Візит міністра закордонних справ України Андрія Сибіги до Азербайджану, який має відбутися 25-26 травня, закономірно привернув до себе особливу увагу. Хоча такі поїздки зазвичай сприймаються як рутинна дипломатія, нинішні реалії вимагають розгляду цієї події крізь призму більш глибоких і складних процесів.
Україна й Азербайджан із самого початку незалежності йшли схожими шляхами. Обидві країни зіткнулися із серйозними проблемами територіальної цілісності й бачили головні ризики в посиленні впливу Росії на пострадянському просторі. Київ завжди послідовно підтримував Баку у питанні Карабаху, а азербайджанська сторона аналогічно висловлювалася щодо Криму та Донбасу. Саме ці позиції сформували фундамент для близьких українсько-азербайджанських взаємин у форматі об’єднання ГУАМ та інших регіональних ініціатив.
Військово-технічна співпраця між державами також має давню історію: українські озброєння завжди були важливими для армії Азербайджану. Баку зацікавлений у збереженні цієї співпраці, особливо в умовах, коли Україна проходить випробування війною з Росією. Водночас, варто розуміти, що Азербайджан – це країна, яка в міжнародних питаннях звикла діяти максимально прагматично, уникаючи гострих конфронтацій.
Нинішній візит Сибіги відбувається на тлі неоднозначних сигналів у відносинах Азербайджану з Москвою. Відмова президента Ільхама Алієва відвідати парад Перемоги 9 травня в Росії та паралельний візит російського міністра Сергія Лаврова до Вірменії викликали певне занепокоєння в Баку. Проте Азербайджан усе ще утримується від різких заяв на адресу Росії, намагаючись тримати дистанцію від прямої конфронтації.
Така позиція суттєво відрізняє Азербайджан від України, яка після 2014 року обрала шлях прямого протистояння з РФ. Баку уважно вивчає досвід Києва й бачить, що надмірна конфронтація із сусідньою державою може нести дуже болючі наслідки, особливо якщо це відбувається без чітких гарантій безпеки від інших міжнародних партнерів.
Азербайджан також насторожено ставиться до української політичної культури, яка часто характеризується внутрішньою нестабільністю й різкими змінами політичного курсу. Влада в Баку надає перевагу стабільності та сильній президентській вертикалі, яка більш наближена до російської моделі управління, ніж до постійних політичних потрясінь в українському стилі.
Також показовим є те, що Азербайджан відмовляється відкривати «другий фронт» проти Росії, незважаючи на численні спекуляції щодо цього питання. Ба більше, Баку не поспішає вступати навіть у конфлікти, пов’язані з найближчими союзниками – наприклад, Туреччиною. Далеко не всі прохання Анкари виконуються беззаперечно, що свідчить про бажання Азербайджану залишатися максимально незалежним у своїх зовнішньополітичних рішеннях.
Отже, при всій важливості двосторонніх відносин між Україною й Азербайджаном, ці зв’язки мають чітко окреслені межі. Баку демонструє, що стратегічна співпраця з Україною не перетвориться на беззастережне партнерство проти Росії або на прямий антиросійський фронт. Азербайджан продовжить балансувати, відстоюючи власні інтереси та зберігаючи дипломатичну свободу дій.
Таким чином, майбутня зустріч Сибіги в Азербайджані – це не тільки привід підтвердити існуючі партнерські домовленості, а й чіткий сигнал: Україна й Азербайджан залишаються близькими партнерами, але їхня співпраця має обмеження, обумовлені реаліями та прагматизмом, що панують у міжнародній політиці. Україні варто вивчати саме цей досвід дипломатичного балансування, який допомагає Азербайджану уникати ризикованих міжнародних авантюр, зберігаючи стабільність і примножуючи свої політичні й економічні активи.
