Російські війська змогли прорвати українську оборону на Донеччині, просунувшись приблизно на 18 км та перерізавши важливе шосе поблизу Покровська. Для України це тривожний сигнал, адже прорив загрожує ключовим лініям постачання і може розколоти оборону в регіоні. Чому ворогу вдається рухатися швидше і де шукати причини таких успіхів РФ?
Нижче розглядаємо актуальну військово-політичну ситуацію, роль логістики, стан української оборони, ротацію сил, підтримку союзників, можливі прорахунки командування, а також вплив сучасних дронів, авіації та артилерії на перебіг боїв. Аналіз спирається на оцінки незалежних міжнародних та українських військових експертів.
Поточна ситуація та політичний контекст
Російські війська активізували наступальні дії на Донбасі саме напередодні важливих дипломатичних подій. Зокрема, напередодні саміту у серпні 2025 року вони прорвали фронт на покровському напрямку, що збіглося в часі з підготовкою до зустрічі Дональда Трампа і Владіміра Путіна. Аналітики припускають, що Кремль прагне пред’явити будь-які здобутки на полі бою як козир на переговорах – наприклад, повний контроль над Донеччиною. Водночас українські експерти зазначають, що цей наступ РФ готувала давно, а не спонтанно “під зустріч”. Як відзначає військовий аналітик Богдан Мирошніков, росіяни підводили ґрунт для цього прориву місяцями: перекинули частини зі Сумщини, ще навесні захопили дрібні населені пункти (Коптєве, Новоекономічне) для створення плацдармів – хоч ці події лишалися поза увагою публіки. Таким чином, останні успіхи РФ на фронті є результатом довготривалої підготовки та накопичення ресурсів. Кремль планомірно нарощував сили, аби спробувати зламати українську оборону саме зараз, коли світова увага і підтримка ризикують послабшати.
Логістичні чинники та забезпечення
Зосередження сил противника. Однією з головних причин проривів стали величезні ресурси, які Росія кинула на окремі напрямки. На покровському відтинку фронту окупанти сконцентрували понад 100 тисяч солдатів – масштаб угруповання, який речник угруповання військ “Дніпро” порівняв з боями Другої світової війни. Така чисельна перевага дозволяє здійснювати одночасно десятки штурмових груп і охоплювати фронт з різних боків. Зокрема, під Покровськом росіяни наступали одразу з північного сходу і південного заходу, намагаючись взяти місто в напівоточення і відрізати від постачання. Для цього було здійснено захоплення низки сіл та перерізано шосе Добропілля-Краматорськ, що є важливою артерією постачання українських військ у Донбасі. В результаті українська логістика на цьому напрямку ускладнилася – виникла загроза, що угруповання в Покровську і навколишніх містах втратять наземні шляхи забезпечення, повторивши небезпечний сценарій оперативного оточення.
Боєприпаси та перевага в артилерії. Інший логістичний виклик – це забезпечення боєприпасами. Росія за роки війни суттєво наростила власне виробництво боєприпасів, залучила запаси союзників (наприклад, північнокорейські снаряди) і досі має значний артилерійський арсенал. У той час, як Україна залежить від західних поставок, які не завжди встигають за темпом боїв. За оцінками Reuters, попри новий великий пакет військової допомоги США, світовий дефіцит артилерійських снарядів означає, що щонайменше до кінця 2025 року Україна й надалі буде відчувати “снарядний голод” і поступатися Росії в інтенсивності вогню. Хоча Захід і нарощує виробництво, у короткостроковій перспективі росіяни можуть випускати більше боєприпасів, ніж українська армія отримує. В результаті на окремих ділянках ворог створює вогневу перевагу, засипаючи українські позиції мінами та снарядами, що виснажує оборону і полегшує наступ.
Контроль комунікацій та постачання. Росія активно застосовує дрони та диверсійні групи, щоб порушити українську логістику. З початку літнього наступу на Донеччині ворог масовано використовував безпілотники для встановлення вогневого контролю над шляхами підвозу – спостережні БПЛА виявляли колони постачання, після чого артилерія накривала дороги. Навіть після прориву і захоплення ділянки траси росіяни не поспішають атакувати укріплення лоб в лоб – замість цього вони намагаються тримати дорогу під постійним прицільним вогнем, щоб завадити підвезенню боєприпасів і резервів до українських частин на загрозливому напрямку.
Стан української оборони
Фортифікації та їх обходження. За два роки війни Україна створила глибокоешелоновану оборону на сході – так званий “фортифікаційний пояс” міст-фортець (Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка, Покровськ) та мережу окопів, бліндажів, мінних полів і протитанкових ровів у полях . Ця оборонна “стіна” довгий час стримувала просування ворога. Проте останні події показали, що росіяни адаптували свою тактику, аби знизити ефективність наших укріплень. Зокрема, на підступах до Покровська українські інженери збудували потужні оборонні рубежі – протитанкові рови, земляні вали, довготривалі опорні пункти. Але ворог не став штурмувати їх напряму. Натомість російські підрозділи обійшли найбільш укріплені вузли, прориваючись крізь слабші ділянки між ними . Тилові добре укріплені позиції опинилися в оточенні або відрізані від постачання і можуть бути взяті практично без бою, якщо українські війська відійдуть. Солдати попереджають: якщо противник закріпиться на залишених нами фортифікаціях, вибити його звідти буде надзвичайно важко.
“Фронт тріщить”. Оборонні лінії на Донбасі зазнають колосального навантаження. Українські командири визнають, що ситуація на східному фронті погіршилася – два роки безперервних боїв виснажили і війська, і укріплення. Російська артилерія тижнями розбиває лісосмуги та позиції, перетворюючи колись непрохідні гаю на “вирубки” із обгорілих пеньків. Навіть найміцніші укриття не гарантують захисту від надпотужних авіабомб. Зокрема, росіяни все частіше застосовують важкі керовані авіабомби (так звані “плануючі бомби”) масою 500–1500 кг, які скидають з безпечної відстані поза межами української ППО. Ці бомби, оснащені крилами і GPS-наведенням, здатні знищувати навіть укріплені бетонні позиції. За даними української сторони, лише за один тиждень вересня 2024 року росіяни скинули по фронту понад 900 таких бомб. Їхня руйнівна сила призводить до того, що частина раніше неприступних оборонних точок на сході просто “випалені” з повітря і більше не можуть слугувати надійною лінією захисту. Оборона буквально кришиться під ударами авіації та важкої артилерії, якщо у захисників нема чим ефективно збити бомбардувальники чи придушити ворожі батареї.
Втрати і мобілізація. Значні втрати, на жаль, змушують постійно доукомплектовувати підрозділи менш досвідченими бійцями. Багато військовослужбовців першої хвилі 2022 року були поранені чи загинули, тож їх місце займають мобілізовані пізніше солдати, часто з коротким навчанням. Це об’єктивно впливає на стійкість оборони. Скажімо, згаданий боєць Віктор зізнається, що прибув на фронт фактично без бойового досвіду: через чотири місяці після початку війни його мобілізували, тижнями копали окопи на півночі, потім кинули під Бахмут, видали кулемет – і за тиждень він вже був на передовій у Донецькій області. Подібні історії непоодинокі, отож якість поповнення не завжди встигає за потребами фронту.
Брак резервів на критичних напрямках. Коли противник прориває лінію, успіх або провал оборони залежить від наявності резервів для швидкого контрудару. На жаль, у момент прориву під Покровськом українських резервів виявилося замало, щоб миттєво “заткнути дірку”. Як зазначив колишній начальник штабу полку “Азов” Богдан Кротевич, фронт почав “тріщати” саме через нестачу резервів: коли їх не вистачає, неможливо швидко відновити позиції звичними штурмами. Доводиться імпровізувати, перекидати підрозділи з інших ділянок. Генерал Олександр Сирський був змушений екстрено спрямувати додаткові сили на загрозливий напрямок, щойно стало відомо про прорив оборони на стику двох корпусів під Дружківкою. Резерви прибули, але їхній ефект проявиться не одразу. Взагалі, постійна напруга вздовж усієї лінії фронту утруднює створення потужного загального резерву – більшість боєздатних батальйонів вже в боях. Тому українське командування інколи змушене латати прориви “останнім складом” сил, що теж несе ризики.
Моральний дух. Після невдалого літнього контрнаступу 2023 року серед частини особового складу запанували розчарування та втома – ейфорія змінилася реалізмом і розумінням, що війна буде довгою і важкою. Опитування свідчать, що українське суспільство психологічно втомилося від війни, дедалі більше людей хочуть миру через переговори. Хоча бойовий дух армії залишається високим, затягування війни і брак швидких перемог можуть впливати на мотивацію бійців.
Стратегічні помилки чи зміни в підходах
Тактика РФ: від “м’ясних штурмів” до маневрених груп. Однією з суттєвих змін, що дозволила росіянам досягати результатів, стала еволюція їхньої тактики. Якщо під Бахмутом чи Вугледаром у 2022–2023 роках противник діяв “в лоб”, посилаючи хвилі піхоти та техніки і зазнаючи гігантських втрат, то тепер такого стилю значно менше. Після невдач російські генерали зробили висновки. Як зазначає кореспондент BBC Абдуjalil Abdurasulov, нині по всьому Донбасу росіяни замість масованих атак невеликими силами беруть числом спроб: висувають вперед маленькі штурмові групи (5–10 осіб) з різних напрямків одночасно. Багато таких груп гине, але зрештою якійсь одній вдається “просочитися” до окопів, особливо якщо захисники виснажені. Цим способом ворог почав захоплювати приблизно по одному населеному пункту на день на окремих відрізках фронту, хоч ціною і величезних втрат. В хід ідуть мотоколяски, мотоцикли, цивільні пікапи та навіть електросамокати – будь-що, аби швидко довезти малу групу піхоти ближче до позицій під прикриттям складок місцевості. Досягнувши українських окопів, такі групи можуть на короткий час закріпитися.
Прорахунки і проігноровані сигнали. Військові аналітики в Україні відверто вказують і на помилки українського командування, що могли сприяти ворожим проривам. Зокрема, Станіслав Бунятов (позивний “Осман”), офіцер ЗСУ, коментуючи ситуацію під Дружківкою, зазначив: можливий російський прорив став наслідком нетверезої оцінки власних сил і можливостей ворога. За його словами, ворог не виник нізвідки і не пробиває оборону раптово – передумови накопичувалися давно: удари по стику позицій, ознаки підготовки наступу були помітні, але на них вчасно не відреагували. Інакше кажучи, командування пропустило момент, коли треба було посилити саме цю ділянку, що дозволило росіянам успішно вдарити на межі між двома українськими корпусами. Бунятов критикує і явище показового заспокоєння, “політику брехні про нібито контрольовану ситуацію”: коли наголошували, що все під контролем, хоча реальні дані свідчили про небезпеку. Така самоуспокоєність могла призвести до того, що захисників на критичному напрямку виявилося менше, ніж вимагала обстановка, а реагування запізнилося. Це не провина окремої бригади, підкреслює офіцер, а системна проблема в управлінні, яку ворог майстерно використав .
Інший фактор – певний розрив у управлінні військами. Той же аналітик Мирошніков звертає увагу, що перед російським проривом відбувалася реорганізація українського командування на тому напрямку: змінювалась структура управління (передача контролю від оперативно-тактичного угруповання на рівень корпусу). У такі моменти завжди є ризик плутанини, і, за словами експерта, це створило “хаос в керуванні”, яким негайно скористався ворог. Поки нове командування повністю освоїлось, росіяни вже прорвали стики відповідальності.
Висновки
Останні успіхи РФ на фронті – це наслідок поєднання багатьох факторів. Ворог використав свою чисельну перевагу та логістичну підготовку, щоб нав’язати українській армії виснажливі бої на вигідних для себе умовах. Росіяни кинули величезні сили і ресурси, перейшли до тактики дрібних, мобільних груп, підтриманих тотальним застосуванням дронів, артилерії та авіабомб. Українська оборона, хоч і міцна, в окремих місцях дала тріщину під цим тиском – позначилися і об’єктивні чинники (нестача боєприпасів, втома військ, затримки з технікою), і певні помилки в оцінці загроз.
У підсумку, прориви фронту, які російська армія здійснила останнім часом, стали можливими через сукупність військово-політичних причин: від стратегічної ставки Кремля на затяжну війну до обмеженості українських ресурсів і окремих прорахунків у обороні. Це тривожний сигнал, але не вирок. Ключовим питанням залишається, як довго Україна, менша чисельно і поки що гірше забезпечена, зможе витримувати такий натиск і чи встигне світ надати їй достатньо підтримки, щоб переломити ситуацію.
