушують правила військового обліку, та їх доставка до ТЦК покладається виключно на Національну поліцію. Такий розподіл має на меті забезпечити дотримання прав громадян під час мобілізаційних заходів.
Однак на практиці фіксується чимало випадків, коли співробітники ТЦК самостійно здійснюють затримання, застосовують фізичну силу або обмежують свободу громадян. Про це свідчать численні відео, що публікуються в соціальних мережах, а також офіційна статистика. За даними Офісу Омбудсмена, у 2022 році надійшло 18 скарг на дії ТЦК, тоді як у 2025 році кількість таких звернень зросла до понад 6100. Більшість із них стосуються перевищення повноважень, зокрема незаконних затримань, приховування облич працівниками та обмеження доступу до телефонного зв’язку.
Окремі випадки, що набули розголосу, ілюструють ситуацію:
– У Києві патрульні спільно з військовослужбовцями затримали чоловіка із застосуванням наручників. Йому не вручали повістку, не пояснили підстав затримання та обмежили можливість скористатися телефоном. Після перевірки даних, яка тривала близько години, особу відпустили через відсутність законних підстав для утримання;
– В Одеській області представники ТЦК блокували автомобіль на трасі та вимагали від водія проїхати з ними для уточнення облікових даних. Поліція, яка прибула на виклик, не втрутилася, посилаючись на те, що ситуація належить до компетенції військових;
– На Волині військовозобов’язаний, який самостійно прийшов до ТЦК для звірки даних, не мав змоги залишити приміщення понад 12 годин. Йому погрожували негайним направленням до навчального центру, хоча жодних документів про затримання не оформлювали.
Фактично чинна модель взаємодії між ТЦК та поліцією базується не стільки на законодавчих приписах, скільки на неформальному суспільному договорі, укладеному в умовах воєнного часу. Сутність цього договору зводиться до простої формули: мобілізація є критично важливою для виживання держави, тому вона отримує безумовний пріоритет над правовими процедурами. У межах цієї негласної угоди ТЦК отримали карт-бланш на активні дії, включно з тими, що виходять за межі їхніх формальних повноважень, а поліція, своєю чергою, взяла на себе функцію не перешкоджати цим діям або ж навіть забезпечувати їхній супровід. Такий консенсус тривалий час виконував роль компенсаторного механізму: він дозволяв досягати мобілізаційних показників там, де правові інструменти виявлялися недостатньо ефективними. Однак сьогодні цей неформальний договір зазнає системної ерозії.
Риторика відомств як індикатор напруги
Окремої уваги в аналізі ситуації заслуговує не лише динаміка інцидентів, а й публічна комунікація представників обох структур. Саме вона дозволяє зафіксувати не просто окремі випадки конфліктів, а наявність наростаючої системної проблеми у взаємодії відомств.
Ключовим сигналом стала заява спікера Полтавського ТЦК Романа Істоміна. В останньому зверненні він прямо зазначив, що адміністративне затримання є виключною функцією Національної поліції. Однак, за його словами, на практиці “ТЦК цим займається тільки тому, що доводиться”. Ця фраза фіксує одразу кілька важливих обставин. По-перше, представник ТЦК публічно визнає, що його відомство діє поза межами законодавчо визначених повноважень. По-друге, причиною такого виходу за правове поле називається неефективність або бездіяльність іншого державного органу – поліції. По-третє, саме формулювання “доводиться” вказує на те, що в системі сформувався неформальний примус до порушення закону задля досягнення результату. По-четверте, сам факт публічного висловлювання з обвинуваченням на адресу поліції вказує на те, що неформальний консенсус розмивається і більше не влаштовує одну зі сторін. У даному випадку це ТЦК, які хотіли б більш активної функції поліції в здійсненні мобілізації.
Така публічна риторика є нетиповою для представників силових структур, які зазвичай уникають прямих звинувачень на адресу колег із суміжних відомств. Те, що подібна заява була зроблена, свідчить про високий рівень внутрішньої напруги та, ймовірно, про відсутність ефективних механізмів вирішення проблеми на робочому рівні. У нормальних умовах міжвідомчі суперечки вирішуються або на рівні керівництва, або через спільні інструкції та регламенти. Якщо ж представник середньої ланки змушений публічно констатувати факт системного порушення, це означає, що вертикаль управління дала збій.
Зі свого боку, у поліцейському середовищі також існує невдоволення поточною моделлю взаємодії. Джерела в правоохоронних органах, які погоджуються коментувати ситуацію на умовах анонімності, описують її як “перекладання відповідальності”. За їхніми словами, поліцію фактично звели до ролі супроводу мобілізаційних груп та співучасті у реалізації мобілізаційних заходів, позбавивши при цьому будь-якого реального впливу на правову складову питання. Патрульні, які зобов’язані бути присутніми під час оповіщення, часто не мають ані повноважень, ані інструкцій щодо того, як реагувати на дії ТЦК, що викликають питання з точки зору закону. Формально вони відповідають за правопорядок, однак на практиці будь-яке їхнє втручання в дії військовослужбовців неформально може бути розцінене як перешкоджання мобілізації.
Це створює ситуацію подвійного зв’язування для поліцейських. Якщо вони не реагують на порушення з боку ТЦК, громадськість сприймає їх як співучасників злочину. Якщо вони намагаються діяти відповідно до закону і припиняти незаконні дії, вони ризикують вступити в конфлікт із військовими та отримати проблеми по службі у неформальному вигляді.
Важливо розуміти, що ця взаємна риторика – звинувачення з боку ТЦК та вимушене мовчання з боку поліції – формує специфічне інформаційне тло. Громадяни, які стикаються з конфліктними ситуаціями або спостерігають за ними через медіа та соціальні мережі, отримують суперечливі сигнали. З одного боку, представники ТЦК визнають, що порушують закон, але виправдовують це обставинами. З іншого боку, поліція, яка мала б ці порушення припиняти, демонструє пасивність. Для пересічної людини це є переконливим доказом того, що закон втратив свою безумовну силу і може не дотримуватися, якщо держава вважає це за доцільне.
Така ерозія правової свідомості має довгострокові наслідки. Коли громадяни спостерігають, що представники влади публічно виправдовують порушення “виробничою необхідністю”, це легітимізує в їхніх очах і власне право ігнорувати закон за зручних обставин. Формується стійке переконання, що держава не є носієм справедливості та гарантом прав, а лише однією зі сторін у боротьбі за ресурси. У перспективі це може призвести до зростання правового нігілізму в суспільстві, що ускладнить не лише мобілізацію, а й будь-яку іншу взаємодію громадян із державними інституціями.
Вплив на репутацію поліції та ризики інституційного конфлікту
Ситуація навколо мобілізаційних заходів демонструє стійку динаміку, яку можна описати через кілька взаємопов’язаних процесів. Перший – це кількісне та якісне зростання епізодів із застосуванням сили працівниками ТЦК. Якщо раніше такі випадки були радше винятком і викликали резонанс саме через свою нетиповість, то сьогодні вони набули характеру регулярних. Відеофіксації затримань, блокування автомобілів, фізичних сутичок з’являються в інформаційному просторі щодня.
Другий процес – зростання суспільного спротиву. Йдеться не лише про індивідуальні випадки ухилення, а й про організовані чи спонтанні форми протидії: блокування родичами мобілізованих, масові звернення до правозахисників, поширення інструкцій щодо правових способів уникнення призову, а також випадки фізичного опору під час затримань. Ці явища мають кумулятивний ефект: кожен новий інцидент підвищує рівень тривоги в суспільстві та знижує поріг готовності громадян до співпраці з представниками ТЦК.
У цій конфігурації поліція опиняється в позиції, яку можна охарактеризувати як інституційна пастка. Формально на неї покладено функцію забезпечення правопорядку під час будь-яких масових заходів, включно з мобілізаційними. Поліцейські зобов’язані реагувати на порушення закону, незалежно від того, хто їх учиняє – цивільні особи чи представники інших державних структур. Однак на практиці механізм такого реагування виявляється заблокованим. Основна причина блокування – відсутність чітких інструкцій та міжвідомчих регламентів щодо дій поліції в ситуаціях, коли потенційним порушником виступають співробітники ТЦК. У результаті формується масова практика свідомого невтручання. Поліцейські, присутні на місці події, надають перевагу пасивному спостереженню, навіть коли дії військовослужбовців викликають очевидні питання з точки зору законності. Це створює ефект “німого схвалення”: з боку громадян така поведінка інтерпретується не як безпорадність, а як свідома позиція, співучасть у порушеннях.
Репутаційні втрати поліції в цій ситуації важко переоцінити. Інститут, який має бути гарантом безпеки, у суспільній свідомості дедалі більше зливається з образом “карального органу”, що діє за принципом “своїх не здають”. Це підриває саму основу легітимності поліції як інституції, що існує для захисту прав громадян. Довгостроковим наслідком може стати не лише зниження довіри до конкретних підрозділів, а й ерозія готовності громадян звертатися по допомогу до правоохоронців у будь-яких інших ситуаціях.
Водночас ТЦК у своїй комунікації активно використовують тему бездіяльності поліції як пояснення власних порушень. Аргумент “ми змушені, бо поліція не працює” став своєрідним риторичним щитом, що дозволяє перекласти відповідальність на суміжне відомство. Для поліції це створює подвійний тиск: з одного боку, її критикує суспільство за потурання свавіллю, з іншого – ТЦК звинувачують її в бездіяльності, фактично провокуючи на більш жорсткі дії, але вже в іншому напрямку.
Цей подвійний тиск формує критичну масу напруги, яка рано чи пізно має знайти вихід. Найбільш реалістичним і водночас найменш контрольованим сценарієм є не відкритий конфлікт, а перехід поліції до прихованого саботажу на всіх рівнях. У ситуації, коли держава на найвищому рівні декларує пріоритет мобілізаційних завдань, ані керівництво МВС, ані окремі територіальні підрозділи не мають ані політичної волі, ані адміністративного ресурсу для офіційної зміни моделі взаємодії. Пряме непідкорення наказам або публічні заяви про неможливість виконувати функції через системні порушення з боку ТЦК є неможливими – вони будуть кваліфіковані як невиконання службових обов’язків із відповідними дисциплінарними наслідками. Водночас подальше перебування в ролі мовчазного спостерігача, який втрачає репутацію, є психологічно та професійно нестерпним для особового складу. У таких умовах єдиною доступною формою реакції стає прихований опір у вигляді системного саботажу.
Якщо цей сценарій реалізується, система мобілізації, яка сьогодні функціонує переважно завдяки неформальному консенсусу, може бути паралізована. Базовий принцип, на якому вона тримається – “ТЦК діють, поліція не заважає” – перестане працювати. Подальший розвиток подій може відбуватися за двома основними напрямками. Перший: співробітники поліції, не маючи змоги офіційно вплинути на ситуацію через загальнодержавний курс на пріоритет мобілізації, перейдуть до прихованого саботажу. Це проявлятиметься у формальному підході до супроводу, затягуванні процедур, невиїзді на виклики або ігноруванні неформальних домовленостей з ТЦК, що фактично зупинить мобілізаційні заходи в їхньому нинішньому вигляді. Другий: ТЦК, попри пасивний спротив поліції, намагатимуться діяти за попередніми методами, що призведе до прямих конфліктів уже не з громадянами, а з правоохоронцями, які рано чи пізно будуть змушені реагувати на порушення.
Обидва сценарії є критичними для держави. У першому випадку вона втрачає інструмент поповнення армії. У другому – отримує публічне протистояння власних силових структур, що завдає нищівного удару по авторитету влади загалом. Уникнути цих ризиків можна лише за умови повернення до правових механізмів взаємодії, які мають бути чітко прописані, узгоджені на найвищому рівні та обов’язкові для виконання обома сторонами.
