Микола Донченко, автор у URAUA.INFO

Король Бельгії запевнив Зеленського у підтримці: “Ми на вашій стороні і допоможемо вам”

Posted on 6 Березня, 2025 by Микола Донченко

Король Бельгії Філіп висловив підтримку Україні та наголосив на важливості допомоги з боку міжнародних партнерів.

Про це він заявив під час зустрічі з президентом України Володимиром Зеленським у Брюсселі, повідомляють бельгійські ЗМІ.

“Бельгія на вашій стороні. Ми дуже вражені вашою гідністю та тим, як ви прагнете мирного вирішення для своєї країни. Тому ми разом із іншими вашими союзниками будемо допомагати вам”, – наголосив бельгійський монарх.

Зеленський подякував королю та уряду Бельгії за всебічну підтримку, наголосивши на важливості співпраці в оборонній та гуманітарній сферах.

Нагадаємо, що Бельгія є одним із активних союзників України, надаючи військову, економічну та гуманітарну допомогу у протистоянні російській агресії.

Головний “миротворець” Трампа: Москва знову експлуатує міф про захист народів

Posted on 5 Березня, 20255 Березня, 2025 by Микола Донченко

На початку березня 2025 року світові ЗМІ облетіла новина: Кремль нібито погодився допомогти адміністрації президента США Дональда Трампа в переговорах з Іраном щодо ядерної програми.

Як передає Bloomberg, Трамп звернувся до Путіна з проханням “бути присутнім” на американо-іранських переговорах і навіть заручився підтримкою високопоставлених російських чиновників під час зустрічей у Ер-Ріяді.

За словами джерел, команда Трампа розраховує, що Москва спростить діалог і полегшить компроміс із ядерних питань та регіональних конфліктів, де Тегеран виступає проти Вашингтона. Пресс-секретар Кремля Дмитро Пєсков підтвердив, що “Росія готова робити все, що в її силах, аби сприяти розв’язанню проблем” між США та Іраном.

Цікаво, що частина американських “протрампівських” еліт, а також афілійовані з новим американським лідером ЗМІ, вже обговорюють цю новину в контексті російського “миротворчого” потенціалу. Консервативні журналісти й політики, які підтримують Трампа, поширюють тезу: раз Кремль готовий сприяти дипломатії з Тегераном, отже, він готовий і до справедливого врегулювання в Україні.

Утім, наскільки виправдана така репутація? І чи не повторюється тут типова для Кремля манера використовувати історичні епізоди як пропагандистський інструмент, щоб видати сучасну зовнішню політику за так зване “продовження вікової миротворчої місії”?

У російському публічному полі часто наводять низку історичних фактів, покликаних підтвердити нібито існуючу “особливу гуманну сутність” російського народу. Наприклад, одним із тез є твердження, що імператор Микола ІІ “наказав відкрити кордон”, аби врятувати вірменських біженців від турецького геноциду у 1915 році. Чи історія про те, як Червона армія 1945-го “не стала мстити німецькому населенню”, а навпаки, “годувала берлінців”, рятуючи їх від смерті. Ці ж епізоди ставляться в один ряд із подіями наполеонівської епохи, а також зі сценарієм так званого “захисту” російськомовного населення України після 2014 року.

Виходить зручна пропагандистська конструкція: Росія нібито протягом століть захищає пригноблених, несе мир і рятує народи від геноциду. Однак якщо подивитися глибше, то стає зрозуміло, що так званий “російський альтруїзм” далеко не завжди відділений від геополітичних розрахунків.

Російська імперія на межі XIX–XX ст. активно просувала свій порядок денний у Закавказзі й боролася з Османською імперією. Допомога вірменським біженцям, звісно, була життєво важливою для людей, але мала й стратегічний інтерес: послабити позиції Стамбула і зміцнити контроль на кавказькому фронті. Аналогічно в 1945-му СРСР вважав порятунок цивільного населення в переможеній Німеччині кроком до м’якшого запровадження свого впливу у Східній Європі. Крім того, є факти масових репарацій та примусових депортацій, про які московська пропаганда зазвичай замовчує. У тому числі коли йдеться про визволення Європи від Наполеона, кремлівська риторика виставляє Росію “єдиним рятівником континенту”, ігноруючи роль антинаполеонівської коаліції (Австрія, Пруссія, Англія).

Висновок: картина, яку малюють російські офіційні особи, часто надто спрощена й прикрашена, а “історичні міфи” перетворюються на політичне прикриття сучасної зовнішньополітичної лінії.

Якщо повірити протрампівській пресі, то готовність Москви сприяти переговорам із Іраном — приклад того ж “великодушності” Москви. Але не варто забувати, що Іран тісно пов’язаний із Росією з низки питань (Сирія, торгівля нафтою, військово-технічна співпраця). Будь-яке потепління між Вашингтоном і Тегераном за участю Кремля може дати РФ додаткові важелі в регіоні. Таким чином, задекларована “допомога” — це, по суті, ще й можливість зміцнити власний вплив на Близькому Сході й продемонструвати США, що без Росії не вирішити жодну глобальну кризу. У США чимало тверезомислячих аналітиків застерігають: не можна перетворювати Росію на головного посередника.

Що стосується Кремля, то його мешканці, вочевидь, воліють іти протореним шляхом: демонструвати на міжнародній арені образ “рятівника народів”, сподіваючись, що віддалена аудиторія купиться на великодушні історичні байки.

Зупинка американської допомоги: чому в Києві говорять про “катастрофу”

Posted on 4 Березня, 20254 Березня, 2025 by Микола Донченко

Президент Сполучених Штатів Дональд Трамп оголосив про припинення військової та фінансової допомоги Україні — і ця звістка спричинила справжній шок серед українських політиків та суспільства.

Першими відреагували народні депутати від різних фракцій, які вже на ранок після заяви Трампа почали публікувати емоційні дописи в соцмережах. Одні нарікають на те, що “пора збиратися на молитовний сніданок”, інші вживають слово “катастрофа”. Хтось натякає, що “надто широкі усмішки” українських представників на міжнародних заходах не допомогли врятувати співпрацю з Вашингтоном.

Чому українці б’ють на сполох

З початку повномасштабної війни (2022) США були одним із найбільших донорів Києва — передавали зброю, надавали фінансову допомогу та всіляко підтримували Україну в протистоянні з Росією. Зміна керівництва у Вашингтоні та скепсис Дональда Трампа щодо витрат на оборону інших країн призвели до поступового згортання частини програм, а тепер, згідно з останніми заявами Білого дому, Америка “заморожує” військові поставки.

Перші, хто відреагував, — депутати правлячої фракції “Слуга народу”. Один із них, Олександр Федієнко, написав, що “лишається збиратися на молитву” — натякнувши, що нині чи не єдине, що нам залишається, це сподівання на “вищі сили”. Інший “слуга”, Максим Бужанський, згадав постійні “молитовні сніданки” й форуми в Давосі, де українські представники “посміхалися від вуха до вуха”, незважаючи на те, що країна перебуває у стані війни.

“Це катастрофа”: опозиція критикує Банкову

Зі свого боку, депутати опозиційних сил не приховують свого розчарування. Так, Олексій Гончаренко з “Європейської солідарності” називає рішення США “катастрофою” для фронту. Він наголошує, що без американської зброї обороноздатність ЗСУ серйозно постраждає, а європейські партнери, за словами Гончаренка, не зможуть повністю компенсувати “вакуум”, який виникне. Нардеп вважає, що президенту Зеленському треба було “не сваритися з Трампом, а домовлятися”, адже без Штатів Україна залишиться сам на сам із Росією, а Європа “просто не готова” покрити всі наші потреби.

Депутат від тієї ж фракції Ірина Геращенко нагадує про досвід недавнього лондонського саміту, де європейці натякнули, що їхні можливості в наданні зброї та фінансів мають межі.

Розгубленість усередині монобільшості

У президентській фракції панує відчуття розгублення. Хоча публічно “Слуги” наголошують, що “ми впораємося й без Америки, адже військо вже загартоване й має досвід трьох років війни”, чимало з них відкрито пишуть про загрозу “відкотитися в ситуацію 2022 року”, коли без зовнішньої допомоги Україні було б дуже складно зупиняти наступ росіян. При цьому лунають заклики “не піддаватися паніці”, “шукати нових союзників і не сваритися зі США”.

Декілька депутатів із пропрезидентського табору закликають до “термінової поїздки на рівні МЗС” або навіть “візиту Зеленського до Трампа” з проханням переглянути рішення. Однак детальні плани чи стратегії, як переконати нового американського президента, поки не озвучені. В той же час інсайдери повідомляють, що Офіс Президента покладає надію на європейських лідерів, зокрема на Емманюеля Макрона: він нібито пообіцяв допомогти дипломатичними каналами “знизити градус” у конфлікті між Києвом та Вашингтоном.

Позиція військових і журналістів

Серед військових помітний занепокоєння: вони бояться, що фронт залишиться без високотехнологічної зброї, зокрема далекобійних ракет і засобів ППО, які надавали США. Журналіст Дмитро Гнап, котрий зараз служить в ЗСУ, жорстко висловився про наслідки: мовляв, доведеться “битися лопатами”. Зрозуміло, що це метафора, але вона відбиває загальний настрій тривоги: втратити базову підтримку від найпотужнішої військової держави світу — серйозний удар по боєздатності.

На кого тепер покладатися?

1. Європейські партнери

Залишається надія, що європейські держави активізуються й збільшать поставки зброї та фінансів. Проте, як зауважила Ірина Геращенко, самі ж європейці кажуть, що не здатні покрити “всю лінійку американської військової допомоги”. Це стосується передусім тих високоточних систем і розвідувальних технологій, які США роками розробляли й у великих кількостях передавали Києву.

2. Власні ресурси

За три роки війни український ВПК став більш ефективним, але рівень виробництва складних озброєнь усе ще далекий від потреб фронту. Чи зможе Україна самостійно забезпечити себе дронами, ракетами чи боєприпасами – питання, на яке поки немає чіткої відповіді.

3. Альтернативні зовнішні партнери

Президент Зеленський у своїх виступах згадував потенційні домовленості з іншими позаблоковими державами про закупівлю зброї. Проте, як показує практика, такі угоди потребують часу й значних коштів, а також сумісності зі стандартами НАТО, яку ми вже розвивали завдяки співпраці зі США. У випадку відсутності американських систем логістично доведеться перебудовувати цілу структуру армії.

Чи можливий “ремонт дипломатичних мостів” зі США?

На переконання окремих політиків, криза у відносинах Києва і Вашингтона виникла через “провальний” візит Володимира Зеленського до Дональда Трампа та нерозуміння нових реалій американської політики. Народний депутат Олексій Гончаренко вважає, що головне, аби Банкова “попросила вибачення за недалекоглядні кроки” й спробувала домовитися про якийсь компроміс.

Крім того, є точка зору, що Україні варто вже не вимагати “поверніть нам усе, що було”, а пропонувати “договори про нові поставки зброї” на вигідних для США умовах. Можливо, тут розглядають економічну складову: компенсації чи інвестиції в оборонну промисловість. Однак достеменно це не прояснено.

Зупинка американської допомоги Україні поставила перед владою і суспільством надзвичайно складне питання: чи є в нас “план Б”? Реакції депутатів – від сарказму про “молитовні сніданки” до прямого слова “катастрофа” – свідчать, що панує шок і невпевненість, як вийти із ситуації. Армія ризикує залишитися без ключових систем озброєння, які США постачали з 2022 року.

Європа, хай і співчутливо налаштована, не виглядає готовою на 100% замінити американців. Деякі політики пропонують “терміново налагодити діалог” із Трампом, щоб врятувати хоч би частину допомоги. Інші сподіваються на прискорення власного ВПК або на посилену підтримку з боку ЄС, але обидва варіанти потребують часу та ресурсів.

Європа обмірковує оборону без США: чи готовий ЄС до силового стримування Росії

Posted on 3 Березня, 2025 by Микола Донченко

Після обрання канцлером Німеччини Фрідріха Мерца та його відвертих заяв про те, що Європа має зміцнити власну обороноздатність, заговорили про реальну можливість, за якої країни ЄС самостійно забезпечуватимуть військове прикриття.

Паралельно Дональд Трамп у Вашингтоні не виключає скорочення зобов’язань США перед НАТО, тим самим даючи сигнал, що американська допомога може виявитися не гарантованою. Президент Франції Емманюель Макрон також підтримав прагнення до “стратегічної автономії” Європи. Виникає питання: як саме ЄС планує укріпити сили, аби в разі загострення протистояти російському виклику?

Чому звичних армій Європі недостатньо

За офіційними даними, сукупно європейські держави, що входять до НАТО, мають близько 80 сухопутних бригад та певну кількість авіа- й морських з’єднань. На перший погляд, це доволі значна сила, яка подекуди перевищує навіть чисельність регулярних російських наземних підрозділів. Водночас фахівці вказують, що лише “цифр” тут замало. Адже для проведення масштабних наступальних або стримувальних операцій потрібні так звані допоміжні компоненти – розвідка, авіатанкери, супутники, радіоелектронна боротьба тощо.

1. Розвідувальні літаки та безпілотники

Європейським військовим суттєво бракує сучасних систем ISR (Intelligence, Surveillance, Reconnaissance). Це і пілотовані літаки-розвідники, і безпілотні комплекси, які дозволяють відстежувати рух цілей на великих відстанях.

2. Танкери-заправники

Без них авіація країн ЄС не зможе виконувати тривалі вильоти на велику глибину. США, зі свого боку, мають сотні “повітряних заправників”, тоді як європейські ВПС – лише десятки.

3. Власне космічне угруповання

Штати мають тисячі супутників, серед яких чимало військово-призначених. У Європи – лише кількасот власних апаратів, до того ж розрізнених серед різних країн, що ускладнює їхню взаємодію.

4. Спеціалізована авіація з придушення ППО

У Сполучених Штатів є близько сотні EA-18G Growler та інші платформи, які вміють глушити ворожі радари. У Європі – фактично одиниці Tornado ECR в Німеччині та Італії. Саме ці “машини” SEAD/DEAD (Suppression/Destruction of Enemy Air Defenses) проводять найризикованіші місії, без яких складно використати увесь потенціал винищувачів і бомбардувальників.

“Стратегічна автономія” vs. реальність

Заклики Фрідріха Мерца про якнайшвидше “звільнення від американської опіки” і підтримка Макроном “стратегічної автономії” вказують на бажання Європи перестрахуватися від можливого виходу США з НАТО. Такий проєкт, на думку аналітиків, потягне за собою десятки років і витрати у сотні мільярдів євро. Для європейських країн, які звикли до американського ядерного “зонтика” і величезного фінансування Пентагону, це означатиме значне збільшення оборонних бюджетів і розгортання масштабних науково-виробничих програм.

1. Витрати та соціальний спротив

ЄС уже зараз має безліч внутрішніх викликів – від енергетичної кризи до міграційного питання. Витрачати додатково 2–3% ВВП на оборону (а дехто пропонує й 4–5%) викличе нерозуміння серед частини європейського електорату.

2. Поглиблення військово-технічної інтеграції

Щоб вийти на рівень самостійних військ з “повним циклом” можливостей, необхідно уніфікувати системи закупівель, стандарти, логістику. Зараз же в межах Європи існують різні підходи: французька автономна лінія, німецько-польське бачення і т. д.

3. Модернізація авіаційно-космічного сектору

Без “космосу” та “розвідки з повітря” повноцінна протидія Росії – складне завдання. Тож ЄС слід інвестувати в супутникові угруповання, комплекси радіоелектронної боротьби, літаки-заправники тощо.

Російський чинник: наскільки європейці переважають?

Чисто кількісно-номінальна перевага Заходу над РФ у танках, винищувачах і навіть у кораблях існує. Проте Москва теж володіє великим запасом ядерної зброї, а також має серйозний досвід традиційної наземної війни (хоча й послаблений нинішньою зношеністю техніки та втратами). Головний акцент для російської стратегії – можливість використання тактичної ядерної зброї, якщо відчує загрозу собі.

При цьому Європі бракує, як уже зазначалося, “спеціалізованих можливостей” (enablers). Самі по собі додаткові дивізії чи фрегати – це добре, але якщо не підсилити системи розвідки (ISR) або подавлення ППО (SEAD/DEAD), безпечна робота сухопутних сил чи авіації у зоні російських С-400 чи “Панцирів” ускладниться.

Можлива роль України та східного флангу

Українська армія, яка за роки війни з РФ накопичила унікальний бойовий досвід, стала важливим “полігоном” для випробувань дронів, систем РЕБ, сучасних далекобійних артснарядів. У тому числі США за каденції Джо Байдена передали українцям окремі системи (протирадіолокаційні ракети, глушники), що дало змогу ЗСУ частково випробувати місії SEAD/DEAD на практиці.

Уявімо, що ЄС почне інвестувати в український оборонпром чи залучить українських фахівців, які мають досвід боротьби з російськими системами РЕБ і ППО. Це могло б стати внеском у формування європейських “сил спеціалізованих можливостей”. Також східноєвропейські країни (Польща, Балтія) – чиї армії найбільше сконцентровані на протидії РФ – можуть на практиці оцінити, чого саме їм бракує, зважаючи на український досвід.

Чи встигнуть європейці переозброїтися

Якщо Вашингтон, під впливом політики Трампа, раптом скоротить роль у НАТО, Європа може опинитися перед нагальною потребою нарощувати озброєння за “прискореною програмою”. Передусім їй доведеться:

— Налагодити виробництво безпілотників ISR, закупити або розробити власні системи на кшталт американських MQ-9 Reaper;

— Придбати сотні літаків-заправників (замало кількох десятків, які нині є в ЄС);

— Посилити “космічний флот” (розвідсупутники, комунікаційні апарати);

— Збільшити кількість літаків SEAD/DEAD (або надати чинним істребителям можливість нести протирадіолокаційні ракети й системи РЕБ).

Це потребуватиме величезних коштів і часу. П’ять років? Десять? Навіть більше. На додачу слід узгодити, як ці системи будуть інтегровані між державами ЄС, щоб вони не дублювалися нескоординовано.

Риторика Фрідріха Мерца і Емманюеля Макрона про швидке досягнення “самодостатності” Європи в обороні відображає наростаюче усвідомлення: якщо Америка втратить інтерес до НАТО чи зосередиться на інших “фронтах”, континент лишиться сам на сам із Росією. Хоча європейські країни і не бракує солдатів та техніки, їм конче бракує тих “тонких” систем – від авіатанкера до супутника, – які на практиці роблять сучасну війну керованою й ефективною.

Почати треба, ймовірно, зі створення спільних програм розвідки, спостереження, зв’язку й придушення ППО. Такий крок дозволить поступово будувати реальний колективний щит без надмірної залежності від Пентагону. Однак це проєкт на покоління й великі гроші.

Чи вистачить у Європи волі й ресурсів для нього? Зважаючи на можливі політичні розбіжності всередині ЄС та тиск інших пріоритетів (наприклад, соціальних), відповідь не така очевидна. Але сигнали з Берліна й Парижа недвозначні: Європа усвідомлює, що мир може бути крихким, а час на переозброєння – вже зараз, якщо є наміри бути гравцем, а не полем бою в глобальному протистоянні.

Інформаційна атака з Болгарії: проросійський спікер про відносини Росії та США

Posted on 3 Березня, 2025 by Микола Донченко

Проросійські пропагандисти продовжують транслювати кремлівські меседжі, намагаючись представити Росію як державу, що нібито захищається, а Україну – як “нацистський режим”.

Черговий приклад подібної риторики продемонстрував генеральний секретар “Міжнародного руху русофілів” Микола Малинов, який у ефірі болгарського телеканалу “Болгарія 24” висловив низку антиукраїнських та антизахідних тез.

Малинов стверджує, що його організація, яку він називає “найбільшою неправозахисною в Болгарії”, має на меті “будувати мости” між Болгарією та Росією. Він прямо закликає болгарські політичні сили “не маргіналізуватися”, а налагоджувати відносини з Москвою. Такі заяви повністю співзвучні кремлівській риториці, яка намагається розширити свій вплив у Європі, використовуючи проросійські організації як інструмент гібридної війни.

Проросійський діяч також намагається представити перемогу Дональда Трампа на президентських виборах у США як вигідну для Росії. Він стверджує, що американський політик нібито може припинити допомогу Україні, що, за його словами, “допоможе Росії досягти стратегічних цілей”.

Також Малинов повторює класичні тези російської пропаганди про “глибинну державу”, що керує США, намагається представити війну проти України як “боротьбу проти нацизму” та повторює пропагандистські кліше про “захист російськомовних”.

Окрему увагу пропагандист приділяє дискредитації української влади та особисто президента України Володимира Зеленського. Він безпідставно називає політика “військовим злочинцем” і повторює типові російські фейки про “переслідування російськомовних” та “знищення православної церкви”.

Такі заяви є спробою виправдати агресію Росії проти України та створити враження, що повномасштабне вторгнення було “необхідним”. Насправді ж міжнародні організації неодноразово підтверджували, що саме Росія порушує міжнародне право, вчиняючи воєнні злочини та систематично атакуючи цивільне населення України.

Проросійські пропагандисти, такі як Малинов, продовжують поширювати наративи Кремля з метою розколу західних країн та створення сумнівів у необхідності підтримки України. Вони намагаються представити війну як конфлікт між “двома рівними сторонами”, хоча насправді саме Росія є країною-агресором, що порушує суверенітет України та міжнародне право.

Відтік інтелегенції: чому в Україні обмежують виїзд для діячів мистецтва та журналістів

Posted on 27 Лютого, 2025 by Микола Донченко

Міністерство культури України з 3 березня перестане випускати за кордон журналістів і діячів мистецтва, тому що багато хто з тих, хто виїхав, не повертається назад. Відомство заявляє, що ще з кінця 2022 року бачило проблему і просило Кабінет Міністрів її розв’язати, внісши зміни до своєї постанови, але цього не сталося.

За роки війни Україна дійсно зіткнулася з масовим відтік інтелігенції. За даними Держприкордонслужби, у 2024 році кордон перетнули 30 мільйонів українців, і близько 443 тис з них не повернулися. Ця цифра у три рази перевищує показники 2023 року (близько 134 тис). Загалом за три роки війни приблизно 3 млн громадян не повернулися додому — стільки ж, скільки за попередні 11 років (2011–2021).

Серед від’їжджих – журналісти, діячі культури, музиканти, актори, науковці та інші спеціалісти. Наприклад, ведучий українського каналу ICTV Олексій Печій після службової поїздки оголосив, що не повернеться в країну, мотивуючи це бажанням ефективніше просувати українську повістку з Європи. Подібних випадків не бракує, особливо серед чоловіків призовного віку, які покинули Україну, щоб уникнути мобілізації – близько 20 тис лише за даними на кінець 2023 року. Жінки та діячі культури також активно емігрують, користуючись тимчасовими дозволами на виїзд.

Основний чинник відтоку інтелігенції – війна та пов’язані з нею ризики. Постійна загроза життю, обстріли, економічні труднощі та мобілізація змушують багатьох шукати безпеку та стабільність за кордоном. Страх перед призовом особливо впливає на професіоналів: за результатами соцопитувань, багато від’їжджих знаходять роботу за кордоном і не планують повертатися. Окрім того, значну роль відіграють економічні мотиви — скорочення внутрішнього ринку та фінансування культури змушує журналістів та артистів шукати можливості реалізації в інших країнах.

Український уряд усвідомлює проблему відтоку кадрів і вжив низку заходів. Офіційні дозволи на виїзд для діячів культури та медіа значно обмежені. У 2023 році Міністерство культури видало близько 3,7 тис листів-погоджень на виїзд творчим працівникам, проте з’явилися випадки невідповідання – деякі з них не поверталися. У жовтні 2024 року міністр культури Микола Точицький визнав, що кожен п’ятий з від’їжджаючих з дозволу діячів культури не повертається. У відповідь, з березня 2025 року міністерство призупинило видачу таких дозволів до усунення юридичних лазівок.

Відтік значної частини інтелігенції різко вдарив по культурній та медіасфері України. Засоби масової інформації зіштовхнулися з нестачею кадрів та аудиторії. За оцінками Національної асоціації медіа, війна спричинила масовий відтік працівників медіа та PR, особливо технічних спеціалістів та журналістів. Багато тих, хто виїхав на початку вторгнення, знайшли роботу у Західній Європі і не планують повертатися, що створює кадровий голод у українських ЗМІ. Скорочення рекламного ринку та аудиторії на фоні еміграції призвело до закриття ряду видань та телеканалів. У регіонах зникають локальні медіа, залишаючи інформаційний вакуум.

Не менш болючими є наслідки для мистецтва. Творчі колективи та проекти опинилися роз’єднаними: багато музикантів та художників тепер працюють за кордоном. Наприклад, з початку війни сотні українських музикантів перебралися до Німеччини, де намагаються продовжувати кар’єру та популяризувати українську культуру. Театральні та кінопроекти в Україні призупинені або позбавлені ключових учасників. Втрата талантів веде до зниження культурного життя в країні: формується свого роду “культурна діаспора”, що підтримує українське мистецтво за кордоном, а на батьківщині виникає дефіцит спеціалістів – від режисерів і акторів до редакторів і викладачів.

Аналіз динаміки показує, що друга половина 2023 і 2024 років принесла нову хвилю еміграції інтелігенції. Якщо на початку війни від’їзд носив хаотичний характер (евакуація від бойових дій), то згодом з’явилися системні фактори: затяжний конфлікт, втома та адаптація за кордоном. У 2023 році чистий відтік населення був відносно помірним (близько 134 тис невідповірнених), часткове повернення спостерігалося в деякі місяці при стабілізації ситуації. Проте у 2024-му відтік різко зріс у 3,3 рази. Пік припав на червень 2024 року (за офіційними даними, за цей місяць не повернулося близько 194 тис осіб) — можливо, через загострення бойових дій та економічні труднощі влітку

Експерти попереджають, що відтік інтелігенції може мати серйозні довгострокові наслідки для України. За словами міністра з питань повернення Олексія Чернишова, якщо війна затягнеться, до 70% біженців можуть так і не повернутися на батьківщину після конфлікту, а лише близько 30% повернуться. У владі заявляють про плани повернути мільйони українців, проте реалізація цієї амбітної мети вимагатиме величезних зусиль. Аналітики відзначають, що адаптація за кордоном знижує ймовірність повернення – з часом люди облаштовуються на новому місці. “Витік мозків” загрожує дефіцитом кваліфікованих кадрів у науці, освіті та культурі на роки вперед. Дослідники вважають, що Україна ризикує стикнутися з цією проблемою десятиліттями: при поточних тенденціях негативний вплив еміграції на людський капітал країни відчуватиметься дуже довго. Без цілеспрямованої політики утримання та репатріації талантів країні буде важко забезпечити повоєнне відновлення.

Смерть немовляти в Одесі: омбудсмен звинуватив соцслужби у бездіяльності

Posted on 26 Лютого, 202527 Лютого, 2025 by Микола Донченко

Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець відреагував на історію про загибель однорічного хлопчика в Одесі, тіло якого знайшли у морозильній камері.

Про це омбудсмен повідомив у своєму Telegram-каналі.

Посадовець каже, що відповідальність за подію лежить на службах захисту прав дітей та соціальних установах, які не виконали своїх обов’язків.

Наразі було проведено моніторинговий візит до низки установ Одеської області, щоб з’ясувати, чому ця дитина опинилася у небезпеці, що зрештою призвело до її смерті.

За даними омбудсмена, мати хлопчика на момент його народження була неповнолітньою, позбавленою батьківського піклування та не мала родини чи соціальних зв’язків. Свого першого дитину, старшу сестру загиблого хлопчика, вона народила у 16 років. Водночас орган опіки та піклування надав їй повну цивільну дієздатність, фактично поклавши відповідальність за себе та двох дітей.

Лубінець зазначив, що служби у справах дітей Одеської області системно ігнорували свої обов’язки. Вони не надали матері та дітям статусу сім’ї, яка перебуває у складних життєвих обставинах, що є порушенням законодавства.

Центри соціальних служб також ігнорували повідомлення від правоохоронців про можливу небезпеку для дітей через умови їхнього проживання. Вони не вживали необхідних заходів для підтримки родини, що могло б запобігти трагедії.

Нагадаємо, раніше видання URAUA писало про те, що на Львівщині та Тернопільщині в навчальних закладах і реабілітаційних центрах неповнолітні громадяни систематично зазнавали фізичного та сексуального насильства з боку керівництва.

Демографічна яма на десятиліття: як масовий відплив українців змінює країну

Posted on 26 Лютого, 2025 by Микола Донченко

Повномасштабна війна, розпочата у лютому 2022 року, спричинила один із найбільших міграційних криз в Європі від часів Другої світової війни. За період 2022–2025 років з України виїхала безпрецедентна кількість людей. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), до лютого 2025 року у світі налічувалося близько 6,9 млн українських біженців.

Переважна більшість мігрантів — близько 6,3 млн — перебуває в європейських країнах станом на початок 2025 року. Найбільше українців прийняли держави ЄС, зокрема Польща (близько 1 млн біженців) та Німеччина (понад 1,2 млн). Водночас значна кількість громадян України опинилася у Росії й Білорусі — орієнтовно до 1,3 млн осіб наприкінці 2023 року, здебільшого зі східних областей, які не контролювалися українським урядом.

Динаміка відпливу

Найбільша хвиля виїзду сталася в перші тижні повномасштабного вторгнення: лише у березні 2022 року Україну покинуло близько 2,5 млн людей. Коли навесні–влітку 2022 року ситуація трохи стабілізувалася, частина громадян почала повертатися, і з травня до вересня кількість тих, хто приїздив назад, перевищувала число тих, хто їхав уперше. Утім, нові удари РФ восени 2022-го — взимку 2023-го (особливо по енергетичній інфраструктурі) спровокували ще одну хвилю евакуації. Упродовж 2023 року потоки стали циклічними: навесні та влітку чимало людей приїздили додому або здійснювали короткі візити, натомість восени й узимку відплив знову збільшувався.

На початку 2024-го, після новорічних свят, з України виїхало приблизно 110 тис осіб (дехто всього на кілька тижнів повертався додому і знову рушав до ЄС). Улітку 2024 року, через загрозу безпеці під час канікул, додатково виїхало ще близько 200 тис. українців, хоча 111 тис. з них згодом повернулися в липні–серпні. За оцінками Центру економічної стратегії (ЦЕС), до кінця 2024-го за межами України перебувало майже 6 млн громадян. Для порівняння, офіційні дані наприкінці 2022 року свідчили про ~5,7 млн біженців у Європі, а наприкінці 2023-го — близько 6,0 млн. Отже, тенденція до міграційного відпливу тривала вже третій рік війни, хоча темпи дещо знизилися порівняно з першим воєнним роком.

Скільки біженців планують повертатися

Тривалість і гострота війни суттєво послабили прагнення українських біженців повертатися на батьківщину. Якщо на самому початку масштабного конфлікту багато хто сприймав евакуацію як тимчасовий захід, то згодом значна частина людей закріпилася за кордоном на триваліший час. Опитування свідчать, що вперше кількість бажаючих повернутися впала нижче половини. Так, на кінець 2024 року лише 43% українських біженців однозначно або ймовірно хочуть повернутися. Для порівняння, у 2022 році (за іншими оцінками) до 74% тих, хто виїхав, висловлювали бажання повернутися після війни. До 2024-го цей показник зменшився приблизно до 53%, а останні дані CES/Info Sapiens свідчать про частку менш як 50%.

Окремо варто поговорити про довгострокові наслідки для України як у соціально-економічному та гуманітарному плані, так і в політичному:

Різке зменшення населення. Виїзд мільйонів людей, разом зі зростанням смертності та падінням народжуваності, створює масштабний демографічний вакуум. Якщо перед війною (наприкінці 2021 р.) в Україні офіційно налічувалося близько 42 млн громадян, то на початку 2025-го, за різними оцінками, в межах контрольованої урядом території мешкає близько 31 млн. Таким чином, за три роки війни де-факто країна втратила мільйони.

Попри ймовірне повернення певної частини людей, більшість демографічних прогнозів вказує на довгострокове скорочення населення. За оцінками Інституту демографії НАН України, населення може знизитися до 28,9 млн до 2041 року, а до 2051 р. — до ~25 млн. Відповідно, навіть якщо війна припиниться найближчим часом, Україну чекатиме затяжна “демографічна яма”, ймовірно, на десятиліття.

Старіння населення та низька народжуваність. Виїхали переважно жінки та діти; чоловікам призовного віку виїзд обмежено. Така міграція посилила дисбаланс за статтю і віком. Уціліли в Україні переважно військовозобов’язані чоловіки та люди старшого віку. Додатковим чинником стала різка втрата рівня народжуваності (із ~1,2 дитини до ~0,6 на одну жінку в 2022–2023 рр.), тоді як смертність зросла через бойові дії й спад якості життя. Усе це веде до прискореного старіння суспільства: менше молоді — більше пенсіонерів, причому навіть після війни, зважаючи на малий коефіцієнт народжуваності.

Зменшення кількості робочих рук. Мільйони осіб працездатного віку, що виїхали, означають критичний дефіцит робочої сили в Україні. Серед них багато кваліфікованих спеціалістів: лікарів, ІТ-фахівців, вчених. Паралельно сотні тисяч людей залучені в ЗСУ або мають бойові травми, що обмежує їхню участь у цивільній економіці.

“Витік мізків”. Особливо боляче для країни, що втрачає висококваліфікованих спеціалістів, здатних рухати інновації. Їхнє повернення після війни під питанням, оскільки багато хто вже інтегрувався в ринки праці країн ЄС. Без цих людей відбудова та модернізація України можуть застопоритися.

Структурні зміни в зайнятості. Через мобілізацію та виїзд жінок відбулися «розриви» у деяких галузях: у медицині, освіті, сфері послуг. У перспективі створюється ризик, що навіть коли війна завершиться, недостатньо буде медсестер, учителів, соціальних працівників і т.д. Натомість ветерани, що повернуться з фронту, потребуватимуть пере- або донавчання.

Різке зниження числа платників податків і внесків до пенсійного фонду, з іншого боку — збільшення відсотка осіб похилого віку та людей з інвалідністю (як через бойові поранення, так і через старіння) — створює величезне навантаження на соціальне забезпечення. Якщо відсоток працюючих знизився, а пенсіонерів і ветеранів побільшало, то бюджетний дефіцит Пенсійного фонду та системи охорони здоров’я неминуче зростатиме. Пропонуються різноманітні реформи: від переходу на накопичувальну модель до збільшення податкової бази. Проте без розв’язання базових демографічних проблем та без повоєнного відновлення економіки покриття цих витрат буде складним.

Освіта та медицина теж зазнали значних кадрових втрат, адже більшість виїхалих — це жінки, що часто працюють саме в цих галузях. У поєднанні зі зменшенням народжуваності і поточного відтоку дітей потенційно можливе “оптимізування” шкіл чи садочків у майбутньому, тоді як навпаки зросте потреба в геріатричних і реабілітаційних послугах. Висока ймовірність, що в перші повоєнні роки головними викликами будуть не лише відновлення інфраструктури, а й реформа системи надання соцдопомоги для ветеранів.

Зниження внутрішнього попиту. Менше населення означає менший ринок для товарів та послуг. У 2022 році ВВП України впав на ~30% не лише через руйнування економіки, а й через стрімкий відплив людей. У 2023 році на тлі певного стабілізаційного відскоку зростання було слабким, а подальше відновлення впирається в кількість та кваліфікацію робочої сили. За підрахунками, скорочення працездатного населення на 20% від довоєнного рівня ускладнюватиме будь-яке економічне зростання, особливо якщо ключові секторі втратять ядро фахівців. Також постраждали будівельна й торгова сфери, орієнтовані на внутрішнє споживання.

Фінансові наслідки. Відтік людей водночас знизив видатки держави на деякі категорії (наприклад, діти, які тепер у школах за кордоном), але сильно вдарив по податковій базі. Ті громадяни, що працюють за кордоном, не сплачують податки в Україні, водночас у країні зберігається або й зростає потреба у військових і соціальних витратах. Такий дисбаланс призвів до збільшення залежності бюджету від зовнішньої допомоги й кредитів. Довгостроково це невигідно, адже може гальмувати економічний суверенітет країни.

Довгострокові сценарії

Загальний консенсус фахівців вказує, що війна загострила попередні демографічні й економічні загрози. Україна ризикує опинитися в ситуації балканських країн 1990-х, де після військових дій суттєва кількість біженців так і не повернулася додому, пригальмувавши відновлення. Є ризик, що, не створивши умов, ми втратимо ще мільйони людей. У найгіршому варіанті через 10–15 років населення може опуститися нижче 30 млн, а це означатиме суттєве зменшення масштабів економіки і, відповідно, “пастку низького зростання”.

Якщо ж держава застосує продуману політику — закінчить війну, залучить міжнародну фінансову підтримку для швидкої відбудови інфраструктури та забезпечить ефективні стимули для повернення населення, — негативні наслідки можна частково пом’якшити. Найперше, потрібен мир, що зупинить відплив і створить умови для поступового повернення, а також розпочне довготривале відновлення. На додачу слід розглядати і варіант залучення іммігрантів, якщо дефіцит робочих рук залишиться занадто значним.

Чи зможе Україна перетворити тимчасову втечу своїх громадян на виграш у перспективі, залежить від того, як держава впорається з викликом повернення людей, інтеграції ветеранів, стимулювання народжуваності та приваблення інвестицій у нові робочі місця. Від дієвості таких заходів великою мірою залежатиме, чи зможе країна швидко відновитися після важкого воєнного періоду і стати на шлях сталого розвитку.

Зеленський: Україна не дозволила Росії “нормалізувати” окупацію Криму

Posted on 26 Лютого, 2025 by Микола Донченко

Президент України Володимир Зеленський заявив, що Росія не змогла легітимізувати окупацію Криму завдяки стійкому опору українців.

Про це він написав у своєму Telegram-каналі, повідомляє Цензор.НЕТ.

“Сьогодні день хоробрості й чесності всіх, хто не заплющив очі на окупацію Росією нашого Криму. Але день 26 лютого показав, що буде спротив – спротив Криму, спротив усієї України. Цей день показав, що є та будуть люди, які не приймуть брехню й не здадуть свій дім. Наступні роки після окупації Криму принесли багато горя й цинізму. Багато хто у світі не хотів розуміти, що насправді відбувається”, – наголосив Зеленський.

Президент підкреслив, що Україні вдалося повернути питання деокупації Криму у фокус міжнародної спільноти.

“Ми заснували Кримську платформу. Ми не даємо Росії змоги «нормалізувати» окупацію. Ми звільняємо з полону кримських вʼязнів. Ми продовжуємо боротьбу за право на нормальне життя та гарантії безпеки й стійкого миру для всієї України. Територіальна цілісність, суверенітет і безпека України не є та не будуть предметом будь-яких компромісів. День спротиву в нашому Криму – це день поваги до чесності, до України. І я дякую всім, хто підтримує!”, – додав глава держави.

Нагадаємо, 26 лютого в Україні відзначають День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Ця пам’ятна дата пов’язана з масовим мітингом кримських татар та українців у Сімферополі 2014 року, що відбувся напередодні незаконної анексії. У 2020 році президент Зеленський підписав указ про офіційне встановлення цього дня як щорічної пам’ятної дати.